(Рубрика «Точка зору»)
31 березня виповнюється 150 років із дня народження Миколи Міхновського (1873–1924) – діяча, що відіграв не останню роль у Визвольних змаганнях 1917-1921 років. На жаль, його внесок ще й досі належно не поцінований.
Це був блискучий харківський юрист, вмілий фахівець-державник. Те, що він робив, мало конструктивний характер.
Як видається, якби Україна тоді пішла не «шляхом Михайла Грушевського й Симона Петлюри», а «шляхом Міхновського», ми би, певно, ще сто років тому створили свою державу, яка зайняла достойне місце в «європейському домі».
Однак це вже питання «альтернативної історії». Хоча… Можливо, й нинішнім очільникам України варто приглянутися до «шляху Міхновського», його ідей, зрозуміти, що вони не втратили свого знання.
Ідеолог українського самостійництва, адвокат Микола Міхновський (1873–1924) сидить ліворуч на цьому фрагменті великої колективної фотографії, зробленої у Полтаві в 1903 році. Праворуч від нього – Євген Чикаленко, видавець, публіцист, меценат української культури, агроном, землевласник
«Самостійна Україна» – маніфест української незалежності
Міхновський передусім відомий як автор праці «Самостійна Україна», яка побачила світ у Львові навесні 1900 року. В основі її тексту була покладена промова, яку Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові під час Шевченківських свят того ж року.
«Самостійна Україна» стала своєрідною програмою для Революційної української партії (РУП), одним із засновників якої був Міхновський.
На початку цього твору йшлося про те, що кінець ХІХ – початок ХХ століття є часом визволення націй, а свобода, духовний розвиток людини, її матеріальне благополуччя, на думку Міхновського, тоді були можливі лише в національній державі.
«…тільки держава одноплеменного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду…»
Звучить це і зараз актуально – особливо в нинішніх умовах російської широкомасштабної агресії проти України.
Для Міхновського українська національна держава – це не засіб, а мета, до якої треба прагнути. Тим він відрізнявся від різного роду українофілів «соціалістичного типу», для яких соціальні й культурні питання стояли на першому місці, а не питання державотворення.
При цьому Міхновським спеціально звертається увага на питання армії. Тому в 1917 році він приділяв велику увагу створенню українського війська – чого не скажеш про більшість лідерів Української Центральної Ради.
У роботі «Самостійна Україна» автор подає історію української державності, яка принципово відрізняється від концепції історії України Михайла Грушевського, що мала народницький характер.
Міхновський, зокрема, писав:
«Головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної»
Далі він наводить низку прикладів українського державотворення. Міхновський ніби став попередником «державної школи» в українській історіографії, біля витоків якої стояв його політичний соратник В’ячеслав Липинський.
В’ячеслав Липинський (1882 –1931) – український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату – посол України в Австрії. Частково публікувався під псевдонімами В. Правобережець, Nobilis Ruthenus, Василь Безрідний
У «Самостійній Україні» автор вказував на порушення з боку росіян домовленостей з українцями, укладених у Переяславі в 1654 році. Вони передбачали, на думку Міхновського, створення конфедеративної держави. Адже, як вважав він, під час повстання Богдана Хмельницького виникла українська держава. Натомість російська сторона знищила цю державу й почала проводити русифікаторську політику.
Міхновський запитував:
«Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року (мається на увазі Емський указ – ред.), що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян або ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі»
При цьому Міхновський звертав увагу, що «українська нація платить «данину» не тільки матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови».
Чи останнє не про нинішню Українську православну церкву (Московського патріархату), очільники якої говорять про непотрібність української мови в богослужінні?
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Що зробить УПЦ (МП) за Лавру? Погрози, блокування, бійки. Яка лавра наступна?Провина еліти
Міхновський вважав, що наші втрати на полі культурному, духовному були дуже великі й вели до руйнування української нації. І в цьому є вина інтелектуальної еліти, яка не виявляла стійкості.
«В історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів»
Він також наводить чисельні приклади, коли українські інтелігенти йшли на службу до чужинців.
«Чи можемо зрівняти війну, пошесть… із оцим масовим відступництвом інтелігенції?» – запитував Міхновський.
А хіба зараз ці слова не звучать актуально? Хіба мало талановитих українців йшли і йдуть на службу до росіян? І не тільки…
Незважаючи на непрості обставини в яких опинилися українці, Міхновський вважав, що вони здатні знайти в собі сили, аби протистояти денаціоналізації й добитися створення своєї незалежної держави.
Він висував гасло: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Міхновський розумів, що «боротьба буле люта й довга, що ворог безпощадний і дужий». І в цій боротьбі доведеться вдаватися до зброї.
Чи не був він правий? І чи далі не доводиться українцям відстоювати свою державу зі зброєю в руках?
Автор першого проекту української Конституції
У нас традиційно вважають, що першою українською Конституцією (та й взагалі першою Конституцією в світі) є Конституція Пилипа Орлика. Щоправда, назвати цей документ Конституцією в сучасному розумінні, як основного закону, дещо проблематично.
Реально перший проєкт української Конституції з’явився в 1905 році. І належав він саме Міхновському. Уже тоді він сподівався, що вдасться створити незалежну Українську державу.
Контекст появи цього конституційного проєкту такий. У 1905-1907 рр. в Російській імперії вибухнула революція. Під впливом революційних подій 17 жовтня 1905 р. цар Микола II оголосив «Маніфест», який обіцяв запровадження конституційного устрою і скликання Державної Думи, власне парламенту. На початку 1906 р. в імперії була здійснена реформа державного управління. Відбулися вибори в Думу, яка стала законодавчим органом і обмежувала владу монарха.
В умовах революційних змін у імперії Міхновський розробив проєкт Конституції України, який був опублікований у вересня 1905 р. на сторінках часопису «Самостійна Україна», що вийшов у Львові.
Микола Міхновський (другий ряд, перший праворуч) серед прибічників у Харкові
Україна в цій Конституції поставала як «спілка вільних і самоправних земель». Усі українські землі мали ввійти до складу цієї держави на федеративних правах.
У Конституції прописувалися широкі громадянські права – недоторканність особистості, недопустимість покарання і перебування під вартою без судового вироку понад 24 години; недоторканність житла; свобода совісті, свобода слова, відокремлення церкви від держави, а держави від церкви; вільне розірвання шлюбу; право на освіту; свобода друку; свобода зібрань, утворення спілок і будь-яких інших організацій; право на звернення до влади з індивідуальними чи колективними петиціями; таємниця листування; право на рідну мову при визначенні офіційною української; право на звернення до суду тощо.
Державна влада поділялася на законодавчу, виконавчу й судову. Законодавчу мав здійснювати виборний парламент, що складався з двох «хат» – Ради представників та Сенату. Виконавчу ж владу здійснював Президент. Суди, за конституцією, мали бути гласними й демократичними.
Конституція Міхновського залишилася лише на папері. Але це є цікава пам’ятка української правничої думки, яка засвідчила, що ідея української державності мала поширення в середовищі освічених українців.
Під час Визвольних змагань 1917-1921 рр. Міхновський належав до найбільш послідовних борців за незалежність України. З самого початку цих змагань він стояв на самостійницьких позиціях. Не буду зараз вдаватися до розгляду тодішньої діяльності Міхновського.
Відзначу лише, що його послідовно «виживали» Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. «Любі друзі» Павла Скоропадського відмовили гетьмана призначати Міхновського головою уряду. Ця, безперечно, талановита людина виявилася «не потрібною» для тодішніх вождів українства. Хоча саме таких людей у той час гостро потребувала українська нація. Зрештою, не лише в той час…
Скінчив Міхновський своє життя в 1924 року при дивних обставинах. Можливо, його вбили більшовики.
Та все ж праця Міхновського не пропала даремно. Його твори, діяльність так чи інакше продовжували надихати людей, що боролися за українську самостійність.
Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Військове співробітництво українців та поляків: давні традиції
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Антиімперський Тарас Шевченко. Його пророцтв боялися правителі імперії