«Шокуючі фото з Бучі та Бородянки підштовхнули». Історія евакуації з окупованої Каховки

Наталя – юрист за освітою з Каховки (Херсонська область). Коли у місто зайшли російські військові, Наталя з чоловіком займалися волонтерством, вели активну діяльність та виходили на проукраїнські мітинги, але згодом вимушені були виїхати з Каховки. Сьогодні там залишаються їхні рідні, тому справжнє ім’я українки з міркувань безпеки, змінено. Коли настала точка кипіння і як подружжя здолало шлях з частково окупованої військовими РФ Херсонщини, жінка розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов'я».

– Ви якось готувалися до евакуації?

– В мене завчасно були зібрані документи, ми розуміли, що все може статися. 24 лютого о 4-й ранку ми почули вибухи, кордони нашого міста були відкриті десь до 10-ї ранку, тоді ще можна було вільно виїхати. А вже на 11-у годину росіяни зайняли Каховську ГЕС, цивільний транспорт чавили бронетранспортерами й танками прямо на вулицях. Виїздити за межі міста вже було потенційно небезпечно.

Росіяни побігли як таргани, окупували Нову Каховку, й фактично всі транспортні вузли, через які ми б мали їхати, були під їхнім контролем. Чоловік вмовив мене чекати доти, поки будуть організовані хоч якісь блокпости. Небезпечно їхати та небезпечно залишатися.

– Люди, які побачили реальні воєнні дії у своєму місті, можуть не зрозуміти вас, сказати, наприклад: «а чого кудись їхати, не стріляють, то й залишайся в місті».

– Я з такою позицією стикалася. Можу сказати: коли не стріляють конкретно в тебе, коли не скидають бомби на твій будинок, це ще означає, що ти в безпеці. З перших днів окупації в Каховці почали зникати містяни, спершу – воїни АТО, потім журналісти, волонтери, які допомагали людям.

У Новій Каховці окупанти переобладнали камери попереднього затримання під каземати для тортур, там проводили допити, там люди під примусом казали речі, які потрібні були пропаганді. Ми чули про це, і це лякало неймовірно. В традиціях КДБ вони приїжджали о 4-5-й ранку до будинків містян на військових машинах, по 30 озброєних людей вдиралися в хату, заїздили БТРами на подвір'я, забирали людей та мародерили – забирали все, що вважали за потрібне. Приїздили до наших знайомих, друзів, Каховка – це маленьке місто, де всі один одного знають.

А потім ще й зникли в аптеках ліки, люди із хронічними хворобами, що потребують постійної терапії, залишилися без препаратів. Це призвело до суцільної істерики – ти можеш померти не від кулі, а від хвороби, замучений стражданнями. А ще перший тиждень були обстріли, ми ховалися у підвалах, потім обстріли віддалилися, але небезпека не залишила нас.

– Каховчани все ж чинили опір окупації, виходили на проукраїнські мітинги, проявляли свою позицію. Коли настав той критичний момент, коли ви вирішили, треба їхати з області?

– Після 1 квітня, коли місцевий колаборант Філіпчук та інші з ним вдерлися до місцевої ради й вигнали голову нашої територіальної громади з кабінету, бо той відмовився співпрацювати. Таким чином, будь-яких представників легальної української демократичної влади в місті не було.

А потім були опубліковані фото із Бучі та Ірпеня, Бородянки. Коли я побачила ті фото, в мене не залишилося сну. Я пішла до сестри говорити про те, що треба їхати. Я йшла вулицею через центр міста і чула розмови, люди обговорювали ті події. Я бачила жах на їхніх обличчях, вони хотіли тікати, вивозити дітей, забирати тварин, їхати, аби врятуватися.

– Це той страх і розуміння, що Каховку можуть перетворити на Бучу?

– Люди боялися саме цього. І це не тільки ж у Каховці, а в усіх окупованих містах Херсонщини. Пам'ятаю історії, коли люди виїжджали навіть на велосипедах, всією родиною на одному мопеді, на човнах – використовували всі можливості. Ніяких офіційних «зелених» коридорів не було, їхали на свій страх та ризик.

Буча, що на Київщині, після важких боїв (фоторепортаж)

– Однак, їхати – це не менша небезпека, ніж лишатися. Як ви ухвалювали рішення, прокладали свій шлях?

– Коли ти хочеш їхати, ти маєш усвідомити це бажання, ти маєш знати, що ти хочеш це зробити понад усе. Багато хто виявився неготовим до цього шляху та навіть вже біля Херсону просилися вийти з машини. Ти маєш усвідомити, що ти готовий терпіти й ризикувати.

Дуже багато інформації є в інтернеті, телеграм-канали, де люди описують свій досвід, маршрути, розповідають, що і як казати на блокпостах, дають свої поради. Ми сиділи й вивчали все це, щодня цілеспрямовано шукали інформацію, моніторили. Ми перетинали Каховка – Херсон – Антонівський міст – потім поворот на Дар'ївку, там через села та Снігурівку. У Снігурівці останній блокпост росіян, далі – «сіра зона» і вже наші.

– Яким був той шлях?

– Це було 12 годин жаху. Ми о 6-й ранку виїхали своєю колоною, ми зібрали друзів, родичів, всіх, хто був готовий, в нашій машині-бусі їхало дві жінки, родина з чотирьох людей, ми двоє, та два коти. До Херсона ми проїхали більш-менш швидко, нас постійно зупиняли на блокпостах. Як потім стало ясно, то були представники так званих «ЛДНР», якщо росіяни були суворі, то як мені здалося, ці «деенерівці» намагалися з нами загравати та показати, ніби вони нам свої, хіхікали, підморгували. Нам було огидно, що зрадники намагаються бути «братушками».

Від Херсона блокпости ставали все суворішими, перевіряли документи, телефони. Всього було 30 блокпостів, було таке, що ми стояли по дві години, черга з машин була така, що я не могла побачити ні початку, ні кінця, і чому ми стояли не було ясно, хтось казав, що десь стріляють. Ми терпіли, бо була мета. Чули як працює артилерія, було гучно.

Десь на передостанньому блокпості росіянину не сподобалося щось у телефоні хлопця, що з нами їхав. Тоді почали прискіпуватися і до мого чоловіка, який був за кермом. Тож росіяни дістали чоловіків із машини, роздягли по пояс, оглядали тіло, як сказали: шукали тату полку «Азов», а також синці від прикладів, розпитували про те, чи служили вони.

А на останньому блокпості до нас вже прийшов, як я зрозуміла ФСБшник, він почав говорити, що ми «залишаємо найбезпечнішу у світі територію, якщо ми поїдемо, то в «будь-якій точці України з нами буде те саме, що ЗСУ роблять із людьми в Маріуполі». «Ви їдете до фашистів, як вам не страшно». Ми сиділи з кам'яними обличчями, бо розуміли, що нас провокують.

На контрольовану владою України територію ми потрапили десь о 18-й годині, весь день їхали – 200 кілометрів. А там нас зустріли волонтери, розмістили людей в дитячому садочку і я вперше видихнула. Я захотіла спати в машині – це були мої рідні «стіни» на моїй рідній землі після 43 днів суцільного стресу. Ми виїхали 8 квітня, люди ще десь днів 10 могли їхати, а потім той переїзд зачинили, були окремі коридори на один-два дні. Люди писали потім, що колони потрапляють під обстріли.

– Як відчувається ця різниця між життям на окупованій території та загалом Україною у стані війни?

– Коли ми приїхали в село до родичів, десь о 3-й ранку по вулиці проїхала машина і засвітила фарами у вікно, я підвелася і подумала, що приїхали по мене, а потім завили сирени. Такого я дома не чула і не знала, куди бігти, що робити. Але я готова прийняти все, аби не бачити ті морди, ті «Z» на машинах, не відчувати ту безпорадність і несправедливість, від якої опускаються руки. Хто нас карає? За що?

Я готова жити із сиренами повітряної тривоги, готова жити з усіма обмеженнями воєнного часу, але я готова терпіти це від української влади. Я не можу терпіти жодних обмежень щодо моєї особистості від окупантів. Одного разу нас спитали на блокпості: «у вас є щось нелегальне?». У своїй голові я кричала: «звісно є! Ти тут нелегальний». Мене, юриста, окупант питає, чи є щось нелегальне?! Він сам є втіленням нелегальності на моїй богом даній землі. Ще у Каховці вони роздавали такі циркуляри, де написано, що на мітинги виходити не можна. «Як це не можна?! – обурювало мене, – у мене в Конституції записано, що я маю на це святе право».

Ще до війни я побачила анонс фільму Стаса Асєєва «Ізоляція», тоді я зрозуміла, що в нас може бути так само. Влаштують те ж саме, можливо, я це побачила, а хтось інший – ні, і вони залишаються. Я ніколи нікого не агітувала виїздити, і не засуджую про рішення залишитися. Це – особистий вибір.

З огляду на бойові дії редакція не може отримати офіційного підтвердження про озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.

• Російські війська почали штурм Херсону 1 березня, обстрілюючи багатоповерхівки.
• Невдовзі після того до місцевої ОДА зайшли окупанти, однак голова ОДА (зараз – обласної військової адміністрації) Геннадій Лагута заявив, що адміністрація області не полишила своїх обов’язків.
• Також під контроль російських окупантів повністю потрапили Нова Каховка, Каховка, Генічеськ та низка інших міст і населених пунктів Херсонщини.
• У Херсоні все ж відбуваються акції з українською символікою, де місцеві жителі протестують проти окупаційного режиму.