«Інвалідність я собі не роблю» – «Молот» захищає Україну на протезі

Вже рік Микола Русецький на позивний «Молот» служить на протезі.
А деякі співслужбовці про це і не здогадуються: хоча Микола ходив з ними на штурми, та вже «відпрацював» у найгарячіших точках фронту: зокрема у районі Бахмуту та Соледару.

Починав свій військовий шлях «Молот», каже, ще у 2014 році у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ, пройшов бої за Донецький аеропорт та у 2017 році звільнився через «заборону відкривати вогонь по противнику».

Потім працював у патрульній поліції, але з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну знову повернувся на передову.

• За яких обставин боєць втратив ступню та які бойові завдання виконує нині?
• Що найбільше запам’яталося Миколі на фронті?
• Та скільки насправді треба дронів, аби підрозділ залишився без втрат?

Інтерв’ю «Молота» для Радіо Свобода.

– Це я їздив додому, дочка зробила. Я їй дозволяю малювати, клеїти – це для мене такий талісманчик, – показує на початку запису Микола свій протез із наліпками та рожевим педикюром. І посміхається.

Протез «Молота»

– Мені передню частину ноги відірвало, залишилася п’ята і уламки побили ноги.

Це простий протез, бо якщо мені робити гарний – треба роботи ампутацію, а я поки не хочу.

Інвалідність я собі не роблю. Поки що. Треба буде – тоді. У мене нога не відросте, а з документами все добре.

Протез Миколи Русецького

(Наразі Микола є бійцем зведеного загону Департаменту патрульної поліції Нацполіції України – ред.)

– Почнемо хронологічно. 2014 рік. Чому ви вирішили захищати Україну зі зброєю в руках?

– Прийшла повістка брату і мені. До нас вторгся ворог, і я розумію, що треба захищати країну. Ми разом з братом пішли вдвох, потрапили в одне відділення. На той момент це ще 79-а окрема аеромобільна бригада ЗСУ. І з братом вдвох були в одному БТРі, в одному екіпажі, в одному відділенні.

А потім рік (мобілізаційний – ред.) закінчився, і я пішов на контракт.

Донецький аеропорт (пройшов – ред.). З нашої бригади наша рота заходила перша, ми насипали з усього, що було. Арта наша працювала добре, вже під керівництвом нашого комбата «Майка». Зараз він – командувач десантно-штурмових військ ЗСУ.

Багато потім таких штурмів було, що вони (сили РФ – ред.) заходили. Якось через вентиляційні шахти навіть залазили на другий, на третій поверхи ДАП, але ми лазили, шукали їх.

Микола Русецький з товаришами по службі

– Було це усвідомлення вже тоді, що йде війна Росії проти України?

– З першого дня служби я розумів, що Росія проти України. Чужі люди прийшли, захопили територію, з Криму можна почати... Цього достатньо, щоб їх виганяти.

Росія на той час говорила, що «іхтамнєт», а звідки ж тоді ми брали документи підрозділів збройних сил РФ – рядових, офіцерський склад?

Потім був період такий, що ми стояли під Кримом, на Чонгарі – якщо повернути час назад, я б тоді натис би кнопочку і підірвав би підхід цей.

– Підхід мається на увазі на материкову Україну?

– Так. Воно було усе заміноване, там дуже багато було тротилу, саме тоді, коли я був на позиції старший.

Чому взагалі я звільнився?

Коли почалася, так би мовити, холодна війна. Коли вже забороняли працювати, і ми сиділи в посадці під Донецьким аеропортом, я візуально бачив, як ворог виставляє позиції із гранатометів, які будуть по нас прилітати, і нам кажуть: не можна стріляти.

Потім друзі з сусідніх позицій: по них прилітає, вони гинуть, а нам кажуть: не можна (відкривати вогонь у відповідь – ред.). Мене вже трошечки почало це паяти.

– І ви пішли працювати у патрульну поліцію?

– Я розумів, що мені треба якась дисциплінована структура і плюс там, де є зброя. Можна було б не втрачати навички.

Створювався підрозділ роти тактико-оперативного реагування. Це більше такі завдання з криміналу, з різних масових заворушень. Я вирішив спробувати.

– Отже, після звільнення із ЗСУ ви жили не один рік у Миколаєві, працювали там у патрульній поліції. А які були ваші найперші дії вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

– Коли дитину з дружиною відправив куди треба, з полегшенням видихнув.

Організували (з колегами – ред.) маленький загін і їздили працювати.

Микола Русецький

Виконували від Головного управління розвідки напряму завдання.

Був такий один момент, коли ми зробили таку засідку круту.
Три групи ДРГ (українські – ред.) – і йде назустріч нам БТР (російський – ред.). Хлопці зверху собі сидять, курять, думають, що тут немає нікого (військові РФ – ред.).

А ми в старий якийсь цегляний завод заховалися і думали – зараз насипемо їм добре, сядемо в машину і поїдемо. Повертаємо голову, можливо, метрів за сімсот виїжджає колона техніки російської – машин двадцять чи тридцять. І ця колона бачить, що ми з «мухами» (протитанковими гранатами – ред.), з усім – і вони нас злякалися.

Нас було десятеро, а вони нас злякалися, почали розвертатися, заїжджати у поля, посадки.

Потому ми мали таке завдання – штурм Херсонської області. Ми, як зведений загін патрульної поліції, штурмували також. Працювали як піхота.

Я супроводжував одну групу, потім іншу, свою ж, ми заходили під село на межі Херсонської і Миколаївської областей.

І ось я наступив на міну. Мені відірвало ногу.

Микола Русецький

– На військово-лікарських комісіях вас би мусили списати, з огляду на те, що у вас немає кінцівки? Але ви знову повернулись на фронт.

– 119 днів пробував на лікарняному. І на 120-й день вийшов на службу.

Навіть лежачи у госпіталізації, я організовував допомогу гуманітарну – люди мені закидають донати на протез: я залишаю на протез щось, щось допомагаю армії: надсилаю пацанам на автівки, на те, на те, на те.

Я просто розумію, люди допомагають мені, а я ці гроші переводжу все одно у перемогу.

– Як співслужбовці ваші реагують, коли дізнаються, що ви на протезі?

– Людям, які мене не знають, я не розповідаю.

Зараз працюю в аеророзвіці, але повноцінно можу виконувати роль того ж штурмовика, якщо треба буде.

Тобто я спокійно можу пройти п'ять кілометрів в амуніції, якщо заходити воювати.

Ми з листопада минулого року майже по весну на Донецькому напрямку (працювали – ред.). Були у Бахмуті, під Соледаром. В Херсоні працювали десь півтора місяця. І потім з Херсону ми отримали вказівку їхати на Запорізький напрямок.

Ми зараз працюємо в тій же сфері: аеророзвідки і дронів-камікадзе. Треба, щоб і країна наша розвивала цей напрямок в плані забезпечення FPV-дронами.

Бо є такі моменти, коли хлопці заходять, штурмують, ти бачиш і ти розумієш, що їх треба страхувати.

Мова про життя передусім же наших.

Кореспондент Радіо Свобода Тарас Левченко (л) і Микола Русецький (п)

– Скільки за тиждень ви можете дронів використати?

– Коли є конкретні завдання, можна випустити в день п'ятнадцять-двадцять спокійно.

Але ж це які кошти і де їх взяти? І де самі ці дрони взяти? Чесно, сильно не хочеться просити у когось. Хочеться, щоб люди самі розуміли, що це потрібно.

– Війна Росії проти України, наскільки я знаю, забрала у вас маму?

– Село Пришиб Березнегуватського району Миколаївської області було під постійними обстрілами артилерії російської. І коли заїхали вояки (українські – ред.), то всі люди в селі максимально допомагали їм: поселяли, купали, годували. І мама моя теж.

У неї був маленький магазинчик, вона віддала все військовим.

Виходила з двору – і біля неї упав снаряд. 155-мм. Розірвало.

І я про маму буду завжди згадувати, щоб люди розуміли – ці смерті не марні, у сенсі – необов'язково бути бути військовим з автоматом, щоб наближати перемогу.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Ви навіть не уявляєте, яким був його внесок»: історія загиблого пілота «Джуса» ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Нестримне бажання повернутися у Крим, піду звільняти»: кримчани із 79-ї ОДШБр і їхня війна ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Україна після війни розквітне»: відверта розповідь про бої і про ставлення до тих, хто в тилу