«Я не простягаю руку ворогу» – директорка ІМІ відмовилась від премії, яку присудили журналістам України і Росії

Виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк відмовилась отримати Премію зі свободи слова Johann Philipp Palm Award від німецького фонду Palm Foundation. Причиною стало те, що премію їй присудили разом із російським журналістом, головним редактором «Ехо Москви» Олексієм Венедиктовим. Оксана Романюк назвала Венедиктова «кремлівським лібералом», саме тому, за її словами, відмовляється «подавати руку ворогу».

Інститут масової інформації – це громадська організації, яка працює у напрямку захисту свободи слова та сприяння розвитку української журналістики. «Голос Америки» розпитав очільницю ІМІ про ситуацію навколо цієї премії і як поставився до відмови української лауреатки її російський колега.

– Коли ви дізналися про те, що вас висунули на цю премію разом з Венедиктовим, наскільки це було несподівано? Чи очікували ви, що ваше нагородження можуть об’єднати з нагородженням російського журналіста?

– Не очікувала. Я дізналася про це у травні, і, якщо чесно, тоді було взагалі не до премії. Я прочитала, суперздивувалася і написала їм листа, мовляв, дякую, що ви мене висунули, але я категорично відмовляюсь у цьому брати участь. Організатори намагались мене переконати, велось довге листування…

Я надавала там свою аргументацію, свої факти, вони намагались мені пояснити свою точку зору. І я зрозуміла, що між нами є якась нестача розуміння, пов’язана, по-перше, з досвідом і бекграундом, оскільки ми зараз переживаємо безпосередньо досвід насильства, досвід захисту нашої ідентичності, і для нас не є можливим те, що пропонує нам Західна Європа – простягнути руку ворогу, як мені пропонували. Я розумію, що їхне бажання було абсолютно щирим. Вони просто не розуміють всієї глибини цієї ситуації, в них немає такого сусіда біля кордонів. Тому тут треба більше пояснювати, напевне.

– А як вони це пояснювали?

– Вони пояснювали це позитивним своїм бажанням… Знаєте, як у правозахисному русі розділяють на миротворців і тих, хто за справедливість.

Ось тут була чисто миротворча позиція, буквально мені казали, що «ти маєш простягнути руку ворогу», буквально такими словами.

А для мене це неприпустимо не лише через ситуацію, в якій ми опинилися. Для того, щоб простягати руку, має відбутися певний комплекс заходів. Мають відбутися перемога, суди, покарання, власне, покаяння – як це було з Німеччиною. Тому що 42 журналісти загинули, наших колег. Буквально за тиждень до війни ми з Олександром Маховим обговорювали тренінги для журналістів. (журналіст О. Махов був у складі ЗСУ, загинув 4 травня 2022 року під час артилерійського обстрілу біля міста Ізюму – ред.) Буквально за два дні до того, як росіяни убили Макса Лєвіна, він мені телефонував, в нього були ідеі стосово заяв про роботу журналістів на передовій.

Друга причина (відмови – ред.) – це сама особистість Венедиктова. Є росіяни, які варті поваги, наприклад, група «Меморіал», результат їхньої роботи, безумовно, цінний. Але Венедиктов зробив низку висловлювань щодо України, казав, що це просто територія.

На мою думку, він легітимізував ситуацію зі знищенням свободи слова в Росії. Мені здається, що це було б неправильно. І це було б певною зрадою щодо наших колег, які зараз все ж таки – за свободу слова.

– А з ним безпосередньо ви спілкувались щодо цієї премії?

– Я з ним не спілкувалася. Думаю, що його, як і мене, повідомили офіційним листом організатори: що ось така премія, ось такі номінанти. Я припускаю, він мав бачити, що там була українська претендентка, і раптом вона кудись зникла. Я не знаю, чи комунікували з ним ці організатори. У мене б виникли якісь питання, але я не можу за нього тут відповідати.

– Ви згадали «Меморіал»; нещодавно була схожа ситуація із Нобелівською премією миру, коли нагороду отримали російські, українські та білоруські правозахисники. І теж тоді були питання, навіщо так поєднувати і, хай і ненавмисне, повторювати російський наратив про так званий «триєдиний народ». Чому Захід досі сприймає країни пострадянського простору як один, як тут кажуть англійською, package?

– Тому що вони бояться змін, я зрозуміла це вже станом на зараз. Будь-які зміни – це небезпечно, і для Заходу легше нас пакувати в цей package, ніж очікувати чогось невідомого від України.

Україна раптом стає гравцем, який має свою точку зору, який не хоче пакуватися вже в цей package, а хоче бути в пакеті зі зхідноєвропейськими країнами-членами Євросоюзу. Україна має своє бачення, свої якісь там претензії, ще щось. Це незручно. Простіше все звести до статусу кво, звести нас знову у цю радянську парадигму.

Колись до війни мені розказували деякі європейські дипломати, що навіщо ви взагалі щось тут будуєте, якусь ідентичність, якщо все одно вам не вирватись з-під гніту? Все рівно на вас цей тягар буде висіти, і РФ вас не випустить, у вас немає шансів. Мені здається, що у цьому причина – цей страх змін.

І ще один нюанс: ми пережили низку екзистенційних криз, коли розпався Радянський Союз, коли були 90-і роки, Революція гідності – і так далі, і так далі. Ми постійно ці зміни переживали, відновлювались і йшли далі. Але в них (на Заході) не було таких сильних криз, і через це, можливо, вони не готові з ними зіштовхуватись. Я бачу, що це просто намагання максимально все законсервувати у тому вигляді, як воно є.

– А як цього позбутись?

– Є кілька, напевно, варіантів. Один з варіантів подій – це… як мені казали: «Ви, українці, дуже агресивні, дуже енергійні», напевне, так і треба – дуже гучно про себе заявляти.

З іншого боку, наша така агресивна позиція зрозуміла, але вона змушує певну цільову аудиторію замикатись, знаєте, як в такого броненосця, повністю в себе закуклюватись і нікуди не рухатись, не розвиватись. Тому паралельно з публічним озвученням своєї позиції важливо також продовжувати діалог і пояснювати нашу позицію, наводити факти.

І трете – нам треба своє робити, якось рухатися вперед, тому що іншого виходу немає просто, це питання нашого виживання. Просто не здаватись, рухатись вперед.

– Ви написали, що попереду багато роботи, щоб розвіяти російську імперську магію. А про яку саме роботу йдеться і як насправді розвіяти цю магію?

– Тут також треба діяти на кількох рівнях. Перший рівень, я вважаю, це юридичний. Я все ж таки думаю, що має бути створений спеціальний трибунал щодо дій Росії, і я хочу побачити на цьому трибуналі безпосередніх пропагандистів, тих людей, які віддавали вказівки, які створювали цю абсолютно жахливу, агресивну пропаганду, тому що ми більше не використовуємо термін просто «пропаганда» – це геноцидна риторика, яка абсолютно перекликається з руандійським випадком, це заклики до нападів на цивільну інфраструктуру і так далі.

Друге – це, власне, робота з так званими російськими лібералами (чи я не знаю, як їх називати коректно). Тому що нещодавна ситуація з каналом «Дождь» показала, принаймні для нас, деяку інфантильність, неготовність брати на себе відповідальність.

Я тут можу багато говорити, у нас дуже багато здивування вся ця історія викликала. І мені здається, що до цього кластеру представників цієї спільноти також мають бути вимоги стосовно дотримання етичних стандартів, напевно, більшої уваги до етики, до професійних стандартів журналістики. Неприпустимо вживати таку термінологію, як «Бєлорусія» чи «на Україні». Це дуже такі маленькі приклади.

Більше критичного ставлення має бути, більше переосмислення, можливо, самоаналізу, самооцінки, тому що так не може бути, ви не можете сказати, що це просто війна Путіна. Ви все ж таки є частиною всієї цієї історії. Якщо ви є частиною, то ви не можете підтримувати будь-кого, хто бере в руки зброю і йде вбивати українців, це неприпустимо. Кожен агресор має бути покараний. Кожен агресор. Він не може заслуговувати на підтримку.

Третя група – це росіяни, з якими, я вважаю, в нас є потенціал до діалогу. Насправді в мене було багато знайомих росіян до 24 лютого, ми спілкувалися. І після 24 лютого з цього кола знайомих лише двоє людей мені написали у приват, і я знаю, що їм дуже соромно за цю ситуацію. Вони описують цю ситуацію в категоріях, які нам зрозумілі. Вони кажуть, що їм соромно публічно виступати, тому що вони не знають навіть, що казати. Ось ця позиція – вона нам більш зрозуміла.

Коли виходять якісь росіяни і розказують виключно про себе, це просто викликає дуже багато запитань. Тому, якщо говорити про зміни, я думаю, що змін я б хотіла чекати від цієї третьої групи росіян, які усвідомлюють відповідальність, які усвідомлюють цю ситуацію з імперіалізмом, в якій ми усі опинились, які усвідомлюють жахливі наслідки пропаганди. Мені шкода, що їхні голоси дуже слабо чути, і вони практично невидимі на фоні дуже розпіарених відомих організацій, які отримують фінансування.

– Існує такий дискурс, що зараз журналісти не можуть бути беземоційними, нейтральними, що треба чітко розуміти, на якому ти боці, тому що війна. Звісно, вона чорно-біла, там немає відтінків. Але є такий дискурс, що після війни буде складно, мабуть, повернутися до об’єктивної журналістики. Які, на вашу думку, головні виклики війна поставила перед українськими ЗМІ?

– Дуже багато викликів. Відповідь про емоційність полягає просто в дотриманні професійних стандартів. І якщо у нас виникають якісь ситуації, пов’язані з емоційними історіями, ми дуже багато консультуємося, радимося з колегами з цього приводу. Зараз є виклики кількох рівнів.

Перше – це, звісно, виклик, пов’язаний з контентом. 80-90% контенту зараз – це війна. І дуже складно навіть писати на якусь іншу тематику. Але я бачу, що онлайн-медіа активно пишуть, викривають навіть корупцію, критичні матеріали пишуть про представників влади. Мене бентежить також поява нашого марафону теленовин: я вважаю, що він себе вже вичерпав, з ним потрібно попрощатись, це вже зрозуміло.

Також є виклик, пов’язаний з безпекою. Безумовно, кожна редакція сьогодні вже навчилася, як в цьому плані викручуватись, але ще рік тому я не думала, що буду вміти оперативно накладати турнікети, якісь такі речі.

Є виклик, пов’язаний з фінансами: зруйнувались традиційні зв’язки, інфраструктура, зруйнувались, власне, нормальні практики, через це дуже багато ЗМІ зараз втратили джерела фінансування, кілька сотень ЗМІ закрилися вже станом на сьогодні внаслідок цієї ситуації.

Але кожна криза все ж таки – це якесь переродження, і зараз у нас багато медіа шукають фінансові рішення, і ці фінансові рішення пов’язані зі збільшенням відповідальності, збільшенням діалогу зі своєю аудиторією, з поданням інформації саме про те, що цікаво аудиторії. Тобто це не просто якесь медіа «в космосі», яке фінансувалося якимось Василем Пупкіним, місцевим олігархом. ЗМІ уже починають усвідомлювати себе як медіа, в якого є конкретна ніша, конкретна аудиторія. Я вважаю, що це позитивно.

А також є виклики, пов’язані з повсякденним життям. Ми проводили опитування, і 97% журналістів, які тут у нас живуть, зазначили, що перебувають у стресі – або через себе, або через свою родину, або через роботу. Тобто, напевно, це те, що лежить на поверхні, але тут є один нюанс: ми постійно колотимося – у різних конфігураціях, нам все не подобається, ми постійно якісь заяви робимо… Навіть війна цю колотнечу не спинила. Постійно там щось у якихось чатах мені пишуть, давайте робити якусь заяву, ще щось, ще щось… Це, як кажуть, ці українці, вони ніяк не заспокояться.

– Ну, думаю, що це хороша, добра ознака, тому що українці критично ставляться самі до себе.

– З одного боку, це позитив, а з іншого боку, ми постійно на цьому маятнику, нас постійно щось не влаштовує, і ми починаємо далі це хитати, і, можливо, це те, чим ми відрізняємось від усіх консервативних країн, в яких, не дай бог, щоб цей маятник хитнувся. Можливо, це ознака молодої країни, яка перебуває в пошуку своєї моделі – і це не дуже добра, напевно, ознака. Але це ознака розквіту.