Куп’янський напрямок. На фронті як у Першу світову? (Фоторепортаж)
Добратися до передових позицій під Куп’янськом можна лише пішки. Ця дорога регулярно піддається обстрілу. Російські війська прямо її не бачать, та звук важкої техніки тут чути за кілометри. Ростислав мене зустрічає на спеціальній точці, яку раніше визначив командир. Йому передають продовольство і ми маємо намір рухатися вперед. «Давай, полежимо тут кілька хвилин, зараз прощатимуться з технікою», – каже Ростислав. Буквально за кілька хвилин чути вихід – у наш бік летить міна – мерзенний звук польоту снаряду різко наростає над головою і за кілька десятків метрів розривається. Ще одна міна і ми рушаємо до укриття.
За пів години російська армія знову випускає із десяток снарядів уже зі ствольної артилерії. Кожен приліт струшує пісок навколо укриття. Так тут регулярно. Російська армія веде обстріл з інтервалом і без будь-якої логіки. Як кажуть на передовій – стріляють «на дурака».
Бійці на передовій зрозуміли, що зайвий раз виходити в зовнішній світ – ідея не найкраща, а, скоріше, – безглузда. Тому всім доводиться тіснитися у невеликому бліндажі, який зібрали нашвидкоруч. Розмір його настільки маленький, що інколи, щоб лежачи випрямити ноги одному бійцю, іншому доводиться сидіти.
Буває, настає мить і хочеться заснути. Холод тисне в ноги. З обігріву – лише окопні свічки. Військовий намагається заснути в цей холод. За стінами укриття – мінусова температура. Зі стелі крапає талий сніг, за комір потрапляє пісок зі стін, що обсипаються після кожного прильоту артилерії. Та й і тиша – раптова важка тиш – теж заважає заснути. Як не дивно, та щоразу, коли на кілька хвилин затихає фронт – усі прокидаються. А коли знову починається обстріл – кажуть, що все добре. Можна спати. Діло звички чи ні – питання відкрите. Та бійцям так спокійніше.
Хтось намагається заснути, а хтось – перекусити. Мрія про гарячу їжу на передовій – ще та тема для обговорення. Дістаючи шматок хліба і жмут сосисок, хлопці згадують, що десь в тому селі, куди вони повернуться з фронту, продається піца. З якими смаками – ніхто не знає, але про неї згадують кілька разів і розповідають доволі смачно.
На фронті часто розмови заходять на різні теми. Від побутових проблем, які треба зробити тут і зараз, до буденних домашніх справ. Хтось згадує про те, що не завершив ремонт удома. Комусь хочеться повернутися на стару роботу за кордон. Згадують сім’ю: дружину та дітей, батьків, родичів, друзів. Зрештою, всі згадують про свій рідний дім. Говорять і про війну, як же без неї.
Окопна свічка. Єдине джерело тепла. Єдине джерело світла. Те, без чого б там, в бліндажі було вкрай складно.
Коли фронт трішки стих, а погода погіршилася – солдати виходять назовні і шукають будматеріал – його можна знайти, адже ліс знищують російські снаряди. Після кожного обстрілу чути, які тріщать дерева і валяться додолу. Їх підбирають військові і намагаються укріпити бліндаж, щоб було тепліше та надійніше.
Довго працювати не вдається, оскільки за якийсь час розпочинається черговий обстріл. Російські війська пускають в бік позицій ЗСУ артилерійські залпи та снаряди із РСЗВ «Град». Усім однозначно треба в укриття. Осколки від снарядів – безжальна річ.
Хто читав Ремарка? Пригадуєте його розповіді з фронту? Доба на передовій нагадує навіть не Другу світову війну, а цілком Першу. Глибокі окопи, окопні свічки, артобстріли і посиденьки з побратимами. Відмінність – це 21 століття.
У бліндажі свічки вихоплюють з темряви обличчя тих, завдяки кому тилова Україна спить у теплі. Якось спить...
Хлопці жартома називають ліс навколо себе – «Верденський ліс» (йдеться про найзапеклішу битву на Західному фронті під час Першої світової війни – в історії відома як «Верденська м’ясорубка»). Гострі стовбури дерев – це те, що залишилося від сосен, які раніше були густими. Щоразу цей ліс змінюється – розпечений метал від артснарядів миттєво спилює гілки. Інколи складно уявити, на що здатен цей метал, якщо таке робить із товстезними стовбурами дерев.
Бійці передислоковуються. Доба минула. Завтра – буде нова. Знову обстріли, знову холод, бруд і пісок. Війна триває.