70-річчя НАТО: від Холодної війни до стабілізації Центрально-Східної Європи

70 років тому, 4 квітня 1949 року, виник Північноатлантичний альянс – військово-політичний союз, відомий за абревіатурою НАТО (North Atlantic Treaty Organization). Якщо антипод НАТО – Організація Варшавського договору – і виникла пізніше і вже близько 30 років як зникла, то альянс продовжує існувати, до нього приєднуються нові члени. Про те, як створювали НАТО, про його сьогодення й перспективи на майбутнє Радіо Свобода спілкувалося з політологом-міжнародником Миколою Бєлєсковим.

– З причинами виникнення НАТО все більш-менш зрозуміло: початок Холодної війни, посилюється антагонізм між вчорашніми союзниками у Другій світовій війні. Але чия це була ініціатива?

– Ініціатива йшла з боку європейців. Тому що до цього був підписаний Брюссельський договір, який включав лише європейські країни. Там найбільшою воєнною потугою була Велика Британія, і створювався він проти німецького реваншизму. Але порахували, подивилися, що потенціалу Великої Британії, яка хоч і була однією з трьох великих держав, не вистачало.

– А Франція?

– Франція тоді переживала непростий час. Вона була переможена у Другій світовій війні й лише завдяки союзникам формально була однією з великих держав. Вона не мала тоді потужного військового потенціалу. І взагалі, якщо взяти всі конвенційні військові потенціали країн Західної Європи, учасників цього Брюссельського пакту – їх було недостатньо, якщо порівнювати з потенціалом Радянського Союзу, який був потужною сухопутною державою.

Після цього європейці у 1948 році звернулися до Сполучених Штатів Америки, щоб створити відповідну організацію. Для того, щоб Радянський Союз не вирішив військовим шляхом підкорити Західну Європу, треба було зрівноважити потенціал. А зрівноважити радянський потенціал могли лише США. На той час вже був досвід Пакту Ріо, який був підписаний у 1947 році, й цей досвід ліг в основу НАТО.

Микола Бєлєсков

– Що таке Пакт Ріо?

– Це організація-попередниця НАТО в тому сенсі, що вона включала держави Латинської Америки, тобто західної півкулі. Американці так само дали згоду обороняти ці держави у випадку загрози.

– А від кого?

– Формально – ні від кого, тому що малоймовірно, щоб Радянський Союз висадився у Латинській Америці. Але така організація була створена й вона лягла, як модель, в основу НАТО: напад на одну державу вважається нападом на всі держави. І в основі такого потужного союзу – потенціал США.

Зі створенням НАТО ініціатива походила від європейців. І коли держсекретар США Дін Ачесон підписав Вашингтонський договір, то американці перекреслили всю свою попередню зовнішню політичну практику. Оскільки від моменту своєї незалежності і до цього часу США хоча й брали участь у різних конфліктах і двох світових війнах, але формальних союзів не підписували.

– Історія НАТО доволі непроста й нелінійна. Організація розширювалася, але були випадки, коли з неї виходили. Наприклад, Франція була засновницею НАТО, потім вийшла, потім знову зайшла. Як альянс переживав такі дії Франції?

– Франція вийшла у 1966 році з військових структур, не з політичних. У політичних структурах вона продовжувала своє членство, й у 2009 році повернулася у військові структури. І навіть не бувши членом військових структур, Франція наголошувала, що у випадку необхідності можна покладатися на неї: на військових, на ядерний потенціал, як на транзитну країну.

Франція – це унікальний випадок, але він не завдав дошкульного удару. Хіба що штаб-квартира НАТО змінила свою локацію. Перша штаб-квартира НАТО була в Парижі, а після 1966 року – в Брюсселі, де вона є донині. Це єдиний ефект. Не можна сказати, що це радикально вплинуло на баланс сил.

– У НАТО є держави-антагоністи, між якими існують конфліктні ситуації. Скажімо, Греція і Туреччина – вони опинялися на межі війні. Як перебування в НАТО впливало на їхні відносини? І як НАТО реагувало на те, що між членами альянсу мало не дійшло до збройного конфлікту?

– НАТО розширялося, і на початку 1950-х прийняли ці дві країни. Треба було запобігти розширенню сфери впливу Радянського Союзу. Тоді дивилися лише на це. Тоді ще не було зрозуміло, що між ними виникне такий потужний конфлікт.

У 1974 році ці країни вперше постали на межі війни. Тоді НАТО, як вважали Афіни, не виконало свої зобов’язання. Греки теж припинили на певний час своє членство, але потім повернулися в альянс. У 1996 році було останнє потужне напруження, яке могло перерости у війну між двома країнами.

Тому Греція – одна з країн, яка витрачала і витрачає 2% ВВП на оборону попри те, що пройшла страшну фінансову кризу і має фінансові проблеми. Нещодавно там ухвалили рішення про модернізацію парку винищувачів F16 до найсучаснішої модифікації. Тому вони відчувають потужну загрозу для себе. НАТО у цій ситуації виконує роль звичайного медіатора.

– Ефективно?

– Як бачимо, між Афінами й Анкарою немає відкритого конфлікту. І їхні суперечності не заважають НАТО виконувати свої функції. Тобто, НАТО та її потужні члени, такі як США, можуть виконувати роль миротворців не лише назовні, поза межами альянсу, але й всередині самого альянсу.

Хоча, наприклад, у США зараз непрості відносини з Туреччиною. Членство Туреччини – це продукт зовсім іншої епохи, епохи Холодної війни. А зараз виникають проблеми, тому що Анкара хоче грати зовсім іншу роль. А це не подобається, у тому числі, США. І бачимо напруження, яке було минулого року, триває. Під великим питанням майбутнє ефективне членство Туреччини в альянсі.

– Коли впав берлінський мур, закінчилася Холодна війна, розвалилася Організація Варшавського договору, то багато хто чекав, що й НАТО зникне. Чому цього не сталося?

– Такі очікування були лише в колишнього радянського керівництва. НАТО не зникло, тому що трансформувало свою основну місію. До 1989–1990 років, поки була Холодна війна, місія НАТО була чітка: колективна оборона, попередження великої радянської агресії проти Західної Європи. Після 1990 року основна мета зникла, але знайшли нову ціль. З одного боку, через розширення, це стабілізація країн Центрально-Східної Європи, їхнього демократичного транзиту. З іншого – початок так званих операцій зі стабілізації ситуації поза межами альянсу. Згадаймо участь НАТО в операціях у Боснії й Герцеговині, операції проти Сербії.

НАТО знайшло собі нові завдання й так до 2014 року займалося ними: приймало й стабілізувало нові країни. А також, із більшим чи меншим успіхом, підтримувало мир за межами своїх кордонів. Криза певна була, але її подолали і знайшли нову мету для функціонування НАТО.

– У НАТО дуже різні держави: великі США і маленький Люксембург. Чи існує в альянсі ефективний механізм ухвалення рішень? І чи був він випробуваний на практиці?

– Він стандартний для таких організацій: рішення приймаються консенсусом. Ідея застосувати п’яту статтю Вашингтонського договору виникла лише раз – після 11 вересня 2001 року, коли був відомий напад терористів, коли впали вежі-близнюки.

Після цього європейські країни запропонували активізувати цю статтю, але американці сказали: ні, дякуємо. Потім натівці допомагали їм вже в Афганістані. Американці при підтримці альянсу повалили талібів у 2001 році, а з 2003 року НАТО перейняло на себе контроль, підтримку і стабілізацію цієї країни.

Члени альянсу допомагали США в Афганістані. І цей приклад використовується як контраргумент проти критики з боку президента США Дональда Трампа про неефективність НАТО, про те, що союзники не допомагають. Йому відповідають: єдиний раз, коли навіть опосередковано застосовувався принцип «один за всіх і всі за одного», то це коли на вас напали, й наші солдати так само гинули в Афганістані.

– Ви згадали 5-у статтю. Про що йдеться?

– Це основа НАТО, у якій говориться, що у випадку нападу на одну країну інші країни нададуть допомогу. Але не говориться, що це автоматично буде військова допомога. Кожна країна НАТО зберігає за собою право визначити, якою буде ця допомога.

– Які базові вимоги до членства в НАТО?

– Якщо дивитися на Вашингтонський договір, там йдеться про те, що це мають бути демократичні країни, які розташовані у Північній півкулі. Трамп після візиту президента Бразилії сказав, що вони хочуть, щоб Бразилія була членом НАТО. Колись йшлося про те, щоби Колумбія стала членом НАТО. Але не можуть ці країни бути членами НАТО.

Насправді немає формальних зобов’язань, що країна повинна мати певну кількість солдатів. Так було в період Холодної війни.

– Все-таки колись були стандартизовані вимоги?

– Ні, стандартизовані вимоги є військові, це вже якщо говорити про практичну інтеграцію. Але у Вашингтонському договорі не сказано, який має бути калібр автоматів чи гармат.

А коли завершилася Холодна війна й постало питання про розширення, наприклад, було введено критерій, що на території нових країн-членів не повинно бути конфліктів. У 2006 році дійшли висновку, що державам-членам треба витрачати 2% ВВП на оборону. Тоді вперше про це заговорили, а формально ухвалили таке зобов’язання в 2014 році.

– Після анексії Криму?

– Так, це вже на Уельському саміті була така перша реакція. З часу завершення Холодної війни військова потужність більшості країн Європи атрофувалася. Лише дві країни зберігали потужний експедиційний потенціал – США та, меншою мірою, Велика Британія. Тоді на саміті ухвалили, що 2% – це загально обов’язково.

– Ви згадали, що у кандидатів на членство в НАТО не повинно бути конфліктів, невирішених територіальних суперечок. З огляду на це, як можна оцінити перспективи членства України та Грузії в НАТО?

– Справді, коли ми говоримо, що йдемо в НАТО – це виклик не лише для Російської Федерації, а й для Заходу. Якщо ми підемо прямолінійно, як ми намагалися це зробити 11 років тому, наприклад, отримати ПДЧ (План дій щодо членства), то, найімовірніше, нічого не отримаємо. Ми отримаємо категоричне «ні» або посилання на рішення Бухарестського саміту. А там сказано, що Україна й Грузія колись будуть членами альянсу. Але не сказано – коли саме. Часові рамки не визначені.

Реалістичною стратегією для України буде проведення практичних реформ, підтягувати сектор і оборони до стандартів НАТО. Нам треба зосереджуватись на практичних моментах співпраці, підтягувати наш сектор безпеки й оборони. А далі чекати сприятливого моменту.

Ми маємо вирішити одну з головних дилем: важко буде прийняти до НАТО країну, прийняття якої відразу означатиме автоматичний конфлікт з Російською Федерацією. НАТО створили для того, щоб запобігати втягуванню в конфлікт дійсних членів, а не майбутніх.

– Двадцять років тому до НАТО прийняли перших нових членів, почалося розширення на Схід. У позаминулому році членом альянсу стала Чорногорія. Як громадська думка і політикум у цих країнах реагує на членство в НАТО?

– Я б не сказав, що є щось унікальне. Коли розширювався альянс на межі 1990–2000-х років, це робилося без жодних розрахунків, що треба буде виконувати п’яту статтю. Якби хтось про це думав, то я більше ніж впевнений, що країни Балтії ніколи б не прийняли до НАТО. Тому що з військової точки зору їх дуже важко обороняти. Тому вони зараз щасливі. І, наприклад, Польща вимагає постійної військової присутності США, тому що вони вважають, недостатньо того що є, щоб була виконана 5-а стаття. Вони не мають стовідсоткової певності, що НАТО виконає ці зобов’язання. У 2015–2016 роках були більш панічні настрої, зараз їх вдалося збити.

– Швеція й Фінляндія не є членами НАТО. Як ці північні країни вибудовують свою оборонну політику, будучи поза альянсом?

– Вони зараз учасники Партнерства розширених можливостей. Їхні збройні сили абсолютно взаємосумісні з країнами НАТО. Є договори про можливість використання інфраструктури цих країн. Підозрюю, що на випадок війни є секретні плани їм допомагати з боку НАТО.

– А що заважає їм бути членами НАТО?

– Вони вважають, що їм це не потрібно. Громадська думка Фінляндії та Швеції не дає таких високих результатів на користь НАТО. Фінляндія, наприклад, продовжує свої традиції нейтралітету, мовляв, краще не злити Росію, з якою в неї великий сухопутний кордон.