(Рубрика «Точка зору»)
Коли пориєшся в бібліотеці, вчергове переконуєшся, як багато розумних і корисних книжок уже написано саме для того, щоб люди не повторювали чужих помилок. Але все одно суспільство вважає за краще вчитися на власних помилках і повторює їх знову і знову, набиваючи все ті ж ґулі.
До таких книжок належить і праця Мирослава Мамчака «2014. Анексія Криму. Анатомія «гібридної» війни», видана в 2019 році (ISBN 978-617-7071-36-4). Її автор – відомий у Криму офіцер, член організаційної групи для створення Військово-морських сил України, капітан 1-го рангу, письменник-мариніст і дослідник історії українського флоту, заслужений журналіст України, стояв біля витоків газети «Флот України» і ТРК «Бриз», до речі, свого часу автор багатьох матеріалів для Крим.Реалії.
Мирослав Мамчак
Мирослав Мамчак був безпосереднім свідком анексії Криму і, зокрема, подій у Севастополі в лютому-березні 2014 року. Цінність книжки – в тому, що він розглядає події тих років у Криму з системних позицій: розкриває сутність Тузлинської провокації як першої спроби, як загрози анексії, пише про інформаційну війну, розв’язану напередодні анексії, розкриває анатомію гібридної війни. Він також склав і приводить у книжці детальну, щоденну і погодинну хронологію подій лютого-березня 2014 року, яка каменя на камені не залишає від російських вигадок про рішення «кримського народу». Власне, ця книжка – як підручник для нинішнього і майбутнього поколінь політиків щодо того, як Україна повинна діяти, щоб закінчити війну на Донбасі, повернути Крим і не втратити, а зміцнити і розвивати незалежність.
Ця книжка – як підручник для нинішнього і майбутнього поколінь політиків щодо того, як Україна повинна діяти, щоб закінчити війну на Донбасі, повернути Крим і не втратити, а зміцнити і розвивати незалежність
Автор показує, що боротьба «з українським фашизмом» у міждержавних відносинах Росії й України, і особливо в Криму і в Севастополі в 2013–14 роках, була організована за всіма методичками самого фашизму. Ще Черчилль після Другої світової війни стверджував, що в майбутньому нові фашисти називатимуть себе антифашистами і що неофашизм вестиме боротьбу за встановлення панування під прапором антифашизму.
Це парадокс тільки на перший погляд. Прошу вибачення у читача за довгу цитату, але вона доречна. Мирослав Мамчак пише:
«Тут варто було б уважно порівняти методологію «антифашистської» боротьби в Севастополі з характерними ознаками самого фашизму, визначеними, наприклад, відомим у світі дослідником фашистських диктатур, політологом доктором Лоренсом Бріттом (зауважмо, що вони багато в чому збігаються з 14 ознаками фашизму, сформульованими відомим письменником Умберто Еко – авт.), і з’ясувати, якою мірою вони були виражені в Криму і в Севастополі.
У Севастополі роками вкладався в свідомість жителів потужний російський націоналізм, навіть його крайня права форма – великодержавний імперський шовінізм (Велика Росія! Де ми – там Росія!)… Пропаганда імперських зазіхань на втрачені «історичні землі Росії» з вимогою їхнього силового повернення, приниженням корінних народів, спотворенням історичного минулого на догоду новітньому розширенню «життєвого простору», мало чим відрізнялися від нацистських домагань на землі сусідів гітлерівської Німеччини.
Якщо на мітингах і в пресі влада робила це сором'язливо, то російські громадські організації відкрито, грубо і безкарно закликали і підтримували знищення української символіки, пам’ятних дощок і знаків, позбавлення прав, побиття активістів, які мислять інакше. Все це – друга ознака фашизму. Ворогами прогресу в Севастополі були визнані патріоти України, яких назвали «бандерівцями», НАТО і США, проти яких об’єднували громаду разом з Українською православною церквою (Московського патріархату) як проти спільної загрози «русскому міру», а прославляли спільно свого вождя – президента Росії Володимира Путіна.
Севастополь, 18 березня 2014 року
Однією з виразних ознак фашизму є привілейоване становище збройних сил. У Севастополі і в Криму не тільки проросійськими організаціями, але навіть українською владою такою священною коровою був оголошений російський Чорноморський флот, якому, незважаючи на поразки у всіх війнах і допоміжну роль у Другій світовій війні, українські чиновники співали похвальні величання не менше, ніж заїжджі російські. Йому підносили хвалу і в будні, і в свята, йому присвячені музейні експозиції й основні пам’ятники в місті. Без Чорноморського флоту не обходилися жоден міський захід або нарада в органах влади.
Як колись у фашистській Італії, Угорщині, Іспанії, Болгарії або нацистській Німеччині, в Севастополі був встановлений суворий контроль над засобами масової інформації, які контролювалися спочатку безпосередньо органами влади, а потім через співчутливих і проплачених керівників ЗМІ. Спрямованість їхня була однобока – проросійська і антиєвропейська, з байдужістю і іронією до України як держави, до її історії й традицій українського народу. Набула поширення так звана самоцензура – це коли сам редактор або видавець не допускає до друку або до ефіру матеріали і програми, небажані для влади, або просто проукраїнської тематики і особисто інформує про це владу. Саме це стало причиною того, що в Севастополі не залишилося жодної української газети і видавництва.
Читайте також: Облуда московських «мариністів»
Влада і проросійський рух у Севастополі тісно переплелися з церквою. Як і в фашистських державах, у Севастополі активно використовували релігію як інструмент управління громадською думкою. Релігійна риторика і термінологія використовувалися представниками влади, лідерами партійних і громадських організацій навіть тоді, коли головні принципи релігії були діаметрально протилежні діям або їхній політичній спрямованості.
Яскравою характеристикою фашизму є «захист співвітчизників», де б вони не проживали, й ігнорування корінних народів цих країн. Як у минулому столітті Німеччина захищала стражденних «німецькомовних співвітчизників» у Чехословаччині й Австрії, ми знаємо, як і знаємо, чим це все завершилося. Тим же способом, тими ж методами «антифашисти» під прикриттям Росії взялися захищати «російськомовних співвітчизників» в Україні, і перш за все в Криму, абсолютно ігноруючи потреби корінного для Криму кримськотатарського народу. Тому «Росія понад усе! Де ми – там Росія!» Хіба що «Deutschland über alles» не звучало тоді на Кримському півострові.
Віктор Янукович, митрополит Сімферопольський і Кримський УПЦ (МП) Лазар (Швець) і Володимир Путін. Севастополь, 2013 рік
Севастопольська міська рада, Верховна рада АР Криму стали яскравим прикладом переплетення бізнесу, партійної і державної діяльності місцевої аристократії, майже всі депутати місцевих рад були бізнесменами і мільйонерами, що створило взаємовигідні ділові відносини бізнесу з владною елітою. У цій ситуації, як і за фашистської диктатури, роль профспілок Севастополя була зведена до слухняного інструменту влади.
У Севастополі і в Криму заохочувалися лише лояльні до влади представники інтелігенції й мистецтва. Свобода самовираження тривалий час зазнавала відкритих нападів і, як правило, не фінансувалася.
У місцевих владних структурах склалася кланова «кумівська» система влади, яка під час правління президента Януковича була доведена до абсолюту.
Особливим корупційним вузлом із владою була пов’язана міліція. Маючи необмежені повноваження, вона в тій системі дійшла до повного виродження. Час показав, що коли проросійські організовані і озброєні формування вийшли на вулиці Севастополя й інших міст Криму, міліція, раптом відірвана ними від влади, виявилася повністю безпорадною і… перейшла на бік сильнішого. Їхній правовий і державний колабораціонізм отримав назву «міліція з народом».
Співробітник МВС України біля захопленої російськими військовими будівлі Верховної Ради Криму. Лютий 2014 року
Про організацію виборів у Севастополі можна писати багато і складати на їхньому прикладі політологічні підручники. Але обмежимося тим, що севастопольські вибори, маніпулювання самовираженням виборців тут давно були перетворені на фарс.
У такій же ситуації і судова система в Криму. Тому можемо лише констатувати, що всі ознаки фашизму в «антифашистському» русі в Севастополі не тільки були присутні, а й складали сенс міського життя, і це в місті, що свого часу так постраждало від того самого фашизму. На жаль, в Україні злочинно довго не бачили фашистської суті в російському «антифашистському» русі, який вів і таки призвів до окупації і анексії Росією Кримського півострова».
Результат – ця ідеологія розтрощила бойову готовність ВМСУ і військових частин у Криму, які не змогли дати ворогові належної відсічі. За висновком Мамчака, ВМС України були найслабшою ланкою в системі оборони країни і не змогли стати гарантом її незалежності. Парадокс, але в Севастополі, де і базувалися ВМСУ, чомусь стали говорити про те, що гарантом незалежності України є Чорноморський флот Росії, а не власні ВМСУ. Ось і маємо результат…
Важливими відомостями, викладеними в книжці Мирослава Мамчака, є перерахування патріотів, які не зрадили присяги, і списки зрадників, які відмовилися служити Україні, державі, яка вигодувала і виховала їх.
Для правильного розуміння ситуації в лютому і березні 2014 року велику роль відіграє те, що Мирослав Мамчак наводить хронологію прибуття, вивантаження і дій на півострові військових частин і підрозділів Росії, ще задовго до «референдуму», а також список загроз і воєнних дій Росії щодо України. Багато хто в Україні, засліплений пропагандою «братньої любові» і «партнерських відносин», не надав значення тому фактові, що, дозволивши Путіну застосовувати війська на території України, російський парламент фактично оголосив війну Україні, і паритетної відповіді від України, на жаль, не було.
Події в Криму після 2013 року тим більше повинні бути повчальними для нас. Адже схожа гібридна війна велася Росією проти УНР на початку ХХ століття. І зараз багато подій тієї агресії повторилися в нових умовах, і незасвоєний тоді урок призвів до сумних наслідків. Тому треба починати вчитися уроків історії по-справжньому.
Як би дивно це не звучало, але такі книжки – це справжні підручники і з політології, і з тактики воєнних дій. І якщо ми хочемо перемогти, якщо хочемо зберегти незалежність, то повинні навчитися їх читати так, щоб засвоювати уроки, показані сусідами-агресорами.
Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода