Не вірте пропаганді Путіна. Санкції таки шкодять Росії

Путінський режим давно намагається переконати росіян, що міжнародні санкції, запроваджені через вторгнення в Україну, насправді вигідні для Росії. Російській пропагандистській машині також вдалося переконати багатьох західних аналітиків у тому, що санкції виявилися провальними. Проте низка російських джерел розповідає іншу історію та розкриває широкий масштаб впливу.

Економісти продовжують обговорювати вплив санкцій на економічне зростання, порівняно з впливом інших факторів, таких, як ціни на нафту, коливання курсу валют та пандемія COVID-19. Крім прямого впливу, який вони мають, санкції також підривають основи довгострокового економічного розвитку Росії.

Російська економіка погано підготовлена протистояти викликам, створеним міжнародними санкціями. Вона все більше контролюється державою, особливо найближчими соратниками Путіна. Економічне підґрунтя також зосереджене у кількох регіонах і конгломератах і сильно залежить від імпорту технологій, а економіка назагал є масово корумпованою.

Низький розвиток та висока інфляція серйозно вплинули на рівень життя Росії протягом останніх семи років. Контрсанкції Путіна призвели до підвищення цін на основні продукти харчування ще до коронавірусної кризи. У деяких регіонах Росії люди повідомляють, що їхній продуктовий кошик зараз коштує на 30% дорожче, ніж у 2014 році.

Російський державний сектор, як і китайський, завідомо неефективний, незважаючи на (а, можливо, через) значні субсидії та дешеві кредити. Сумнозвісна неефективність державних підприємств посилюється тим, що багато з них контролюються людьми, які працювали з Путіним у Санкт-Петербурзі в 1990-х роках.

Зростання гігантських промислових холдингових компаній та сільськогосподарських конгломератів призвело до того, що багато секторів зосередилися лише в кількох регіонах. Податкова система, дохід якої переважно надходить до місця розташування головного офісу фірми – що служить для подальшого збагачення Москви.

Залежність Росії від імпорту технологій віддзеркалює радянську епоху. СРСР експортував чисельно більше верстатів, ніж імпортував, але вартість імпортованого була в сім разів вищою. Ця радянська модель імпорту складної техніки зберігається.

Проблеми Росії посилюються через втрату значної частини радянського потенціалу. Оскільки ціни на нафту зростали протягом перших двох термінів Путіна, Росія вирішила інвестувати у видобуток енергоносіїв, використовуючи виручені кошти для покупки іноземних технологій.

До 2013 року російські експерти підрахували, що російські енергетичні компанії покладалися на імпорт більше половини всього основного бурового обладнання та понад 90% технологій гідравлічного розриву та морського буріння.

Так само російська машинобудівна промисловість виробляла понад 85% російських цементозмішувачів і автокранів, але лише один відсоток лазерних і ультразвукових різаків і близько шести відсотків металорізів і насосів.

Оцінки потенціалу імпортозаміщення у 2013 році становили 90% для текстильної промисловості, 30-35% для машин й електричного та оптичного обладнання, а також 20% для хімічної промисловості. Ці цифри були надмірно оптимістичними. Російські оборонні підприємства досі імпортують 20-30% електроніки.

Незважаючи на значні інвестиції, до 2018 року імпортозаміщення було визнано провальним. Телевізійний візит президента Путіна на фабрику, де йому показали верстат, що демонструє успіх програми, насправді проілюстрував постійні проблеми. Експерти швидко визначили обладнання як італійську машину, придбану російською компанією, перефарбовану та перепродану як російську більш ніж вдвічі дорожче.

До 2019 року російська влада перемістила фокус з імпортозаміщення на «локалізацію», заохочуючи іноземні фірми будувати в Росії заводи, які потім стануть «російськими».

Локалізація дуже вразлива до додаткових санкцій. Більшість складного обладнання, необхідного для таких об’єктів, надходить з Європи. Середня ціна верстатів з Німеччини чи Швейцарії становить понад 100 тисяч доларів США. Тим часом китайське обладнання коштувало в середньому менше тисячі доларів.

Китаю не вистачає більшості передових технологій, які потрібні Росії. Наприклад, новий пасажирський літак Китаю на 40% використовує імпортні комплектуючі. Китай не виробляє складні процесори чи чіпи, які потрібні Росії. Російська супутникова система ГЛОНАСС, яка обслуговує як GPS, так і протиракетну оборону, зупинилася, оскільки електроніка з Китаю не була загартована проти космічного випромінювання.

Китайці були однаково розчаровані у наданні фінансової допомоги. Після короткої ейфорії 2014 року готовність Китаю ризикувати додатковими санкціями, інвестуючи в Росію, супроводжувалася зниженням. Китай відмовився від фінансування нафто- та газопроводів, скоротив інвестиції в Росію на 75% і безпосередньо фінансує лише проэкт «Новатек СПГ», яким керують друзі Путіна.

Росія значно скоротила свої доларові запаси, а Китай – ні. Незважаючи на неодноразові домовленості щодо використання національних валют у російсько-китайській торгівлі, долари та євро продовжують домінувати. І хоч один китайський банк приєднався до російської альтернативи платіжній системі SWIFT, жоден інший не підключився. Лише 23 іноземні банки зареєструвалися, але лише 12 використовують систему. Китайська альтернатива має приблизно в чотири рази більше банків-членів. Однак у 2021 році використання SWIFT у китайських банках досягло найвищого рівня з 2015 року.

Технології та фінанси є найбільш вразливими сферами для додаткових санкцій, якщо Путін знову вторгнеться в Україну. Потенціал для великої співпраці з європейським бізнесом є перспективним. Вони навіть могли би переконати швейцарців, які не входять до ЄС, допомогти.

Гарлі Белзер – експерт з Росії та російсько-китайських відносин і професор Джорджтаунського університету

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Передрук здійснено з дозволу «Атлантичної ради» США