«Але воно того варте»: діти з окупації їдуть тиждень і платять $1200, щоб вчитися у вільній Україні

Діти виїжджають з окупованого Донбасу, щоб здобути українську вищу освіту – попри те, що їм треба було приховувати підготовку до вступу, боротися з нав'язаними російською пропагандою страхами і долати до свого студентства сотні кілометрів. Самі абітурієнти пояснюють: хочуть почувати себе українцями на вільній території, а не жити з «русским миром».

З якими труднощами вони стикаються під часу вступу, які питання за 9 років війни вирішив Київ, щоб полегшити цей шлях для них, та як це – цілеспрямовано готуватися до вступу з 2 класу – розповіли Радіо Донбас Реалії випускники з окупованих територій Донбасу, які в різні роки вступали в університети на вільній території України.

Катерина, окупована частина Донеччини

До останнього тримали в школі прапор України

Наша родина на початку війни виїхала з окупації. Батьки сподівалися, що найближчим часом все закінчиться. Якраз ЗСУ активно просувалися в нашому напрямку – місто за містом звільняли, тож батьки думали: «А може, наступне звільнене місто буде нашим?». Але цього не сталося. Коли у нас закінчилися гроші, ми повернулися додому – в окупацію.

Дехто каже, що української мови не було на Донбасі. Це неправда – я навчалася в україномовній школі. Після окупації вчителі почали викладати все російською, десь за півроку почали скорочувати кількість уроків української мови та літератури. Коли я закінчувала навчання, їх взагалі об'єднали і лишили один урок раз на тиждень.

У 2014 році ми до останнього тримали в школі прапор України, в класі зберігали портрет [Тараса] Шевченка. Але коли почали показово приходити «герої війни» (бойовики угруповання «ДНР» – ред.), а це вже за місяць-півтора з початку війни, ми були змушені зняти українську символіку, бо це стало небезпечним.

Учителька, знаючи про проукраїнську позицію моєї родини, порадила нам спробувати навчатися екстерном в українській школі. Ми виїхали на підконтрольну Україні територію, домовилися зі школою в найближчому до нас місті й у восьмому класі я вже вчилася на дві школи. Це було дуже важко.

Ти спочатку вчишся в школі в окупації, потім вдома робиш «домашку», яку там задавали, а ще ж тебе чекає українська програма. І знову конспекти, завдання, самостійні роботи. У мене не було вчителів чи онлайн-курсів, я вивчала все самостійно.

І це було ще терпимо у 8-9 класах, бо у нас була приблизно однакова програма – і в моїй окупованій школі, і в українській. Потім стало важче, тож мої батьки знайшли в окупації репетиторів, які додатково займалися зі мною українською, історією України, англійською.

Читайте також: «Черги немає». Хто навчається і викладає у псевдовишах в окупації?

Крім того, ще й постійний стрес з поїздками з окупації на вільну територію. Мені ж треба було раз на кілька місяців їздити в українську школу і здавати контрольні. У той час угруповання «ДНР» часто «гралося» з блокпостами – хочемо відкриваємо, хочемо не випускаємо.

Ми часто стояли на їхній стороні по 18-20 годин, і я добре пам’ятаю, що там не було жодної вбиральні. А ти ж не підеш в посадку, бо там все заміновано. То я спеціально нічого не пила і не їла в цей день, бо розуміла – якщо захочу у вбиральню, то все, я цього не зможу зробити. Ось такі «веселі» спогади про навчання.

«Не бійтеся»

У випускному класі, це був 2018 рік, я планувала складати ЗНО під час основної сесії ЗНО, але дати збіглись із моїми обов’язковими іспитами в школі і Єдиним державним іспитом, як в Росії. Тому ЗНО складала під час додаткової сесії, але результат був не дуже. Перескладала іспит з історії України та англійської мови. По-перше, рівень знань все ж таки в окупації був гіршим. По-друге, це великі нерви, бо окупація і вільна територія – як два світи.

Знаю, що зараз є можливість готуватися дистанційно, на онлайн-курсах, абітурієнти можуть вступати за спрощеною програмою, підготуватися за інформацією на спеціальних платформах. Це дуже допомагає. Мені ж можливість здійснити свою дитячу мрію – вступити в Донецький національний університет (релокований у Вінницю – ред.) – довелося вигризати.

Донецький університет – це любов. Його вивозили з окупації викладачі й студенти, тож і ставлення тут до переселенців зовсім інше. Коли викладачі дізналися, що я з Донеччини, відчула величезну підтримку. Одна викладачка запропонувала якось сходити на каву, якщо мені буде важко.

Донецький університет дійсно об’єднував «донецьких» і «луганських», він давав відчуття швидкої інтеграції. Зараз я розумію, що пройшла складний шлях, але жодного разу не пожалкувала про це.

У мене є багато прикладів, коли друзі залишилися в окупації, вони теж здавали ЗНО, мали можливість виїхати, але чомусь не ризикнули. І потім не виходили по кілька місяців з дому, бо на них полювали через призовний вік і могли мобілізувати.

Тому моя головна порада майбутнім випускникам, які зараз в окупації: не бійтеся. Набагато краще виїхати й спробувати побудувати своє життя тут, на вільній території України, відчуваючи та ідентифікуючи себе українцем, ніж сидіти в окупації з «русским миром».

Як виїхати, якщо немає паспорта України – дивіться тут

Ще більше рекомендацій про безпеку під час виїзду – тут

Сергій, окупована частина Донеччини

Три роки за один

Коли почалася війна, в моїй школі українською мовою демонстративно нехтували: що вчителі, що ми. Викладач прийшов на урок, дав вправи та пішов по своїх справах, ну хто буде щось робити? Звичайно, що ми просто сиділи й спілкувалися між собою. В старших класах – цей предмет взагалі прибрали. А от кількість годин російської мови збільшили до 5 уроків на тиждень буквально за кілька років.

Історію України ми взагалі не вчили. Вчили про Росію. Десь історія перетиналася – Київська Русь, Російська імперія, Радянський Союз, тож мені доводилось тільки довчити якісь конкретні події, що пов'язані із Україною – Запорізька Січ, гетьмани. Тобто була різниця в програмі, але це все легко надолужувалося.

В 11 класі почали думати з батьками, куди вступати. Я подорослішав, зважив, що відбувається навколо, зробив свої висновки. На той момент у мене вже починалися проблеми через те, що я маю проукраїнську позицію. Тому я зрозумів – або буду тут мовчати й терпіти цей «русский мир», який мені взагалі не подобається, або я виїду і буду жити у вільній Україні, хоча і не знав, чого мені там чекати.

Звичайно, що родичі, які були зі мною в окупації, радили університети при так званому «Міносвіти ДНР». А ті, які були на вільній території, домовилися із сільською школою, щоб я там вчився дистанційно. Я обрав другий варіант.

Рідні спочатку були проти такого рішення. А в мене увімкнувся якийсь підлітковий максималізм, і ці всі вмовляння тільки зміцнили бажання виїхати. Це мотивувало здати за один рік програму 9, 10 та 11 класу. Це були величезні стоси зошитів. Але насправді – галопом по Європах. За рік вивчити все те, що мав би вивчити за три, ще й маючи навчання в окупації, випускний клас, нереально. Точніше, мені здавалося, що все нормально, але коли вступав, то відчув, що знань бракує.

Я здавав ЗНО в школі на вільній території. Мені, як і всім, прийшло запрошення, де було прописано – куди і коли з’явитися. Чимало відповідей давав навмання. Особливо в математиці, де були десятки термінів, які я не міг згадати українською. І з мовою теж були проблеми. Я ж вчив, читав, але не мав практики.

Проте я був впевнений, що українською мовою вільно володію. Думав так до першого спілкування (сміється). А у мене не мова, а якийсь суржик – багато помилок, русизмів. Я і зараз над цим продовжую працювати, бо відчуваю, що в мові і літературі – дуже велика «просадка». Тому результати ЗНО не допомогли мені під час вступу, а потрапив я в університет за внутрішнім конкурсом і програмою «Донбас–Україна».

«Вагомий вплив – це твій страх»

Батькам учнів 8-11 класів раджу замислюватися вже зараз і шукати варіанти вступу на наступний рік за українською програмою. Насправді викладачі [на вільній території України] готові допомогти, підказати. Немає відчуття, що ти – біла ворона. Але краще навчатися потроху, а не наздоганяти все останньої миті.

Найбільші труднощі, які чекали – це виїзд: дорога і ставлення до людей. Бо, по-перше, дуже дорого, ми витратили десь 30 тисяч рублів (близько 12 тисяч гривень – ред.), по-друге, фізично і психологічно важко.

У той час було рішення української влади, що якщо ти виїжджаєш з окупованих територій через Росію, то порушуєш незаконну ділянку кордону. І через це ми мали проходити ще окрему чергу, щоб отримати усі необхідні папери, їх заповнити, поспілкуватися з працівниками СБУ. Тобто мала бути серйозна причина, чому я взагалі їду. У мене був документ з собою – запрошення на вступ, це дуже допомогло.

І, звичайно, вагомий вплив – це твій страх. Бо ти не знаєш, що тебе чекає [на вільній території]. З усіх боків лякають, що тебе заберуть в армію, що будеш блукати там вулицями. Ні. На порожнє місце, де ви нікому не будете потрібні, ви не приїдете. Університет, волонтери, місцева влада: точно знайдуться люди, які про вас на першому етапі попіклуються. А далі – залежить тільки від вас. Спробуйте.

Анастасія, окупована Луганщина

Вчити українську – як гра в шпигунів

Я найстарша в багатодітній родині. Коли місто окупували в 2014 році, мені було 8 років, молодшій сестрі – 2 місяці. З таким «табором» виїжджати мамі було дуже важко, та й нас ніхто не чекав, бо не було родичів в інших областях.

У школі дуже швидко вчителі «перефарбувалися», майже одразу скасували українську мову та літературу. Залишили гурток щось на кшталт мовознавства. Ми там мали вчити шкільну програму з української мови та літератури, але заняття постійно переносили.

В Луганській обласній бібліотеці, вона ж «Горьковка», книжки українською залишилися. До окупації ми туди їздили ледь не щотижня, але після того, як прийшла Росія, мама вже не могла нам брати щось з творів дитячих українських письменників. Бо це викликало підозру.

Мені пощастило, що в місті залишилася мамина вчителька української мови та літератури. Спочатку вона просто давала мені читати дитячі книжки українських письменників, закохувала в цю літературу. І це був ще той виклик.

На літні канікули ж завжди задавали перелік книг, які треба прочитати та ще записати в «щоденнику читача» свої враження. Я ж не могла написати, що читаю усі канікули українську літературу, а вести щоденник треба було. То ми шукали світову літературу, але в українському перекладі.

Читайте також: Уроки «православ’я» і «патріотичного виховання». Як РФ «зомбує» дітей в окупації

З 5 класу почалася моя особиста війна за українську мову. Бо почалися фонетика, синтаксис, пунктуація – теми, які сама дитина не могла вивчити, то ця вчителька займалася зі мною.

Я тоді все сприймала як якусь гру шпигунів. Тобі не можна нікому розповідати, що ти вчиш додатково українську. Робиш це потайки, бо це «для порятунку твого майбутнього і, можливо, всієї країни» – так себе мотивувала. Тільки зараз розумію, як ризикувала моя репетиторка. Дякую їй за це.

З 8 класу з мамою була домовленість, що я буду виїжджати навчатися в Україну. Вона не контролювала мої оцінки, їй було важливіше, щоб я могла приготувати собі їсти, знати щось про медицину, розуміти, до кого звернутися, якщо щось зламається, бо я виїду і буду жити сама. Ця довіра з її боку навпаки мене підштовхувала навчатися добре.

Ми розуміли, що звільнення наших територій – процес тривалий, ми обов'язково знову будемо під контролем України, але це не завтра, а отже, треба мати запасний варіант. Я хотіла вступити в українську школу ще у 8 класі і навчатися дистанційно, але спочатку була епідемія коронавірусу, то угруповання «ЛДНР» перекрило можливості виїжджати. Потім Росія почала повномасштабне вторгнення.

Відмовлятися від ідеї – жити на вільній українській території, відчувати себе українкою і не боятися цієї ідентифікації – я не збиралася. Крім того, я знала, що мені треба ще пізніше перетягнути сюди молодших братів і сестер і маму.

Понад усе боялася втратити шанс

Я так довго чекала, коли з’являться умови вступу у 2023 році. Понад усе боялася, що через постійні обстріли, збільшення окупованих територій, можу втратити свій шанс на навчання. Але я не стикнулася з жодними проблемами. Створила свій кабінет вступника, подала заявку і на НМТ, і на вступ за співбесідою, бо я з окупації. І чекала, коли мені прийде повідомлення з датами.

Коли отримала, то був новий рівень страху (сміється). Важливо було, щоб мені вдалося приєднатися до мережі, бо в окупації обмежений зв’язок і ми не можемо заходити на українські сайти. Поки реєструвалася на іспити, кілька разів викидав VPN, уявляла, що буде під час співбесіди, і дуже хвилювалася.

Але розмова була успішною. Екзаменатори бачили, що я хвилююся, розуміли, що іноді гублюся в якихось термінах, бо російською знаю, розумію про що йдеться, а термінологія українською іноді вилітала з голови. Тому підтримували, давали час подумати. А я шалено хвилювалася, розуміла, що це та мить, до якої я йшла майже 9 років.

Я показала свій максимум і залишилося тільки дочекатися результатів і офіційного запрошення. Але далі знову нерви – а як їхати? Мені здається, що це головна проблема, з якою стикаються ті, хто хоче виїхати з окупації і вчитися в Україні.

Нас тут постійно лякають, якщо є російський паспорт чи свідоцтво про народження російського зразка, то більше ви – не українці. Розповідають, що хлопців-абітурієнтів українські прикордонники одразу в армію забирають, а дівчат допитують, як інформаторів угруповання «ЛДНР». Брехня.

Насправді коли їдеш з окупації через Росію, Європу і в Україну, то найгірше відношення саме з боку російських силових структур, – кажу з власного досвіду.

Шлях до університету з окупації на вільній території України – це виклик. Бо дорога триває близько тижня і вартує чималих грошей. Ми заплатили майже $1200, щоб проїхати з окупованої Луганщини в Київ. Але воно того варте.

Я знаю, що є діти, які розуміють, що дипломи університетів в окупації, попри визнання в Росії, нічого не дають – навіть в РФ. І знаю, що чимало випускників з територій, які Росія захопила у 2022-2023 роках, готові приїхати на навчання, але їх щось зупиняє. Ті, хто в окупації з 2014, мені здається, сильніше бояться, що їм тут (на вільній території України – ред.) будуть не раді.

Але я знаю тих, хто також з окупованого Луганська і Донецька чекають свій 11 клас, щоб потім здобути українську освіту – хтось, як я, йде до цього з дитинства за підтримки батьків, інші – мають проукраїнську позицію на відміну від батьків.

Не бійтеся. Ризикуйте. Нам постійно кажуть у школі, що ми Україні не потрібні, от приїде Росія, і все зміниться, але ми – і є Україна. І вступаючи на вільній території ми можемо показати, що люди в окупації теж чекають на повернення України.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.