Норильське повстання 1953 року. «Дуже кривава конфронтація з росіянами була» – Євген Грицяк

Сьогодні минає 67 років від початку повстання політичних в’язнів у Норильському концтаборі. Воно тривало з 26 травня до 4 серпня 1953 року. Вирішальну роль у Норильському повстанні, в результаті якого влада СРСР була змушена піти на поступки, відіграли в’язні-українці. У поєднанні з повстанням у Воркуті Норильське повстання історики вважають таким, що підірвало основи таборової репресивної системи СРСР. Одним із лідерів Норильського повстання був українець Євген Грицяк (1926–2017). У 2004 році в ефірі Радіо Свобода він розповідав про події в Норильську, розмову з ним тоді вів також багатолітній політв’язень, філософ Євген Сверстюк (1927– 2014).

(В основі цієї публікації покладено матеріал, який був розміщений на сайті Радіо Свобода у 2017 році)

У 1953 році повстали майже 20 тисяч політв’язнів, представники понад 80 національностей. Упродовж 70 днів вони страйкували й голодували. Політв’язні вимагали скорочення робочого дня, дозволів на листування й побачення, припинення тортур. Вони висунули політичні вимоги, включно з переглядом особових справ.

Норильське повстання 1953 року: архівні фото

​Історики назвали Норильське повстання першим кроком до знищення сталінської тоталітарної системи.

Євген Сверстюк: Чи було щось у вашій позиції радикально відмінне від позиції інших людей, що були активними у повстанні?

Інтерв'ю із Євгеном Грицяком

​Євген Грицяк: Були підпільні групи в таборах, дуже законспіровані, було маскування. А, може, це було навіть і не те, може, люди звикли до підпільної конспірації, а я до того не привик.

Євген Сверстюк: І, мабуть, у зв’язку з тим є така закономірність, що очолювали повстання переважно люди військові, не підпільні, а саме військові, так?

Євген Грицяк: Нам одного разу полковник читав лекцію і казав, що нам треба вчитися конспірації у «бандерів»: «Дивіться, як вони строго законспіровані і нічого «нє болтают». Він наказував солдатам брати приклад з «бандерівців», як треба тримати язик за зубами.

Євген Сверстюк: Що потрібно для повстання в таборі? Які передумови в різних таборах, зокрема в цій вашій зоні?

Євген Грицяк: Коли мені Степан Венгрен пропонував всегулагівський страйк організувати, то я відповів йому, що це неможливо, навіть в одній зоні без зовнішнього поштовху, потрібен був зовнішній поштовх, який зачепив би за живе кожного, хто перебуває в таборі, щоб кожен відчув, що це в його інтересах. Примусово йти на таке неможливо було. Ми всі були як спресовані, воля спресована, і не було ніколи ніде ніякого виходу, люди були затиснені, як у тиски.

Норильське повстання. Євген Грицяк розповідає про його про початок (відео)

​«Чотириста змучених і голодних політзеків важко зачовгали своїми кирзовими шкарбунами по твердій, вигорілій під гарячим сонцем, казахській землі.

Довгий і виснажливий робочий день на будівництві Карагандинського пивзаводу закінчився, і нас повели додому, себто в табір. Все йшло, як завжди. І, як вимагав того конвой, мовчки. Кожен замкнувся в собі і думав про своє.

Мене захопила ідея організації всегулагівського політичного страйку, яку за кілька тижнів перед тим подав мені Степан Венгрин.

Однак, незважаючи на моє захоплення ідеєю, я відхилив її, як важку до виконання, і замість цього запропонував провести такий страйк тільки в нашій зоні.

З часом цей рух ланцюговою реакцією міг би поширитись усім ГУЛАГом».

(Євген Грицяк. З книги «Норильське повстання»)

Євген Сверстюк: Але кров вони проливали постійно, і розстріли були системою. Що це потрібно для того? Якась, очевидно, перспектива, якась надія.

​Євген Грицяк: Тут велику роль зіграла смерть Сталіна. Смерть Сталіна давала якісь надії. Усі ці лихоліття пов’язували з особою Сталіна. Коли Сталін помер, то люди сподівалися, що якась переміна на краще буде, а тут, замість кращого, нас почали стріляти.​

«...блатні захищалися відчайдушно. Двоє з них, ховаючись за стіну, стали по обидві сторони пролому і готові були прохромить ножем кожного, хто насмілився б просунути у пролом свою голову.

Інші, заваливши грубку, яка стояла посеред секції, жбурляли в нас глиною, а коли не вистачило глини, то шматками рафінаду. Але найбільш небезпечними для нас були все ж таки ті двоє, що охороняли пролом.

Ми намагалися схопити їх або хоча б відігнати від пролому, але зробити цього ніяк не вдавалось.

Побачивши на стіні два вогнегасника, ми схопили їх і стали поливати охоронців діри піною. Одному з них піна потрапила в очі. Він заревів од болю і схопившись руками за очі, побіг у глибину секції. На його місце став інший...

(З книги Євгена Грицяка «Норильське повстання»)

Євген Сверстюк: Чому в Караганді був інший дух, а в Норильську так само були українці, а був інший дух, інший клімат зони?

Євген Грицяк: Тут треба трошки вернутися назад.

Коли організовували спецтабори, на півдні Красноярська відбулася велика подія, і її чомусь ніхто не описав ніде. Привезли етап у табір – жінок. А в таборі були разом побутові, блатні, політичні. Тоді ще не було спецтаборів.

І надзиратель уже переказала одному найважливішому блатному, що одна дуже гарна «бандерівка» є. І той наказав своїм «рєбьятам» привести її.

Коли запровадили жінок у зону, то були чоловіки з жінками разом. Її привели туди, і він хотів її зґвалтувати. Причому надзирателі сказали, що вона ще невинна дівчина. Вона не давалася. Десь мала лезо, зашите в одязі, дістала його, коли він її мучив, порізала собі груди, вся порізалася, пішла кров і її забрали в санчастину.

Коли все те загоїлося, її привозять назад. І знову та сама історія. І вона знову себе ріже.

На третій раз, коли привезли її, то він наказав тримати її, і «рєбята, кому нє лєнь, давайтє хором». І пішли по черзі... Потім вивели її вимучену з барака, посипали голову дьогтем, розрізали пухову подушку (блатні завжди її мали, це їхній атрибут був) і посипали цим пір’ям голову зверху.

В’язні-українці, які там були: політичні, навіть герої УПА, можна прямо сказати, були так пригнічені, так придавлені, що ніхто не міг піднятися. І хтось єдиний це побачив (здається, що це був Михайло Хміль, я не пам’ятаю) і крикнув: «Хлопці, над нашою кров’ю знущаються!».

І як бараки затріщали, нари почали ламати і з дошками на блатних кинулися. А ті з ножами: «Ти смотрі, смотрі, мужикі! Фраєра». То їх щось 80 осіб убили там. Деякі з них скакали через колючий дріт і кричали: «Конвой, нас нє стрілять – «бандери» нас убівают». Але конвой стріляв.

І українців, які дуже активними відзначилися в цій боротьбі, відправили до Караганди. А в той час: 1948–1949, молодь підходила, яка не проявила себе у боротьбі, а хотіла проявити. А тут такі герої, такий прецедент.

Навіть якщо і не було б нашого етапу, то в нашій зоні дуже підігрівала адміністрація, дуже кривава конфронтація взагалі з росіянами була.

«Після придушення заворушень у карагандинських таборах у 52 році, арештовані й відправлені «для перевиховання» в Заполяр’я, вони вважали своїм завданням «нести далі факел свободи», як написав один із них, Євген Грицяк.

У підготовці й проведенні Норильського повстання роль карагандинського етапу, безумовно, велика: їм вдалося змінити сам «клімат» Горлагу.

Природно, що одні з них (Євген Грицяк, Тарас Супрунюк, Іван Воробйов та інші) стали членами страйкових комітетів, інші – авторами лозунгів, звернень, треті – учасниками переговорів з комісіями МВС.

(Макарова. «Норильське повстання. Травень-серпень 1953 року».)

Євген Сверстюк: Ви ще згадуєте про тих блатних, які тероризували людей з етапу, що приїхали в Норильськ. І одного з них знайшли без голови, так?

Євген Грицяк: Так, це Горожанкін. Це була перша жертва після нашого приходу. Мені здається, що це все ж таки жертва адміністрації.

Євген Сверстюк: А який їм був сенс?

​Євген Грицяк: Який був сенс? Коли ми мали приїхати, ми ще пливли Єлисеєм у баржах, а адміністрація говорила: «Єдут бандеровскіє горлорєзи. Будут всєх рускіх убівать». Блатним всім роздавали ножі. А горлорізи приїхали і нікого не ріжуть.

Він був дуже жорстокий, відважний і дуже жвавий. На нього піти – це не була легка справа. Заходить він у барак і спить в куті на нижньому місці. Рано бараки розмикаються. Днювальні йдуть у сушилку, приносять взуття, люди взуваються. Потім приходить два битов’язні з сокирою на плечах, у масках, заходять до нього і рубають йому голову.

Взяти час. Ранок. Пробудилася вся зона. Всі метушаться. Такий час для вбивства ніякий в’язень не вибере.

Отже, їм треба було продемонструвати, що це ми робимо.

Відразу після цього пішла чутка: «П’ята, четверта зона рускіх убівают». Казали, що ми хочемо для росіян «Варфоломіївську ніч» влаштувати.

Там був офіцер Власівської армії, старший лейтенант Смірнов, він сказав: «Неправда, б’ють не росіян, б’ють наволоч». Цей Смірнов підходить до мене і каже: «Ми чули, що ви хочете «Варфоломіївську ніч» влаштувати тут, у таборі, ми хотіли б, щоб ви сказали, кого ви маєте на увазі, аби часом добрих людей наших не понищили, а якщо таку наволоч, то ми нічого не маємо проти».

«Суки всіма силами підтримували табірний режим і співпрацювали з адміністрацією, тому що добре жити в таборі вони могли тільки в умовах найсуворішого режиму й насильства.

Знову ж таки, адміністрація завжди підтримувала сук і протегувала їм, тому що без їх допомоги вона не могла б утримувати режим на рівні поставлених перед нею завдань. І все ж таки суки не могли вічно сидіти в своїх камерах – як би там не було, а це все ж тюрма – і коли вважали, що небезпека для них минула, виходили в зону.

Так якось вийшов з тюрми молотобоєць Сікорський. Він одразу очолив бригаду і вивів її на роботу. Але не встигла ще бригада взятись за працю, як бригадира не стало. Він лежав на снігу мертвий, без будь-яких ознак поранення».

(Євген Грицяк. З книги «Норильське повстання».)

Євген Сверстюк: Але мене ще зацікавив вплив символіки. Коли ви почали вивішувати чорні прапори?

Євген Грицяк: Коли 1 липня розстріляли п’яту зону (там 27 осіб вбили). Ми тільки чули стрільбу (це десь у трьох кілометрах від нас) і крики. Я звернувся до в’язнів: «Знову пролилася невинна кров наших братів. Давайте відзначимо це на нашому прапорі». За пів години вже був вивішений прапор: дві чорні широкі смуги, а посередині червона, яка символізує пролиту кров.

Коли я був на конференції в Москві, то там зачитували вірш однієї француженки, котра сиділа в німецькому концтаборі, який починається так: «Чорна земля, чорне небо, посередині кров...»

Яке однакове бачення в’язня німецького концтабору і радянського: «Чорна земля, чорне небо, посередині кров...»

Значення Норильського повстання, можливо, не до кінця оцінене. Це був перший після смерті Сталіна протест в’язнів проти створеної ним системи гноблення особистості. Це був масовий протест: у повстанні взяло участь біля тридцяти тисяч осіб. Такого масштабу табірна система раніше не знала. З цим уже не можна було не рахуватися. Але можна сказати більше. Із Норильського повстання почалось розкріпачення країни, нехай досі ще не завершене.

Будемо ж пам’ятати про тих, хто поклав початок цьому оновленню.

(Макарова. «Норильське повстання. Травень-серпень 1953 року)