«Сіяли дерть та варили її. Із продуктами – проблема»: втекти від війни, потрапити в окупацію і вирватися

«Жителі Степногірська Запорізької області одні з перших почали чути вибухи та стрілянину, які доносилися з-під Василівки. Що робити? Ховатися у підвал, чи лягати спати? Жителі були розгублені», – згадує початок війни Олена Захарченко. Жінка з родиною втекла до рідного села Мала Білозерка, але там їх застала російська окупація, з якої вдалося вирватися лише через три місяці. Про те, що відбувалося в селі та про свій шлях евакуації до Запоріжжя Олена розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов'я».

Олена Захарченко із сімʼєю

«Всю ніч навколо стрілянина та вибухи»

Перед війною Олена жила в Степногірському, періодично доглядала за онукою та займалася молодшим сином, а чоловік працював.

«Ми практично не дивимося телевізор. Чоловік працює, я займаюся господарством. Постійно в русі, ніколи й присісти. І ось 24 лютого вранці приходить до нас донька. Я запитала, коли онуку поведе у дитсадок, а вона каже: «Мамо, який дитсадок? Війна почалася».

Я не могла зрозуміти, яка війна може бути, коли чоловік як завжди пішов працювати, а я весь день займалася звичною роботою та чекала його повернення», – починає розповідати Олена.

«У чоловіка племінник служив в армії та сказав, що вони (українські військові, – ред.) вже стоять під Василівкою. Тоді ми вже розуміли, що відбувається, але не знали, що робити та куди тікати – за Василівку або у Запоріжжя. Ввечері ми намагалися заснути, але не вдалося, оскільки півночі навколо чули стрілянину та вибухи. Усі мешканці були в розгубленості: що робити, чи ховатися у підвали, чи лягати з дітьми спати», – згадує жінка.

Наступного дня зранку родина почала збирати всі документи та необхідні речі. Вони вирішували, куди їхати: у Малу Білозерку до Олениної матері або до Запоріжжя та далі.

– Ми вирішили, що потрібно їхати туди, де нас чекають. Ми з чоловіком, старшою донькою з дитиною, молодшим сином поїхали до мами. Племінник зателефонував чоловіку та сказав, що вони нині втекли з-під Мелітополя та всі наші війська стоять вже під Василівкою. Якщо ми хочемо, то зараз є можливість швидко проскочити повз них.

– Коли ми їхали, то з Кам’янського до Василівки стояли усі наші війська. Не зупинялися зовсім. По дорозі заїхали до Дніпрорудного і таке враження, що потрапили в інший світ. Там люди спокійні, вони навіть не чули, що йде війна. У Запоріжжі в цей час вже був ажіотаж, а в Дніпрорудному все спокійно, можна було без проблем скупитися, зняти гроші в банкоматі, на заправці черг не було. Далі ми дісталися до мами в Малу Білозерку.

«Окупанти дуже плуталися на місцевості»

Мати Олени жила одна, великих запасів їжі не було (трохи картоплі та консервацій). Перші чотири дні родина взагалі з хати не виходила. Олена каже, що починаючи з 25 лютого по трасі проїжджали ворожі війська. Через кілька днів окупанти зайшли у населений пункт з усіх сторін.

– Ми жили неподалік від траси, тому чули гудіння техніки та ховалися. Одразу в село зайшло сто одиниць техніки. Вони їхали великими колонами полями, городами. Чоловік вийшов на вулицю та побачив, що одна колона приїхала, інша розвернулася та поїхала назад, і так кружляли… Вони дуже плуталися на місцевості, тому що у нас кілька мостів, перехрестя, багато різних доріг. Вночі вони перекидали танки.

Однієї ночі діти Олени прокинулися від того, що у вікно світили якісь вогні. Вони їх дуже злякалися. Коли вранці місцеві жителі почали обговорювати, виявилося, що то були сигнальні ракети, які запускали окупанти, оскільки на дорозі помітили залишки гільз від них.

Бердянськ, Маріуполь, Енергодар, Василівка: евакуація з окупованих територій триває (фотогалерея)

– Через місяць окупанти поставили блокпост біля нашого дому. Почали менше їздити колонами. На блокпостах перевіряли документи, ми ходили з паспортами в магазин. Деякі чоловіки взагалі перестали їздити в магазин.

«Спочатку окупанти нас боялися більше ніж ми їх»

Олена розповідає, що на початку війни продуктів в магазині не було ніяких. Люди скупили все.

– Перший час було дуже складно. Згодом певні товари почали завозити, але вони коштували втричі дорожче. Наприклад, кілограм цукру – 95 грн, звичайні карамельки – 240 грн, згущене молоко – 95 грн. За продукти розраховувалися готівкою, якої практично не було, тому що на карту гроші не хотіли брати. Виникали проблеми з купівлею продуктів. Добре, що у мами була дерть, ми її сіяли та варили.

Жінка каже, що потім люди міняли готівку під відсотки. Всі, хто на пошті отримував пенсії, лишилися цієї можливості.

– Всюди великі черги. У селах банків взагалі не було. Єдиний найближчий банк у Дніпрорудному, але туди можна доїхати лише своїм транспортом. Вже потім запустили автобус. Окупанти на виїздах встановили блокпости, на яких ретельно перевіряли документи та машину.

У Дніпрорудному був блокпост з представників «ДНР», у Михайлівці – кадирівці. «ДНРівці» одягнені у форму, а кадирівці – в масках, бронежилетах зі зброєю. До них дуже лячно було підходити.

Траплялися випадки, коли у людей забирали їхні автівки. В основному це джипи, малювали на них «зетки» та роз’їжджали, розповідає Олена. За її словами, у Малій Білозерці є школа-інтернат «Дивосвіт». Саме там оселилися російські військові, оскільки «було все необхідне для нормального життя». Також окупанти шукали та займали покинуті будинки.

– Поряд знаходиться магазин, куди ходили окупанти. За товар вони платили. Розраховувалися гривнями, мабуть, у когось з місцевих міняли. Спочатку вони нас боялися більше ніж ми їх.
Жителям Малої Білозерки пощастило, що у них не стріляли, вони були лише окуповані.

– Вони нас не ображали, по хатках не лазили. Іноді вешталися п’яні по селу. Зі слів односельців, траплялися випадки, коли за щось побили кількох чоловіків. Окупанти ходили по вулицях з автоматами. Це дуже лякало, тому що вони одразу хапалися за зброю та перебирали по автомату пальцями. Ти не знав, що у нього в голові, чи може почати стріляти.

«Взяли з собою стільки їжі, що можна нагодувати цілу евакуаційну колону»

Родина Захарченків прожила у Малій Білозерці до 20 травня. Коли вже морально вже не було сили жити на окупованій території, вирішили їхати до Запоріжжя.

– Ми послухали багатьох, хто вже виїжджав. Наша сусідка ночувала на трасі, тому що після комендантської години окупанти вже нікого не пропускали. Один чоловік вивозив людей з дітьми, до нього приєдналася і наша донька. Вони їхали до Запоріжжя через Оріхів, там було 30 блокпостів і на кожному перевіряли документи.

Коли донька Олени дісталася до Запоріжжя, вони з чоловіком теж через тиждень вирішили виїжджати. Але не було доручення на автомобіль. За окупаційними законами не можна їздити по техпаспорту. У кого не було доручення окупанти могли забрати транспорт.

– О 5 ранку 20 травня ми з чоловіком і сином виїхали, а мама залишилася. Я одразу настроїла всіх, що у будь-якому випадку проїдемо, навіть, якщо доведеться ночувати на трасі, але нікуди повертатися не будемо.

Ми взяли з собою стільки їжі, що можна нагодувати цілу колону, невідомо скільки доведеться проводити часу на трасі. Ми їхали до Запоріжжя через Василівку, там було чотири блокпости.

– Поряд із нами була автівка чоловіка, який їхав в онкоцентр, ще в одному автомобілі хлопчика везли на операцію, в іншій машині – люди з новонародженим немовлям. Одна жінка підійшла та запропонувала дати їй документи на дітей, щоб попросити у комендатури пропустити хоча б цих людей. Її довго не було, люди вже почали переживати. Вона повернулася та сказала, що військові не дозволили і 21 день нікого взагалі не випускатимуть.

Нерви не витримували, в однієї з вагітних почалася істерика. На допомогу прийшли волонтери.

– Вагітна дівчина кидає папку з документами, все розлітається, починає в істериці плакати. Вона каже: «Я його не довезу. Нехай одразу везуть труну…». Ми нічого не зрозуміли. Поки її заспокоїли, дізналися, що в її автівці сидить п’ятирічний син з лейкемією і кожні вісім годин у нього напади, а уколів залишилося на три рази. Їх вистачить лише доїхати до Запоріжжя.

– Через деякий час до нас під’їхав волонтер та запитав де дівчина, яка плакала та ще хтось з онкологією. Виявилося, що його як волонтера повинні пропустити. На блокпосту йому дозволили забрати дві машини: з вагітною жінкою та чоловіка з онкологією. Волонтер домовився в комендатурі, пофотографував машини, та вони поїхали. Ми за них дуже раділи.

«Казали, що я після операції, яку робили в Москві»

Люди, які залишилися на трасі, розуміли, якщо до сьомої вечора їх не випустять, то доведеться тут ночувати. Але без десяти сім окупанти показали, що ще п’ять автівок можуть проїхати, серед цих щасливчиків була і родина Захарченків.

– На першому блокпосту запитали куди ми їдемо, а чоловік показав довідки та сказав, що я після операції, яку робили в Москві. Нас після цього пропустили далі, і на останніх блокпостах документи вже не перевіряли. Автівки поступово почали пропускати і через інші блокпости. Вже починало сіріти.

Дехто питав як проїхати, відповіли, що через Кам’янське, але потрібно було об’їхати підірваний міст. Оскільки я працювала у «Водоканалі», ми часто там бували, тому знала де об’їзна дорога. На трасі через темряву практично нічого не видно. Але придивившись можна побачити розбомблені будинки, які розташовані неподалік, дорогу всіяну згорілими автівками, технікою, залишками від ракет.

«Найстрашніше позаду»

– Одразу за Кам’янським нас зустріли українські військові. Набагато легше стало, що вже наші, найстрашніше позаду. Вони одразу сказали вимкнути все світло, прибрати телефони, з машини не виходити, навіть покурити не можна. Повинна бути суцільна темрява.

За словами жінки, на блокпосту в них перевірили документи та багажник.

– Нас розбили на дві колони: першу поліцейські забрали та супроводжували до Запоріжжя, а потім повернулися за нами. Там запропонували трохи перекусити. Була можливість поїхати переночувати у дитячий садок, але ми відмовилися, бо вирішили вже залишитися в машині, а зранку поїхати до родичів. Спочатку не могли все усвідомити, адже тільки були у Василівці, а вже у Запоріжжі. Нам дуже пощастило, що ми не ночували на трасі, а змогли доїхати до міста.

З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини півдня України редакція не може отримати офіційного підтвердження про озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.

За даними Офісу президента, за сто днів війни українські військові звільнили від російських окупантів 1 017 населених пунктів.