Як проходила Революція гідності на півдні України? Що згадують учасники протестів, чи відбувалися сутички у регіоні? Наскільки за 10 років змінилися настрої місцевого населення щодо євроінтеграції, НАТО і Росії? Про все це – в матеріалі проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».
- 21 листопада виповнюється 10 років Революції гідності. Цього дня 2013 року на майдан Незалежності у Києві вийшли кілька сотень людей, щоби висловити свій протест. Він став відповіддю на рішення влади зупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію з Європейським союзом. Мітинг спочатку називали Євромайданом. Протести набули більших масштабів після його розгону 30 листопада і тривали до лютого 2014 року. Силовики кілька разів намагалися розігнати учасників мітингів.
- За даними прокуратури, всього під час Революції гідності постраждали 2,5 тисячі людей, 107 її учасників загинули – більшість у лютому 2014 року. Згодом загиблих учасників акцій протесту почали називати Небесною сотнею. За даними Міністерства внутрішніх справ, від 18 лютого до 2 березня 2014 року під час виконання службових обов’язків у центрі Києва загинули також 17 силовиків.
Як «народився» херсонський Майдан
Протести охопили більшість регіонів України. За даними медіа, у Херсоні на площі Свободи 22 листопада 2013 року зібралися близько 120 людей. Вони вийшли на мітинг з українськими прапорами й національною символікою. Це були переважно молоді люди та лідери опозиційних політичних сил в регіоні. В руках молодь тримала написи «Ми за ЄС», лунали гасла «Слава Україні», «Херсон – за ЄС» та інші.
Активісти Євромайдану у Херсоні, листопад 2013 року
Оксана Д’якова – жителька Херсона, яка брала участь у протестах у цьому місті. Вона розповіла «Новинам Приазов’я», що спершу в Херсоні на площі Свободи збиралися знайомі-однодумці.
«Ініціатором для нас цих зборів була Валентина Крицак – це відома активістка, на жаль, її вже немає з нами. Ми спілкувалися про те, що наше майбутнє в ЄС і що в нас є європейські цінності. Ми робили перші такі плакатики, що «Україна та ЄС разом», ми писали листівочки, мабуть, навіть від руки щось друкували, роздавали людям на площі Свободи. Нас буквально було 5-7 людей. Це просто подруги, однодумці, які витрачали пів години, може, годину і розповідали людям, чому ми повинні бути в ЄС», – згадує жінка.
Активісти виходили на центральну площу Херсона щодня, розповідає Дʼякова. Протестувальників ставало дедалі більше. За пару тижнів деякі з них почали їздити до Києва.
Народився наш херсонський Євромайдан, на який збиралися пенсіонери, молодь, громадські діячі, політикиОксана Дʼякова
«Ми постійно збиралися, збиралися і потім приєдналися активно вже політики місцеві: депутати обласної, міської ради. Так і народився наш херсонський Євромайдан, на який збиралися пенсіонери, молодь, громадські діячі, політики. Нас всіх різні політичні сили і громадські організації об'єднало те, що ми були спільні в одному – що Україна, яка знаходиться у серці Європи, має бути в Європейському союзі», – каже активістка.
«Ходили Стремоусов, Сальдо»
Протести у Херсоні тривали, хоча проросійські сили подекуди влаштовували провокації, згадує активістка.
Оксана Дʼякова
«Ходив постійно зараз відомий вже Стремоусов (Кирило Стремоусов – так званий колишній заступник голови російської окупаційної адміністрації у Херсонській області, який загинув у листопаді минулого року – ред.), в нас ходив цей Сальдо (Володимир Сальдо – призначений Кремлем керувати захопленою частиною Херсонщини – ред.). Вони ходили, роздавали оці там і аквафрешні прапорці та стрічки (в кольорах російського прапора – ред.). Це все було, тому що тоді в державі правила проросійська партія «Партія регіонів». Ці люди, котрі були за цю партію, за «дружбу навіки з Росією», 90% з них зараз стали колаборантами й зрадниками. Тобто вони не змінились за весь цей час. В нас був вибір, ми його і зробили – або це союз із Росією, або це Євросоюз. Ми обрали ЄС», – зазначила Дʼякова.
«Люди їхали в Київ»
Потім були тяжкі дні, каже вона, тому що в Києві почали вбивати людей на Майдані. Багато активістів організовували поїздки. Люди виїжджали до Києва вже масово і залишалися там.
На херсонський Євромайдан продовжували виходити активісти, попри розстріли на Майдані в Києві
«А ми кожен день виходили на свій майдан і підтримували в принципі всіх, хто стояв так само, як ми, в інших містах», – розповіла Дʼякова.
Бердянськ: «був тотальний контроль»
Акції протесту також проходили у Бердянську. Зараз це місто на березі Азовського міста окуповане Росією. Заступник голови Бердянської районної ради Віктор Дудукалов – один з учасників тих подій. Він розповів «Новинам Приазов’я», що бердянці вперше масово зібралися у міста 28 листопада.
Віктор Дудукало
«Ми зібралися 28 листопада 2013 року о 12-й годині на площі біля міського Палацу культури. Дійсно, це було з одного боку і весело згадувати, але було і трошки лячно. Не було зрозуміло, скільки буде людей в російськомовному прорегіонівському місті. І, на мою оцінку, це було неймовірно багато людей, тому що нас було близько 200 на найпершому Майдані. Але головне – це була не кількість, а якість. Був щонайменше один прапор ЄС поруч із прапорами України. Я знаю хлопця, який приніс прапор ЄС і підняв його, стоячи там у натовпі. Майдан став у Бердянську на перманентній основі. І сформувалася така спільнота людей, які підтримують Майдан», – згадує бердянець.
За його словами, влада не перешкоджала протестувальникам, але пильно стежила за подіями. Активісти збиралися ледь не щодня, а щонеділі проводили віче.
На кожному зібранні були присутні поліцейські, це щонайменше. Звісно, серед людей були присутні співробітники спецслужбВіктор Дудукалов
«Був серйозний тотальний контроль на кожному мітингу, на кожному зібранні були присутні поліцейські, це щонайменше. Звісно, серед людей були присутні співробітники спецслужб – 100%. Вони контролювали, що відбувається. Але в нас була домовленість із нашим активом, з нашими мітингарями про те, що ми не порушуємо законодавство. Про те, що ми не провокуємо нікого і ми не допускаємо будь-чого, що може зашкодити інтересам самого мітингу, самого Майдану», – розповідає політик.
Дудукалов каже, що одним ыз завдань було уникнути того, що дискредитувало Євромайдан і його активістів.
«Це була для нас багатьох надія на зміни в державі, й це була остання надія взагалі на те, що ми скинемо з себе той совок, який над нами нависав тоді», – пояснив він.
«Завозили активістів «Антимайдану»
«Початок березня – був апогей нашого Майдану і був переламний момент, який вирішував взагалі тодішню долю міста, суспільства, може, десь трошки і півдня України. Тому що до нас заїхало протягом кількох днів десь по 500 активістів», – згадав політик.
Учасники антимайдану в Бердянську, березень 2014 року
За його словами, головною метою антимайданівців було фізичне захоплення будівлі влади, зняття прапору з міської ради чи міськвиконкому для того, щоб зламати бойовий дух євромайданівців.
«Ми розуміли, що наше головне завдання як активістів – утримати будівлю. Коли збирався «Антимайдан», між ними та нами стояв кордон правоохоронців, нас виходило 1,5–2 тисячі до будівлі міськради. Ми стояли на порозі й нікуди не пускали цей «Антимайдан». Ми вимагали від міської влади заблокувати доступ у будівлю. На нашу вимогу зрізали обидві пожежні драбини, по яких можна було залізти на дах. І це був ще один такий складний момент, тому що міська влада тоді була – «Партія регіонів» від і до», – згадав політик.
«Мітинги під радянськими прапорами»
Антимайданівські мітинги спочатку проходили під прапорами Радянського Союзу, а потім – під російськими, каже Дудукалов.
Мітинги почали проводити під російськими триколорамиВіктор Дудукалов
«Більше це спиралося тоді на радянщину, на спогади людей про Радянський Союз і на страшилки про «нацистів», «укронацистів». Вони намагалися людей витягнути на свої мітинги під соусом цих фейків. І тому у них пару заходів було людних дійсно, за участю місцевих жителів. Потім, коли мітинги почали проводити під російськими триколорами відкрито, то місцевих або організаторів до десятка осіб, та ще пару десятків різного роду маргіналів», – стверджує він.
Маріуполь: «люди почали прозрівати»
У Маріуполі на акції на підтримку Євромайдану людей збиралося небагато, втім, вони виходили регулярно, згадує жителька нині вже окупованого армією РФ міста Лілія Болбат.
Лілія Болбат
«Коли почався Майдан (події на Майдані у Києві – ред.), все було більш таким домашнім, на кухні, між родинами, друзями. Всі намагалися розібратися, що насправді відбувається. Мабуть, в той час Донбас завис в такому непорозумінні, що відбувається в країні. У когось страхи були, хтось слухав Азарова (колишній віцепрем'єр України – ред.), який кричав, що «роботи не буде на Донбасі», і всі цього боялися, особливо ті, хто працював на заводах», – розповідає волонтерка.
За її словами, згодом невеликі акції все ж проходили в Маріуполі і зберігалися весь час, поки тривав Євромайдан в Києві. Хоча без сутичок з «антимайданівцями» в місті також не обійшлось, каже жінка. Болбат зазначила, що на проросійські мітинги до Маріуполя звозили людей з РФ.
Люди почали об'єднуватися в такий партизанський рухЛілія Болбат
«Ми помічали автобуси з білгородськими, з ростовськими номерами. Тобто російські номери були на цих великих автобусах. А потім наші чоловіки більше, ніж жінки, ходили на ці мітинги дивитися, що відбувається, та бачили, як наші готелі заселялися цими людьми.
Нам як місцевим здавалося, що ці невеликі зібрання тих людей проросійських, які намагалися захопити адмінбудівлі, це все могло розігнатися поліцією, але ніхто нічого не робив. Така бездіяльність була. Тому люди почали об'єднуватися в такий партизанський рух, який потім перетворився у волонтерський рух», – зауважила українка.
Втім, саме з 2014 року жителі Маріуполя почали змінювати свої погляди на проукраїнські, вважає активістка.
«Дуже багато людей в Маріуполі, на Донбасі почало прозрівати, все-таки змінювалися погляди, ставали більш проукраїнські. Тому що бачили, хто захоплює ці адмінбудівлі, як Росія на це впливає, і почали потроху прозрівати. Більшість людей надалі були за Україну. Сумно, що з Маріуполем зараз таке сталося і місто просто знищили», – додала вона.
«Кардинальний злам настроїв»
За даними соціологічного дослідження, яке провів Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва 2014 року, більшість населення України (55%) тоді надали позитивну оцінку Майдану. Але у південному і східному регіонах ставлення до цих подій було неоднозначним. На півдні усвідомленою боротьбою громадян за свої права Майдан вважали 20% опитаних, ще 22% зазначили, що це був стихійний протест, і 34% називали ці події «державним переворотом».
Втім, із початком російської агресії у березні 2014 року у південних і східних регіонах відбувся кардинальний злам настроїв, розповів «Новинам Приазовʼя» науковий директор згаданого Фонду Олексій Гарань.
Олексій Гарань
По всій країні жителі почали казати, що ми – насамперед громадяни УкраїниОлексій Гарань
«Якщо раніше українці, особливо на сході й на півдні країни, вірили в те, що можливе партнерство з Росією, то після 2014 року це змінилося. І якраз агресія Росії в Криму і потім на Донбасі призвела і до змін в тому, як українці себе відчувають. Тобто загальна тенденція, яка почала поширюватися на сході й на півдні країни, полягала в тому, що регіональна ідентичність, яка за Януковича мала досить велику підтримку, вона просіла.
У 2014 році відбувся обвал. По всій країні жителі почали казати, що ми – насамперед громадяни України, а вже у другу чергу ми – кияни, запорожці або одесити. Це був дуже важливий фактор, тому що Путін, власне, розраховував у 2014 році, якщо на півдні України значна кількість людей в побуті спілкується російською мовою, то вони будуть вітати сепаратизм. Але це не вдалося», – зазначив він.
Вплив війни
Останній сплеск у настроях південного регіону стався після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, каже науковець. Це повністю змінило погляди навіть тих, хто вірив, що з Росією є можливість співпраці.
Розбомблений Маріуполь, березень 2022 року
Під бомбардуванням опинилися насамперед російськомовні регіониОлексій Гарань
«Тому що під бомбардуванням опинилися насамперед російськомовні регіони й знищувалися в тому числі навіть церкви Московського патріархату. Тому, якщо ми будемо дивитися на ці погляди станом на серпень 2023 року, то по Україні 89% громадян пишалися тим, що вони є українцями. На півдні частка таких така сама – 89%», – зауважив Гарань.
Зараз на півдні України переважають проєвропейські настрої, також більшість населення регіону підтримує вступ до НАТО, додав він.
«74% населення в країні кажуть: «Ні, ми не будемо відмовлятися від вступу України в НАТО, тому що це, власне, буде нашою гарантією безпеки». На півдні таких людей 63%, на сході частка цих людей трохи менша – 53%, які кажуть, що ми не можемо відмовитися від членства в НАТО навіть заради миру з Росією», – зазначив він.
- 21 листопада в Україні відзначають День гідності та свободи – на честь початку цього дня Революції гідності 2013 року і початку 22 листопада Помаранчевої революції 2004 року.
- Президент України Володимир Зеленський заявив, що 10 років тому українці провели свій перший контрнаступ «проти беззаконня і спроби позбавити нас європейського майбутнього».