(Рубрика «Точка зору»)
Коли на початку повномасштабної російської агресії я зателефонував Олександрові Красовицькому, керівнику одного з найбільших видавництв в Україні «Фоліо», і запитав, як справи, то почув спокійну відповідь: мовляв, намагаємося продовжувати працювати.
І це якраз тоді, коли Харків, де розміщене це видавництво, знаходився під загрозою захоплення. А ще Олександр сказав мені: «зараз війна – і треба писати книжки». Здавалося, така порада виглядала парадоксально.
Згодом у передмові до своєї книжки «Завтра» Красовицький напише: «Мої близькі зараз у Харкові. Моя колега була у зоні обстрілів в Ізюмі, у неї на очах перед вікнами житлового будинку розірвався на частини російський гелікоптер. Мої друзі зазнали знущань загарбників під Києвом. Моя стрічка в соцмережах сповнена повідомленнями про смерть близьких людей».
Певно, то не найкращий час для написання книжок. Але… ж під час воєн і під їхнім впливом народжувалися літературні шедеври. Бо ж хіба «Іліада» й «Одіссея», з яких, власне, починається антична та й загалом європейська література, не плід війни?
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: На фронті та в бомбосховищах, в Україні і за кордоном: українці писали диктант до Дня української мови та писемностіПізнати противника
І ось в умовах війни Олександр Красовицький написав і видав книгу «Завтра». Ні, це не опис фронтових буднів. Сподіваюся, з часом така література в нас з’явиться – й багато. Книга ця – іншого плану. Це, радше, намагання осмислити діяння нашого противника – росіян. І те, що чекає їх завтра. Автор у передмові, зокрема, пише: «…зміна режиму в Росії – справа самих росіян, тому я намагався проаналізувати, готове російське суспільство радикально все змінити чи воліє поступово скочуватися в злидні разом із шаленою владою».
Книга – художня. Це така собі трилогія із трьох оповідань. Цю трилогію можна сприймати як Гегелівську тріаду: теза-антитеза-синтез.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Втеча з Херсона. Чи повалять режим Путіна поразки Росії у війни в Україні?Яке буде російське завтра?
Отже, теза – «Завтра не буде. Трагедія одного росіянина».
Тут розповідається про російського пропагандиста, який заробляє гроші на зомбуванні населення Росії. Війна ж в Україні стала для нього трагедією. Він розуміє, що ні до чого доброго вона не приведе. До того ж у нього є родичі в Україні, які займають проукраїнську позицію. Але герой вимушений на словах підтримувати «спецоперацію».
В кінцевому рахунку, під впливом цих подій у нього виникають проблеми в родині, а сам він опиняється біля «розбитого корита». Герой оповідання уже не може жити так заможно, як це було до війни. «Навчився жити без багатьох речей», – пише він про себе. І все ж головний герой, як і більшість росіян, не скидають свого президента. Не то, що він їх влаштовує. Вони його терплять.
Президент Росії Володимир Путін на військовому параді під час святкування Дня Військово-морського флоту Росії у Санкт-Петербурзі, 29 липня 2018 рік
Друге оповідання – «Завтра в Росії. День перемоги» – ніби продовження й водночас заперечення першого оповідання. Автор намагається заглянути, якою буде російська держава через десять років. Ні, вона не розпадеться – як зараз багато хто вважає. Ця держава перетвориться в щось подібне до Північної Кореї. Правда, в більш м’якому варіанті. Росіяни, на думку автора, не здатні повалити злочинну владу й ладні її терпіти. В країні панують спецслужби.
Президент Росії Путін нагороджує генерала Суровікіна, відомого бомбардуваннями сирійського Алеппо і призначеного курувати російськими військами під час війни проти України
А в головах людей – картинка, створювана пропагандистами. Вони святкують «день перемоги над українським фашизмом». Хоча, насправді, ніякої перемоги не було. А, за великим рахунком, була поразка. І ось ця країна-поразка живе своїм обмеженим життям, а народ все терпить.
Нарешті, третя частина – «Вчора не буде завтра. У голові у Путіна» – своєрідний синтез двох попередніх частин. Автор, намагаючись «заглянути в голову» нинішнього російського керманича, говорить і про його маніакальність, і цинізм. Але ж ця маніакальність чи не є плодом ідеологем, які озвучують пропагандисти-циніки? А існування цієї маніакальності, яка знаходить вияв у реальних діях, хіба не забезпечується російськими спецслужбами? І все це при мовчазній згоді абсолютної більшості росіян.
Як на мене, невеличка книга Олександра Красовицького «Завтра», насправді, є «достатньо об’ємною». Вона змушує замислитися над багатьма важливими для нас речами, зокрема над тим, чим є російське суспільство і чого нам від них чекати – і сьогодні, й завтра.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Остання битва КҐБ: чому Україна так багато значить для Путіна? ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Голос Дугіна у Польщі: хто поширює антизахідні змісти та кремлівські наративи? ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Для чого росіянам «русофобія»? Дослідник Пітер Померанцев про новий рівень пропаганди Росії