Музей Майдану – рух уперед в умовах турбулентності

Діяльність і вагомість Національного музею Революції гідності можна назвати унікальною для України відповідно до кількості та масштабів реалізованого, значення у формуванні культури пам’яті, проте у фокус медій найчастіше потрапляють новини іншого ґатунку: обшуки до річниці Революції гідності, приписи прокуратури із забороною спорудження Меморіалу Героям Небесної Сотні, нещодавня історія зі встановленням радянських інсталяцій для президентського відеоролика до Дня Незалежності. Тепер – нездоровий ажіотаж довкола конкурсу на його гендиректора. Нездоровий, бо, виглядає, що ті, хто здіймають бучу, дотепер взагалі не цікавились діяльністю музею або старанно це приховують.

Попри очікування на цікаві змагання стратегій і програм кандидатів, з’ясувалось, що претендентів на посаду небагато, та й з поміж них більшість, на думку комісії, не відповідають основним критеріям для такого закладу (процедуру обрання комісії та перше її засідання, на якому приймалось рішення, доступне на ютуб-каналі організатора конкурсу Українського інституту національної пам’яті (УІНП); документи від кандидатів тут).

Тож замість альтернативних візій розвитку Музею Майдану наразі можемо спостерігати звинувачення, які базуються на нерозумінні місії, завдань і цінностей музею, а частина з них взагалі не відповідає реальному стану справ – попросту ігнорує та спотворює інформацію про діяльність інституції.

Тіла загиблих учасників Революції гідності на майдані Незалежності в Києві, 20 лютого 2014 року

Стела героїв – частина проєкту-переможця відкритого архітектурного конкурсу щодо об'єкта «Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції гідності» (2019 рік)

Голос народу

Упродовж 2014–2016 років під час творення Національного музею Революції гідності було чимало обговорень, якою мала би бути ця інституція: між музейниками, майданівцями, правозахисниками, громадським активістами, родинами Небесної сотні, істориками, врешті, всіма, хто виявляв до цієї справи інтерес. Важливо наголосити – ті, хто вболівав за постання Музею і Меморіалу, не просто долучились до дискусії, якими вони мають бути, але й вплинули на результат: внесли свої пропозиції, які з постанням реальної інституції були поставлені як завдання до реалізації.

Відбулася низка публічних дискусій, заходів, організованих за участі ініціативи «Музей Майдану / Музей свободи». Насамперед, мова про «Terra Dignitas / Територія Гідності» – конкурс ідей на пошук рішень щодо меморіалізації подій Революції гідності. Упродовж пів року тривало відкрите громадське обговорення. Загалом за час проведення конкурсу до обговорень було залучено понад 1650 учасників. Близько сотні людей працювали над конкурсною процедурою в різних сферах: архітектори, дослідники, соціологи, перекладачі, поети, історики тощо. У голосуванні взяли участь близько 10 000 українців.

Тож до моменту офіційного заснування Музею було пройдено масштабний процес з’ясування громадської думки та очікувань щодо форми, змісту, локацій та головних напрямків діяльності музейно-меморіального закладу. У тривалих дискусіях викристалізувалось бачення, яке лягло не лише у завдання наступного конкурсу на меморіал та музей. Очікування, сформульовані громадськістю, лягли у статутні завдання державної інституції – Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності та програму його діяльності.

Переможець відкритого архітектурного конкурсу проєктів щодо об'єкта «Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції гідності» (2019 рік)

Готовність до діалогу як вразливість

Задумувалось, що Музей Майдану має стати не просто експозицією про Революцію гідності та Небесну сотню. Саме поняття Майдану для українців (та й світу) – це не хронологія подій, а явище, яке виявляє нашу ідентичність, це спосіб відстоювання свободи, наше культурне надбання. Тож Музей має насамперед бути місцем формування національної пам’яті українців, а також місцем самопізнання через осмислення наших Майданів. Отже – має взяти на себе також роль майданчика для дискусій. Дуже складних, але неминучих для травмованого пострадянського, постмайданного та у стані реальної війни суспільства.

Суспільний діалог – тривалий процес, який не обов’язково має дійти консенсусу. У складних питаннях рішення, яке влаштовує всіх – неможливе. Більше того, компромісне рішення зазвичай залишає невдоволеними усі сторони. Вже це означає, що той, на кого покладено відповідальність знаходити вихід з конфліктних ситуацій – наражається на критику усіх сторін. Прекрасний приклад – ситуація з будівництвом Меморіалу Героям Небесної Сотні у Києві. Будь-яке із можливих рішень спричинить різку критику частини суспільства, а затягування із рішенням – лише поглиблює конфлікт.

Проте готовність почути різні сторони (родини загиблих, майданівці, зокрема поранені, активісти різних організацій, волонтери, молодь, пам’яткоохоронці, експертне середовище, політично-неактивні громадяни і так далі), проговорення складних питань – принциповий підхід у процесі постання Музею Майдану. Слухати, чути, намагатись зрозуміти, не обов’язково погоджуватись, конструктивно опонувати. Врешті, музей, який розповідає про боротьбу українців за демократичну державу, зобов’язаний у своїй діяльності дотримуватись демократичних принципів. Дотримуватись не формально, а використовувати комунікативні інструменти для пошуку найоптимальніших рішень.

Пам’ятаймо, завдання музею – консолідувати суспільство, а значить, шукати порозуміння.

Але тут право бути почутим мало б корелюватися із відповідальністю за сказане. Без принципу відповідальності за слова і вчинки будь-яка дискусія не має сенсу, просто перетворюється на механізм дезінформації та маніпуляції. Ми потрапляємо у пастку світу постправди.

Відсутність суспільного механізму несення відповідальності за дезінформацію та явні маніпуляції вкупі з кволою системою правосуддя надає багато можливостей для систематичного розколювання і, відповідно, послаблення суспільства.

Шквал неправдивої інформації та спроби дискредитації Національного музею Революції гідності спрямовані передусім не на команду Музею, як може видатись. Її мішенню є саме Майдан як цінність.

Заодно під сумнів ставиться спроможність суспільства і держави реалізовувати належного рівня меморіальні проєкти (впізнаєте: Україна – failed state?). Теза у контексті будівництва Музею абсолютно маніпулятивна – у світі поява музею через 5–10 років після події, якій він присвячений – велика рідкість. Навіть у стабільних багатих країнах музеї, особливо на складну суспільну тематику, будуються десятиліттями.

А за ці 5 років Музей Майдану пройшов дивовижний шлях, подолавши низку перепон: набуття найдорожчих земельних ділянок (які мали дістатися творцям чергових офісних та торгових центрів), проведення вперше в Україні міжнародного архітектурного конкурсу, отримання хай тимчасового, але такого важливого фізичного простору у центрі Києва та створення інформаційно-виставкового центру в «профспілках».

Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 1 грудня 2013 року

Боротьба за пам’ять

Майдан ще не перейшов у категорію забронзовілого минулого, ці сторінки історії саме зараз формулюються, і їх формулювання ще дуже залежить від всього, що сьогодні відбувається: у політиці, суспільному житті і на фронтовій лінії оборони. Майдан може стати консолідуючою історією, а може й навпаки – бути подразником суспільних конфліктів. Сьогодні ми спостерігаємо як перше, так і друге.

Пам’ять, яка для одних – досі роз’ятрена рана, для інших – політичний трамплін, для ще інших – тема для маніпуляцій. Пам’ять вразлива і пластична, а значить і ласий матеріал у гібридній війні проти нас.

Те, що відбувається зараз в інформаційному полі довкола Музею Майдану – це можливість зблизька спостерігати, як працює система дискредитації, маніпуляції і наскільки ми – кожен із нас, дорослих і досвідчених людей – вразливі перед цією оманою. Пізнавальний процес – адже на прикладі Музею Майдану маємо ілюстрацію боротьби різних сил за можливість впливати на формування національної пам’яті. В цьому конкретному випадку мова про намагання впливати на те, як буде сприймати Майдан наше і наступні покоління, а також світ.

Революція гідності. Київ, 23 січня 2014 року

Революція гідності. Київ, 23 січня 2014 року

Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 19 лютого 2014 року

Що ж насправді?

Поширюється декілька популістських тез, давно і неодноразово спростованих або роз’яснених Музеєм, але які проте і далі безапеляційно реанімуються.

Перша і ходова – «чому, попри виділені кошти, досі немає меморіалу і музею?». При тому, для переважної більшості таких критиків ці два окремих проєкти якимось дивом зазвичай зливаються в одне. Так і виникає ситуація, коли на території, відведеній під будівництво музею, окремі політики чи журналісти та навіть слідчі(!) шукають сліди незбудованого меморіалу, закидаючи, що за кошти, виділені на будівництво меморіалу, досі не збудований музей.

Про проблеми з будівництвом меморіалу говориться давно. Якщо коротко, після завершення слідчих дій у справах Майдану і зняття арешту з ділянки, меморіал може постати за пів року. Всі проєктувальні роботи виконано, основна частина матеріалів чекає свого часу на складах і сотня ошатних лип для алеї – у розсаднику.

Але, через заборону Генпрокуратури в інтересах слідства, неможливо завершити будівництво. Водночас – слід прозвітувати про спорудження Меморіалу. Як розв’язати цю колізію мають вирішувати у Міжвідомчій робочій групі із залученням Уряду, Генпрокуратури, Українського інституту національної пам’яті та представників громадськості. Власне, патова ситуація і була офіційною причиною «обшуків» (у лапках, адже незрозуміло, що шукали слідчі, бо вилучили проєктну документацію, і так доступну онлайн).

Проєкт Музею Революції гідності, архітектурне бюро Kleihues+Kleihues

Щодо будівництва приміщення музею, то тут наразі зрозуміліші перспективи. Цього року з авторами проєкту, який переміг у відкритому міжнародному архітектурному конкурсі, підписали угоду про передачу прав Музею на реалізацію цього проєкту.

Наступний крок – оголошення на порталі публічних закупівель про пошук виконавця проєктних робіт. Загалом підготовка всієї проєктно-кошторисної документації, включно з дослідженнями ділянки, проходженням держекспертиз тощо – займе близько двох років. Паралельно заплановано роботу над експозицією. В разі системного фінансування, Музей міг би відкритись для відвідувачів у 2026–2027 роках.

Щоб не стати ґрунтом для сіяння «зради» на зразок: «7 років пройшло, а музею досі немає», достатньо глянути на досвід інших держав: Музей історії польських євреїв Полін – близько 20 років, Музей Варшавського повстання – 21 рік, Європейський центр Солідарності (Ґданськ) – 16 років, Музей 9/11 (Нью-Йорк) – 13 років, і т. д. І, до слова, кожен із цих прикладів, які зараз сприймаються ледь не як зразкові приклади успішності, мали свою історію конфліктів та пошуку компромісів.

Революція гідності. Учасники Самооборони Майдану, Київ, 16 лютого 2014 року

На сайті Музею легко знайти і матеріали щорічних публічних звітів про діяльність, у тематичних розділах – інформування щодо будівництва і музею, і меморіалу. Фотозвіти про сотні заходів і подій щороку, які музей організовує, системно з’являються і на фейсбук-сторінці. Зауважу – наразі з публічного простору, куди можна запросити відвідувачів, у музею є понад 100 квадратних метрів простору у Будинку профспілок та невеличкий простір Бібліотеки і мистецької галереї (яка ще на етапі запуску) на вул. Липській, 16. При тому щотижня відбувається по кілька заходів, щоденні екскурсії, вуличні виставкові проєкти та мандрівні виставки на партнерських майданчиках, двічі на рік – загальноукраїнські соціальні кампанії (вулична реклама та відеоролики для ТБ), щорічний науковий форум, комеморативні проєкти «Відзнаки Героїв» та «День народження Героя», організація щорічних відзначень Дня Гідності і Свободи та Дня Героїв Небесної Сотні на загальнонаціональному рівні, видавничі проєкти…

І це окрім щоденної рутинної статутної роботи: збір, збереження та дослідження експонатів, свідчень, освітня та інформаційна робота, наукова діяльність, фото- і відеоархів, пам’яткоохоронна робота, щоденна підтримка чистоти та порядку на алеї Героїв Небесної Сотні, розробка документації та супровід процесів будівництва, адміністративна підтримка діяльності.

Слід розуміти, що такі інституції, як Національний музей Революції гідності, – важливий інструмент державної політики національної пам’яті. Музей повинен забезпечити і простір для громадських ініціатив, і у співпраці з владою та громадськістю реалізовувати на національному рівні програми, комеморативні заходи та інформаційні кампанії.

Конкурс на посаду директора Музею Майдану або не зацікавив кандидатів з належним досвідом та кваліфікацією, які готові були б взяти на себе відповідальність розв’язання ситуації, де виграшних рішень не передбачено, або ще на етапі зголошень, по суті, підтвердив у професійній спільноті успішність першої каденції Ігоря Пошивайла, відданого справі професіонала.

Хто б не очолив Музей Майдану, він повинен запропонувати дієвий план реалізації завдань, виставлених суспільством, і виявити свою готовність і спроможність реалізувати їх.

Є сподівання, що по завершенню усіх конкурсних процедур, найближчим часом влада таки знайде час розв’язати патову ситуацію, коли і слідство не проводиться, і Меморіал Майдану не будується. Бо сьогодні у заручниках цієї ситуації не лише колектив Музею, котрий періодично звідусіль атакують. Сьогодні – це вже давно не дії в інтересах слідства, а спроба арешту на саму пам’ять про Майдан.

Ярина Ясиневич – керівниця програм Центру досліджень визвольного руху

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче