Одеський художній музей не тільки стане національним, але й отримає нову будівлю – колишній заводський комплекс неподалік від центру міста. Зовнішній стан будівлі поганий, але конструктивно вона в задовільному стані, кажуть в одеському музеї. Впродовж кількох років тут мають розгорнути філіал із сучасним мистецтвом – XX і XXI сторічь, за рік закупили понад 500 картин. Розміщення музеїв в закинутих індустріальних будівлях дає поштовх для розвитку не тільки музею, але й самому району – приклади є і в Європі, зокрема у Великій Британії, а також і в Україні.
Процес передачі закинутої індустріальної будівлі на баланс Одеського художнього музею тільки розпочався, вона зараз перебуває у списку на приватизацію і це завдання має вирішити Міністерство культури та інформаційної політики, говорить Радіо Свобода в.о. директора Одеського художнього музею Олександра Ковальчук.
«Ми підозрюємо, що хтось намагається довести будівлю до поганого стану, щоб її можна було знести і ніхто цим не обурився, напевно під забудову. Об’єкт перебуває на балансі державного підприємства, будемо з’ясовувати, що там відбувається», – розповідає Ковальчук. Вона почала виконувати обов’язки директора музею після смерті Олександра Ройтбурда.
Нове приміщення музей отримає, коли перейде у підпорядкування Міністерства культури – стане національним. Для цього потрібна згода депутатів Одеської обласної ради – вони мають відмовитись від майнового комплексу музею.
«Було б ідеально, якщо б і музей, і нове приміщення були б у підпорядкуванні Міністерства культури. Тоді це було б просто приєднання нової частини музею до нашого майнового комплексу. Ми розраховуємо на зважене рішення і готовність передати Одеський художній музей у підпорядкування Мінкульту», – говорить Ковальчук. За оцінками міністерства, процедура передачі може тривати не більше ніж пів року.
Щоб отримати найкращий варіант реновації заводу, музей та міністерство, ймовірно, будуть проводити відкритий архітектурний конкурс, розповідає Радіо Свобода очільник наукового відділу Одеського художнього музею Кирило Ліпатов.
Кирило Ліпатов
«І тому що це публічний простір, і для того, щоб отримати більш якісний проєкт. Ми залучаємо і архітекторів, і митців, і ландшафтних дизайнерів – не так багато в Україні будують нових музеїв. Це звичайна в останні 40 років практика, коли старі об’єкти, заводи чи фабрики, яких позбавили їхньої традиційної функції, перетворюються на культурні заклади – центри сучасного мистецтва, музеї, бібліотеки тощо. Це було в Більбао, в Глазго, в Единбурзі, в Манчестері, у Гданську та інших містах Європи», – говорить Ліпатов. Він наводить приклад один за одним, ось лиш деякі з них.
The Power Plant Contemporary Art Gallery – Торонто, Канада. Заклад, присвячений сучасному мистецтву, було відкрито у 1987 році. Будівля, де розташована галерея та інші публічні простори, – це колишня електростанція.
The Power Plant Contemporary Art Gallery
З 1926 по 1980 роки індустріальний об’єкт використовувався за призначенням, а потім сім років перебудовувався, щоб стати місцем тяжіння для сучасного мистецтва, освітніх програм та проведення вільного часу жителями цього району. Колишній склад став в свою чергу житловим і офісним будинком – Queen's Quay Terminal.
З самого початку галерея займається презентацією актуального мистецтва, зокрема канадського. Перетворення колишнього індустріального об’єкту було частиною з реновації набережної Торонто, цим займалась організація Harbourfront Centre – спочатку як королівська, потім як неприбуткова. Вона і сьогодні координує діяльність кількох сотень громадських об’єднань та проводить кілька тисяч культурних подій на рік. У самій галереї Power Plant проводять презентації і виставки, там займаються дослідницькою діяльністю
Sala BHP – Гданськ, Польща. У 1980 році в цьому будинку на судноверфі підписали договір між урядом польських комуністів і рухом «Солідарність», один з перших кроків поляків до повалення комуністичного режиму.
Sala BHP
Судноверф колись була розташована на околицях міста, сьогодні посеред Гданська. Будинок Sala BHP був зведений у 1902 році, колись тут озброювали кораблі, що будували на верфі, пізніше тут розміщувався склад торпед. Після Другої світової війни тут облаштували спочатку тренувальні приміщення, а потім відкрили музей судноверфі.
Реновацію та часткову перебудову будинок пережив з 2005 по 2010 роки – його перетворили на конференц-центр і сучасний музейний простір. Постійна експозиція присвячена 30-річчю руху «Солідарність», проходять й інші заходи.
Судноверф і сама, принаймні частково, стала культурним простором – ще наприкінці 1990-х років від території підприємства «відокремили» так зване «Нове місто», частину з якого взяв під свій контроль рух «Солідарність». Центр і бібліотека цього руху розташовані неподалік від самої судноверфі, поблизу старих воріт до неї.
Європейський центр «Солідарності»
З 2005 по 2010 роки на колишній ділянці судноверфі проходили концерти світових зірок, в тому числі Мадонни, гурту Scorpions, гітариста Девіда Гілмора та мультиінструменталіста Жан-Мішель Жара. По частині колишньої судноверфі проклали туристичні маршрути, її об’єкти внесли до реєстру пам’яток. Нещодавно стало відомо, що у 2019 році девелопери придбали в «Новому місті» декілька ділянок для забудови – понад тисячу житлових апартаментів та офісної нерухомості.
The Arches – Глазго, Великобританія. Цей культурний простір існував з 1991 по 2015 роки. Культурний простір із барами, театрами, нічними клубами і концертними майданчиками відкрили під залізничним вокзалом міста. Спочатку там провели виставку, присвячену історії міста, а потім ділянку викупив театральний режисер Енді Арнольд, який став першим арт-директором культурного простору. В роботі простору поєднувались розважальні заходи і театральні вистави.
The Arches
У своєму життєписі, який зберігся в інтернет-архіві, творці The Arches пишуть, що 85% бюджету забезпечували нічні клуби, бари, концерти і ресторани, а всі доходи група інвестувала в розвиток мистецтва. На сцені ставили як класиків сучасного театру, так і роботи актуальних авторів зі всієї країни. Коли в 2015 році The Arches позбавили ліцензії на роботу нічного клубу, простір передали у зовнішнє керування. В 2018 році простір знову відкрився як торговельний і ресторанний центр. Концертна площадка також працює – на листопад-грудень 2021 року заплановано кілька трібьют-концертів.
Музей під відкритим небом у Маямі
Ми також запитали інших експертів про приклади реновацій районів після переміщення туди музеїв. Так, куратор Ігор Абрамович пригадав досвід кількох таких районів, зокрема Wynwood Art District в Маямі. Сам район Вінвуд до початку XXI сторіччя був робітничим, тут здебільшого жили мігранти. Місцеві мешканці неодноразово скаржились на відсутність парків, басейнів чи бібліотек. Тут працювали індустріальні підприємства, а в кінці 1980–1990-х років район став небезпечним, йдеться в матеріалах американських ЗМІ.
Wynwood walls
На початку 2000-х років у районі почали відкриватись арт-галереї, а в 2003-му тут з’явилась своя арт-асоціація кураторів й галеристів. Втім, найвідомішим елементом району є його графіті. В 2009 році тут відкрили так званий Wynwood Walls – величезну колекцію стріт-арту під відкритим небом. Автор цієї ідеї Тоні Голдман хотів зберегти пішохідний потенціал району та зробити район більш привабливим для прогулянок. Навіть після смерті Голдмана тут збереглася традиція проводити екскурсії для туристів і місцевих мешканців, щоб показати мурали і графіті в районі Вінвуд – цілих 50 кварталів. Район залишається вкрай популярним серед інстаблогерів – шукати можна за хештегом #wynwoodwalls
Wynwood walls
Вся ця видатна арт-інфраструктура супроводжується відповідним контекстом – барами, кафе, магазинами і ресторанами. В 2018 році місцеві ЗМІ повідомили, що багато хто з галеристів не витримує джентрифікації та закривають свої бізнеси.
Класичним прикладом ревіталізації навіть не району чи міста, а цілого регіону за допомогою креативної індустрії є Рурська область у Німеччині, говорить Радіо Свобода кураторка Катерина Філюк. Традиційно в цьому регіоні видобували вугілля та виробляли сталь, але у другій половині XX сторіччя поступово почали змінювати обличчя і суть регіону – спочатку зробили виробництво тут більш технологічно просунутим. Детальніше про перетворення регіону можна прочитати в матеріалі Deutche Welle 2010 року, коли регіон став культурною столицею Європи.
Сьогодні практиці давати друге життя закинутим об’єктам, здебільшого індустріальним, присвячена діяльність європейської організації Trans Europe Halles – вона об’єднує по всій Європі культурні центри, що колись були закинутими будівлями, здебільшого індустріальними.
«Зараз в організації 39 членів, в тому числі українська «Ізоляція». Організація об’єднує дуже різні інституції, наприклад є театральна трупа, що взяла собі закинуту комору і робить там театральні вистави Plum Yard/Švestkový Dvůr (Чехія). А є великі проєкти, типу Fabrika в Тбілісі – там і коворкінг, і нічний клуб, і виставковий простір, і освітні проєкти», – розповідає Філюк.
У деяких випадках арт-інституції дають частину приміщень в оренду під торгівлю чи концерти, а в деяких, здебільшого у північно-європейських країнах, вони мають бюджетне фінансування. Часто, коли в район міста «приходить» мистецтво, він поступово стає дорожчим і більш престижним, тому якісь художники звідти йдуть, оскільки не можуть собі дозволити там жити або працювати, додає Філюк.
«Другий філіал Одеського художнього музею – це супер ідея з точки зору урбаністичного планування. Головне, щоб була політична воля і лобісти у владі», – вважає вона.
Київський досвід реновації і ревіталізації – Довженко-центр
Досвід реновації індустріального об’єкту і території навколо нього є і в Україні – це Національний центр Олександра Довженка. Він розташований на території колишнього фабрики кінокопіювання й існує з 1994 року, проте лише з 2014 року, після призначення директором Івана Козленка, центр почав перетворюватись з фактично сервісного державного підприємства, яке має копіювати і зберігати український фільмофонд, у справжню культурну установу. Тут відкрили театральний простір, і Музей кіно, книжкову крамницю, медіатеку та дослідницький центр.
«Наш центр – це національний фільмофонд України, де зберігається все українське кіно. І вже кілька років поспіль колишня фабрика перетворюється і на фонд, де зберігаються кінонадбання, і на культурний центр. У нас є фонди, кіноархів і Музей кіно, який був створений три роки тому. Він має і експозиційний зал, і колекцію. Це успішний приклад ревіталізації колишнього індустріального приміщення і перетворення його на культурний кластер», – говорить головний мистецтвознавець Музею кіно Марина Скирда.
Довженко-центр розташований доволі далеко від центру Києва, напроти Голосіївського парку. Він у колишній індустріальній будівлі, а решта фабрики, яка колись займала цілий квартал, віддана під забудову житловими будинками. Скирда говорить, що близькість Центру використовується забудовниками як додаткова привабливість району.
У Довженко-центрі є і дитячі програми, і програми для дорослих, і туалети, і кав’ярні – все, щоб людина йшла до культурного закладу в будь-яку погоду та за будь-яких умов, розповідає мистецтвознавець.
«Треба створювати таку ситуацію, щоб людина йшла до нас і гуляти, і грітись, і пити каву, і дивитись спектаклі, і залишити дітей на заняття, і придбати книги. Ми ставимо на меті пожвавити життя довколишніх людей, всього Голосіївського району. Входили у співпрацю з районним керівництвом, але це не так просто зробити. До нас здебільшого ходять люди зрілого віку – від 25 і старше. Вони роблять свідомий вибір, шукають собі культурних пригод, мають досвід закордонних подорожей», – ділиться досвідом Скирда.
Вона також зазначає, що останні два роки центр існує під тиском і навіть не отримує все необхідне фінансування – на два останніх місяці 2021 року грошей не виділено. Втім, це не завадило провести в листопаді фестиваль цифрового мистецтва Novembre Numerique, говорить Скирда.
Створити в Одесі музей сучасного українського мистецтва було мрією Ройтбурда
Територію навколо майбутнього філіалу Одеського художнього музею стратегічно також планують віддати під житлову забудову, говорить Ліпатов. Музей поряд із житловими комплексами робить їх більш цікавими для покупців та впливає на сам мікрорайон. Конструктивно будівля колишніх цехів в гарному стані, стверджує дослідник, і якщо обіцянка президента буде виконана, її ремонт та переобладнання профінансують в рамках програми «Велике будівництво».
«Якщо всі умови будуть виконані, я не бачу що може завадити, щоб через два роки у музею з’явився філіал, присвячений мистецтву XX–XXI сторічь. Це була багаторічна мрія Саши Ройтбурда створити музей сучасного мистецтва. В кінці 1980-х – галерея «ТІС», в 1990-х – «Центр сучасного мистецтва Сороса», потім галерея Гельмана в Києві. Але він не очікував, що держава може створити такий музей», – говорить Ліпатов.
Майбутня будівля Одеського художнього музею
Він пригадує, що нещодавно вони разом із Ройтбурдом формували експозицію сучасного мистецтва і вона вийшла дуже насиченою – картини висять на стінах дуже близько одна до одної. Ліпатову це не подобалось і вони з директором сперечались. «Але Ройтбурд мене правильно переконував, що маємо показати, що в нас є, продемонструвати наші кураторські і дослідницькі амбіції, і довести, що нам не вистачає місця. Цю головну задачу експозиція виконала», – говорить Ліпатов.
Два приміщення музею розташовані на відстані кількох трамвайних зупинок – їхати близько 20 хвилин. В новому філіалі можна розмістити і реставраційні майстерні, і художні резиденції, і тематичні кав’ярні з крамницями – площа втричі більша від старого корпусу художнього музею. На території також є два ангари, які могли б «закрити» нестачу в Одесі сучасного великого залу для концертів чи інших культурних заходів, розповідає Ліпатов.
Одеський художній музей
Реставрація палацу Потоцьких, де розташовано музей, має розпочатися в 2022 році. Вона триватиме, за оптимістичними підрахунками, близько п’яти років. Саме тому, говорять у музеї, так важливо мати ще один майданчик, де можна було б принаймні частково експонувати колекцію – без постійної роботи культурний заклад може деградувати. В ідеалі через п’ять років будуть працювати обидва філіали – в старому приміщенні залишиться мистецтво XVI–XIX сторічь, а в новому – XX–XXI.
«Ми зараз активно скуповуємо сучасне мистецтво. Наприклад, в 2016 році було придбано 16 одиниць, а в 2021-му – вже більше ніж 500. Ройтбурд залишив після смерті свій депутатський фонд, близько 2 мільйонів гривень, спеціально для купівлі робіт, плюс ще й дарують. Тому в нас є що експонувати в новому філіалі. І це не тільки художники з Одеси», – розповідає Ліпатов. Один з поверхів чи кілька залів мали б бути присвячені мистецтву самого Ройтбурда, додає він.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Одеський художній музей отримав статус національного – указ