Бахмутський напрямок. «Ворог робить все, щоб окопатися» – Єгор Фірсов про ситуацію біля Нью-Йорку

«Із квадрокоптерів ми їх бачимо не з автоматами в руках, а з лопатами. Вони бояться нашого контрнаступу, закопуються все глибше», – зазначає Єгор Фірсов, військовослужбовець ЗСУ та парамедик щодо ситуації під селищем Нью-Йорк Бахмутського району на Донеччині. В ефірі передачі Радіо Свобода «Свобода Live» він також порівнює ситуацію із Бахмутом, де тривають найзапекліші бої.

– Пане Фірсов, Нью-Йорк – це Бахмутський напрямок. І 19 квітня у ранкових зведеннях Генштабу Нью-Йорк був як місце, яке потрапило під обстріли. Не припиняються там обстріли. Яка зараз ситуація? Що можете казати?

– Яка ситуація? Насправді, з одного боку, хотілося б сказати, що ситуація незмінна. Але ви показали зараз такі кадри під Бахмутом – ось саме ситуація беззмінна, то це в принципі ті кадри, які були під Бахмутом.

Звичайно, під Нью-Йорком не так гаряче, немає таких штурмових дій, як безпосередньо у Бахмуті і прямо під ним. Але постійна робота, життя під землею наших піхотинців, постійні прильоти, коли ворог працює з усього тільки, з чого можна працювати – системи РСЗВ, міни. І постійно наша системна відповідь. Ми намагаємося бути точними, удосконалюємо свої помилки і намагаємося насипати ворогу так само.

Вже неодноразово казав про те, що ворог зараз робить все для того, щоб окопатися. Тобто із квадрокоптерів ми їх бачимо навіть не з автоматами в руках, а з лопатами. Вони, скоріш за все, бояться нашого контрнаступу, закопуються все глибше, більше. Усі посадки, траншеї понад дорогами всі у них перекопані. Вони будують фортифікаційні споруди, захисні споруди. І, напевне, готуються до нашого контрнаступу.

Ми, у свою чергу, намагаємося зривати їхні плани по будівництву тим, що постійно атакуємо, постійно застосовуємо, починаючи від кулемета, закінчуючи мінометами, гранатометами. Постійно насипаємо їм, щоб вони несли втрати і постійно були максимально не те, що у тонусі, а не реалізовували свої плани, що вони хочуть зробити.

– А чи змінився характер наступальних дій у російських військ? У чому це може проявлятися?

– Я так вже з досвіду можу сказати, що характер наступальних дій скрізь різний. Тобто в Бахмуті 80% наступальних дій – це штурм піхоти, хвилі піхоти, навіть вони наступають декількома хвилями. Тобто перша хвиля йде, друга хвиля йде, третя хвиля йде. І коли вже хлопці втомлені, вже коли дула кулеметів перегріті, після «Вагнера» йдуть якісь регулярні війська, можливо, навіть десантно-штурмові. Артилерія їх прикриває. Ось такий у них характер дій.

У нас переважно б’є артилерія по наших позиціях, подекуди бувають піхотні штурми. В Авдіївці, наприклад, трошки інша ситуація. Тобто, з одного боку, воно одне і те ж саме, тобто артилерія і штурми піхоти. З іншого боку, вже військові можуть розрізняти, саме до яких тактик ворог вдається.

Тому скрізь все різне. Але характер бойових дій один і той самий. Тобто ти тримаєш позиції під землею, тобі треба терпіти, тобі треба вражати ворога, коли він наступає.

Український військовослужбовець стріляє з кулемета з позиції на передовій неподалік селища Нью-Йорк на Донеччині (архівне фото)

– Пане Фірсов, ви – парамедик. Я так розумію, за обсягами вашої роботи так само можна судити про наступальні дії Росії. Чи я помиляюся?

– Саме так. Єдине, що я за посадою парамедик, а за обов’язками я виконую ще деякі, скажемо так, напрямки.

Але, звичайно, ви праві з точки зору того, що стосовно поранень наших бійців можна судити щодо обсягу. Я знаю у Бахмуті безпосередньо під час штурму міста, тому що точаться вуличні бої, наприклад, зараз дуже розповсюджене поранення таке, як контузія. Тому що будь-який приліт фактично у приміщення, а наші бійці переважно сидять у приміщенні, а це гарантована контузія. А прильотів там з РПГ, з гранат, коли працює ворожий танк, міномети дуже, дуже і дуже багато. Тому на першому місті, якщо, зазвичай, у піхотних битвах осколкові поранення, то зараз безпосередньо у Бахматі я переконаний, що там на першому місці контузії.

Але що? Але хлопці тримаються. Я навіть знаю випадки, а таких випадків дуже і дуже багато, коли хлопці прямо з контузіями не евакуюються, а продовжують вести бойові дії і захищають місто.

– Сьогодні чула заяву від пані Верещук, віцепрем’єр-міністерки, що ще залишаються діти у тих зонах, безпосередньо у Бахмуті. І все важче стає їх евакуювати. При тому, що примусова евакуація триває більше ніж з двох десятків населених пунктів. А як з евакуацією поранених? Чи є всі можливості, чи вони зберігаються?

– Я сказав би навіть так, що, на жаль, з Бахмуту і вже навіть з Авдіївки фактично неможливо... Якщо в Авдіївці ще можливо, то в Бахмуті вже неможливо евакуйовувати цивільних. Тобто будь-який вихід на вулицю і будь-яка пробіжка або проїзд супернебезпечний. Він взагалі нічого не гарантує, навпаки, скоріш за все, будуть якісь прильоти, будуть осколкові поранення.

Що стосується поранених військових, то така ж сама ситуація. Єдине, що хлопці застосовують певні тактики і намагаються проїхати в найкращий час, скажімо так, плюс застосовується прикриття, прикриття артилерією. Тому всі підрозділи розуміють важливість того, щоб зберегти життя пораненим і зробити все для того, щоб вони виїхали, починаючи від водіїв евакуації, закінчуючи артилерією, мінометниками, які знають, як правильно спрацювати, як правильно прикрити, таким чином, щоб машина змогла виїхати по тій дорозі, по тій «дорозі життя», яка постійно прострілюється.

Селище Нью-Йорк на Донеччині (архівне фото)

– Пане Фірсов, тут ми постійно говоримо, лунають якісь заяви про контрнаступ, про можливі дати, про терміни, необхідні для цього передумови, про можливості. Чи ця інформація взагалі важлива для бійців на фронті? Чи стежать вони за ось цими різними заявами, коли мають час, звичайно?

– Відверто? Я думаю, що не стежать. Навіть я якось залучений в інформпростір, навіть я не встигаю стежити за цим. Тобто на військових це безпосередньо не впливає. Або навіть трошки впливає негативно. Тому що відверто це тисне. Тому що ми інколи відчуваємо зухвале, поверхневе ставлення до контрнаступу, ніби це якась футбольна команда, яку треба вигуками кликати в бій.

Насправді це не так. Повірте мені, коли військовий чує про контрнаступ, він відчуває всю відповідальність. Він розуміє, що оборонятися набагато-набагато легше, ніж вести контрнаступ. Особливо по Донецькому напрямку, де багато фортифікаційних споруд, де ворог окопувався там з 2014 року. І ми розуміємо, тому що ми знаємо, що відбити сусідню посадку – це багато-багато поту, багато-багато зусиль і, повірте, не мало крові. Тому саме військові реагують дуже специфічно на контрнаступ.

І я взагалі закликав би менше про це говорити, тому що це формує очікування суспільні. А коли в суспільстві багато очікувань, що ось-ось буде контрнаступ, то дуже багато може ухвалюватися таких політичних рішень. А в контрнаступі рішення має ухвалювати військове командування, не зважаючи на очікування суспільства, не зважаючи на політику, керуючись виключно військовою аналітикою, військовими цифрами. Тому що коли це очікування суспільства, то це може завершитися розчаруваннями і кров’ю. А саме цього не хотілося б. Хотілося б, щоб контрнаступ був успішний і мав би суттєві результати.