«Тримають і катують в «ямах»: заступник міського голови Енергодару про російський полон

Чому потрапив у російський полон перший заступник міського голови Енергодару Іван Самойдюк, і в яких умовах він там перебував? Як почалася окупація Енергодару, чи були бої за місто, і як на це реагували місцеві жителі? Як влада Енергодару готується до деокупації міста і звільнення Запорізької АЕС? Про все це проєкт Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» розпитав безпосередньо Івана Самойдюка.

• Перший заступник міського голови Енергодару Іван Самойдюк провів у полоні російських військових 333 дні. На підконтрольну Україні територію він повернувся 16 лютого 2023 року. У координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими тоді зазначили, що на початку окупації Самойдюк відмовився співпрацювати з російськими військовими і був викрадений ними 19 березня минулого року на блокпості біля Благовіщенки Василівського району Запорізької області.
• Про незаконне затримання Івана Самойдюка у березні минулого року повідомив міський голова Енергодару Дмитро Орлов. 20 березня у своєму телеграм-каналі він написав, що його перший заступник вже протягом доби не виходив на зв'язок. Міський голова також зазначив, що отримав підтверджену інформацію про те, що Івана Самойдюка «цинічно викрадено».
• Тодішній голова Запорізької обласної військової адміністрації Олександр Старух 20 березня також повідомив про затримання російськими військовими першого заступника міського голови Енергодару. В ефірі телемарафону він розповів, що Іван Самойдюк «за відсутності офіційних гумконвоїв все одно приїхав у Запоріжжя, завантажив медикаменти… Постійно перебував у русі, приватними машинами провозив. І на блокпосту його викрали».
• 16 лютого разом з Іваном Самойдюком з полону повернулися 100 осіб. Голова Офісу президента України Андрій Єрмак тоді повідомив, що вдалося звільнити 100 військовослужбовців та одного цивільного.

«Ніякого плану не було»

Заступник міського голови Енергодару каже, що повномасштабне вторгнення для місцевої влади було як для всіх українців несподіваним.

Енергодар, 5 березня 2022 року

– Ми про початок війни дізналися як і всі українці – 24 лютого. Тому звичайно ніякого плану не було, ніхто до цього не готувався, ми всі були переконані, що це непорозуміння. Ми всі, як і всі українці слухали коментарі всіх міжнародних аналітиків, що це неможливо, слухали запевнення всіх політиків українських, що це неможливо. Тому, звичайно, ніякого плану не було. І тому ми робили те, що можна було робити в тих умовах експромтом. Практично перейшли на роботу в цілодобовий режим, підтримували зв’язок з обладміністрацією, безперервно підтримували зв’язок з керівництвом компанії «Енергоатом» і вже по ходу дій орієнтувалися і вибудовували свою роботу.

За словами Самойдюка, в Енергодарі спостерігали за кожним кроком окупантів, які рухалися в їхній бік, але зупинити це не могли.

– Поблизу Каховка, Мелітополь, далі підступи до Василівки. Це вже практично відрізає Енергодар, будь-яку можливість вийти звідти. Тому 28 лютого виїхати безпечно з міста було практично неможливо, завезти якісь продукти в місто було також неможливо. Включно до 3-го числа навколо міста вже кружляли танкові колони, вже ми чули постріли, ситуацію моніторили через дзвінки рідним, хто перебував у цих населених пунктах. До останнього дня думали, що це все якесь непорозуміння і воно має закінчитись ось-ось.

Про захоплення ЗАЕС

Заступник мера Енергодару каже, що декілька днів підряд доступ у місто перекривався акціями мирних жителів.

– До 10 тисяч виходили на акції протесту. Люди виходили перед містом, виходили молоді, виходили старіші люди. Єдине, що ми просили й тримали під контролем, щоб не зробити провокацій – це відсутність будь-якої зброї аби демонструвати, що це була мирна акція і перед колоною танків стоять мирні люди. Тобто три дні підряд в місто не заходили, назустріч військовій колоні виходили мирні жителі з акціями протесту.

– Російські військові не розуміли, що робити в цьому випадку. Така ж ситуація була поряд у населених пунктах. Вже 2 чи 3 березня, я точно пам’ятаю, при розгоні однієї з таких акцій в сусідньому селі Водяному була кинута граната і постраждали мирні люди. Із 3 на 4 березня колона танків вишикувалася перед містом, ми зрозуміли, що за плечима немає нікого, ми просили мешканців Енергодару вже не виходити на зустріч озброєним людям, які готові були до того, аби застосувати зброю проти мирного населення.

За словами посадовця, на ЗАЕС були підрозділи Нацгвардії України, в яких функція була охороняти тільки АЕС. Вони не виходили за її межі й стояли на охороні тільки по периметру ЗАЕС.

– Місто вони не в змозі були охороняти. Батальйон тероборони був недосформований і він не встиг повернутися в місто після того, як виїхав на виконання якогось завдання до міста Запоріжжя. Дало б це щось чи не дало, сьогодні важко напевно говорити, але факт у тому, що боїв перед містом не було. Окрім того, що колона була обстріляна нашою артилерією і кілька там російських танків було знищено на підході до міста.

ЗАЕС, серпень 2022 року

Колона російської військової техніки зайшли в промзону міста, після чого вже йшла перестрілка на АЕС, згадує Самойдюк.

– Після того, як були постріли з танків у самі блоки, керівник військової частини ухвалив рішення, що це може закінчитись досить недобре. Ми розуміли, що таке ядерний об’єкт, тому вони склали зброю і таким чином військові російської армії зайшли, взяли під контроль ЗАЕС.

«Працювали під прапором України»

Місцева влада виконувала свої обовʼязки доки на установчих будівлях висів прапор України.

– Вони (окупанти – ред.) були впевнені, що в кожному місті їх будуть зустрічати з квітами, хлібом-сіллю. Тому, звичайно, вони розраховували, що всі виконавчі органи перейдуть до них на службу і будуть виконувати всі їхні вказівки. В цьому у мене ніякого абсолютно сумніву, тому що настрої перших військових, які комунікували або виходили на розмови з нашим населенням і з нами, це був великий подив. Як це так, ми не розуміємо, чому нас не зустрічають з квітами, ми не розуміємо, чому бабця в Херсонській області розмовляє з нами нашим російським матом і посилає туди, куди всі посилають їхній корабель. Вони були абсолютно впевнені, що органи місцевого самоврядування всі перейдуть під російський прапор.

– Впевнений, що на початку вони не розуміли самі, чого від нас вимагати. Коли вже приїхала військова адміністрація, вони однозначно не розуміли, як має працювати наша система і були навіть згодні, поки йде непорозуміння, аби залишалися наші прапори. Навіть на перших порах нам вдалося створити умови, при яких військові в місто не заходили. Місто керувалося нашими людьми.

«Возив гуманітарну допомогу»

Перед викраденням, за словами посадовця, він був кілька днів у Запоріжжі, де формував колону з гуманітарним вантажем.

– Навіть військові (російські військові – ред.) розуміли, що в місті назріває гуманітарна катастрофа. Тому що черги колосальні вже були по хліб, з 4-5-ї ранку займали чергу. Дуже багато людей почали звертатися з питаннями, де взяти ліки. Оскільки є люди, які взагалі без ліків не можуть і дня прожити, а вже закінчувалися запаси. Тому ми максимально робили все можливе, що можна було в цій ситуації зробити. І навіть встигли ще 2 колони з автобусами вивезти з міста за ці 10 днів.

Самойдюк каже, що за цей період встигли вивезти кілька тисяч людей з окупованого міста.

– Були автомобілі (приватні – ред.), які виїздили в першу чергу. Другий варіант, це були ті, що виїздили автобусами через гуманітарний коридор, який був погоджений українською владою з росіянами. Так, були постріли всі ці дні, коли я повертався з Запоріжжя, гуркотіло. Якраз повертався тоді, коли були суцільні колони біженців з Маріуполя. Колона йшла через розбитий міст в Кам’янському з 16 по 18 березня.

Евакуйовані мешканці окупованих Бердянська, Оріхіва, Енергодару, Василівки прибували до Запоріжжя. Фото від 2 травня 2022 року

– Тобто це були справжні воєнні дії, в яких поряд розривалися снаряди, в яких було видно, як люди тікають з домівок, яких уже немає. Які по дорозі зупинялися, говорили: «Там у нас залишилися люди, які в підвалах і не можуть вибратися». Це страхіття. Тому сказати, що могли бути якісь організовані обдумані дії, які раніше можна було спланувати, звичайно ні.

Самойдюк каже, що маса людей потребувала допомоги в той час. Тому відповіді на те, чи варто було владі заздалегідь залишати місто, посадовець досі для себе не має.

«Мішок на голову, руки зв’язали, все»

Самойдюка викрали 19 березня. Це сталося після того, як роздали більшу частину гуманітарної допомоги, переважно ліки.

– Це був автомобіль з озброєних військових людей, це були російські військові, це були озброєні люди з їхніми розпізнавальними знаками. Вони зупинили мене в промзоні міста після вивантаження гумконвою. Практично без будь-яких пояснень провели до свого автомобіля, мішок на голову, руки зв’язали, все. Далі вже камера-одиночка і все що за цим слідувало.

– Не було вимог виїжджати, але були перестороги в частині поведінки по тій позиції, яку ми займали. Тому маю сказати, що були попередження і такі в жорсткому вигляді від представників вищого складу військових. Але ми вважали, що маємо поводитися гідно.

«138 днів в одиночній камері»

Із 333 днів полону 138 днів викраденого посадовця з Енергодару тримали в одиночній камері в підвалі відділу поліції у Мелітополі.

Мелітополь, архівне фото

– Одиночна камера, СІЗО, чи як це називається. Там їх приблизно з десяток тих камер-катівень. І решту часу – в господарчих будівлях, у гаражах у Василівському районі. Місцеве населення, ті які пройшли, та і не лише ті, які пройшли, називають їх «ямами». Перший час взагалі людину кидають у камеру одиночну і не підходять, потім були допити, а потім залишили, на витримку, я так розумію.

– Я зрозумів, що перебуваю в Мелітополі від одного з ув’язнених, десь через тиждень. Була змога почути інформацію про те, що це СІЗО мелітопольської поліції. Це все, що я знав – що це Мелітополь. Більш детально дізнався на 1сотий день – мене вивозили в реанімацію мелітопольську, кардіореанімацію на 5 днів, приводили до ладу і потім знов повернули туди.

«Дезінформація та психологічний тиск»

Єдиним джерелом інформації були постріли, згадує Самойдюк. По тривалості та гучності цих пострілів він намагався зрозуміти, що відбувається за межами камери.

– Часом було декілька попадань в Мелітополь і було зрозуміло, що десь напевно є якась війна поряд. Але абсолютно не було зрозуміло, де сьогодні знаходиться фронт, не було зрозуміло, в якому стані фронт. Це повний інформаційний вакуум.

Посадовець розповів про те, хто його допитував, та як це відбувалося.

– Я зробив висновок, що це були офіцери ФСБ. Вони звичайно не представлялися, але військові допитами не займаються, займаються представники ФСБ.

Ілюстраційне фото

– Звичайно була дезінформація і психологічний тиск: «наші прапори уже в Києві висять», «зараз будемо звільняти Львів». Це безперервно йшло, це ви можете запитати у будь-кого з полонених. Це безперервно йшла така агітація: «Ви навіть собі не дозволяйте думати, що Україна зможе повернутися», «Ми вже закінчуємо повністю освобождєніє України».

За його словами, спілкування з іншими полоненими було практично унеможливлене. Самойдюк каже, що серед полонених були переважно цивільні. Рідні посадовця не знали, де він перебуває.

– Російські служби відкидали інформацію, що я можу бути в них. Навіть ліки родина передала якось через управління, щоб тільки б передали їх мені. Бо є деякі хронічні захворювання, які потребують безперервного приймання ліків, але вони (російські окупаційні сили – ред.) не передали, аби не допустити можливість думати, що я перебуваю у них.

Чоловік каже, що звʼязатися з рідними не давали навіть у лікарні.

– Це була звичайна лікарня міська, в якій і в палаті реанімації, і в після реанімаційній палаті я тільки один був з пацієнтів, але присутні були 2 російські військовослужбовці. Навіть з лікарями обмежене спілкування було, навіть в туалет походи тільки колективні.

Після лікарні Самойдюка повернулидо того ж самого приміщення, в ту ж саму камеру.

Життя на «ямі»

Згодом полоненого посадовця перевели в інше місце – на так звану «яму».

– На початку серпня мене перевезли в господарську будівлю у Василівському районі. Її все місцеве населення називає «ями», бо вони дійсно є – ями. Це гаражі, в яких є ями, в них утримують полонених. Утримують, катують там же, і там всі вони живуть якийсь час. Весь останній час я провів у цьому приміщенні. Вже на «ямі».

– Аби не бути детальним, я скажу, що коли перший раз приїздили нові офіцери ФСБ на ротацію, так звану, то жахались, що людей можна утримувати в таких умовах. Тому багато говорити не потрібно. Якщо жахалися вони. Світла немає, опалення немає. Світла немає ні сонячного, ні електричного. Маленька шпарина, в яку можна побачити через ворота гаража й здогадатися, ранок, вечір чи ніч.

За його словами, дізнатися про причину затримання та перебування в таких умовах у полонених практично немає.

Катівня у Херсоні, ілюстраційне фото

– Там не заведено ставити запитання, там уже не в одиначках тримали, підселяли у наші камери людей. Були ті, яких навіть протримавши дуже довгий час, їм так і не пояснили, чому їх тримали. Це репресивна система вирівнювання нашого українського суспільства під стандарти «русского мира», російського суспільства. Однозначно. Я можу оцінювати тільки одне – вирівняти за короткий час, примусити боятися, примусити думати, як вони, примусити жити їхніми стандартами суспільного життя.

Самойдюк каже, що за час його перебування на «ямі» там побувало близько 30 полонених.

– Ми могли мати вже нагоду отримати інформацію в ямі, що робиться навкруги. Що робиться в інших катівнях, які тримають в СІЗО, селищах, містах поблизу. Когось випускали за два тижні, це тільки одна була молода людина. Когось через 2 місяці, когось через 4 місяці. Це жертви «фільтрації». Були й посадовці. Але здебільшого це звичайні прості люди. У когось якась зброя випадково знаходилась вдома. У когось в телефоні випадково щось з'явилося. Тобто це суцільний потік будь-кого, хто попадався для того, аби рівняти, випадково зачіплювати та витягувати інформацію, можливо, хтось про щось проговориться.

«Постійне відчуття голоду»

Іван Самойдюк більш детально розповів про умови свого перебування на «ямі».

– Якщо ви зможете зекономити воду технічну або питну для того, щоб прийняти душ, то це можна було б, якби собі дозволити. Їжа була, щоб не вмерти, але почуття голоду було в більшості поселенців, які були в ямі. Якщо тебе утримують не 2-3 тижні, після яких організм ще не виснажений, то звісно це постійне почуття голоду.

– Про можливість виконати якісь мінімальні гігієнічні для себе заходи мова не йде. Ну душ, який душ в умовах, коли ти в гаражі перебуваєш.

«Я побачив, що це Ростов»

Як розповів заступник міського голови Енергодару, в день звільнення з полону його забрали з гаража з мішком на голові та зв'язаними руками.

– Дали 30 секунд на збір, завантажили в автомобіль і повезли. Я сподівався, що це обмін. Якби перевозили в інше місце, то я б розумів, мене б перевозили не одного. А так забрали тільки одного, тому я сподівався, що це обмін. Але через 4 години переселили в інший автомобіль, а ще, напевно, 4-5 годин було їзди, теж у мішку, теж зі зв'язаними очима. Я вже побачив в Ростові, що це Ростов і я не думав, що це дорога додому, коли я побачив, думав в інший бік везуть.

– Потім було два перельоти літаком, тоді в автобуси, шикування і коли вже в автобусі почали інструктаж давати… А ще було 100 наших військовополонених. Коли російські вояки почали інструктувати й «на шлях істинний налаштовувати» наших бійців, типу того, «ви ж не думайте ще раз повернутися до армії. Бо вже не йтимете на обмін». Після цих слів, я вже переконався, що це все-таки обмін.

Після повернення в Україну першим, кого побачив Самойдюк, був заступник керівника розвідувального управління. Він дав можливість зателефонувати рідним.

– А далі це були наші українські представники. Це були рідні люди, з якими можна було розмовляти без мішка на голові. Весь цей час перевозили з мішком на голові.

Після повернення з полону посадовець проходить реабілітацію та продовжив роботу в мерії Енергодару.

– У Запоріжжі доволі велика частина наших мешканців, якими опікується наша мерія, основний склад команди там перебуває. Це одна з частин завдань. Сьогодні у нас є наші військові, з якими потрібно підтримувати зв'язок. Ну, і зараз детально та ретельно готуємося до того, аби повернути нормальне життя українське в наше місто.

– Ми маємо розуміти, що нам не лишать місто в тому вигляді, в якому вони його забрали. Тому що, якщо при обшуках в приватних будинках, квартирах, не нехтують прасками, спідньою білизною, то ми розуміємо, що лишать в комунальному господарстві. Ми розуміємо, що багато, хто не повернеться з медиків, з працівників, які комунальним господарством опікувалися. Життя міста – це дуже велика складова, яку треба організувати. Думати про те, як забезпечити безпеку, організувати в перші дні. Ми маємо думати про те, як забезпечити умови повернення працівників АЕС і прийняття її в експлуатацію українською компанією. Ми маємо думати про те, як створити умови , щоб в українців наших і навіть за кордоном з'явилося бажання повертатися і відбудовувати наше місто.

За словами Самойдюка, з 54 тисяч мешканців Енергодару сьогодні залишається в місті трохи понад 15 тисяч.