Масовані ракетні удари і нереалізований контрнаступ ЗСУ: чому все так і що буде далі

Звідки в Росії стільки ракет для масованих атак по Україні? І чому саме зараз російська армія здійснила масований обстріл українських міст? Чому наратив «це відповідь за Феодосію» грає на руку Кремлю?

Руйнування греблі Каховської ГЕС 6 червня 2023 року затримало переправу через Дніпро Сил оборони України. До такого висновку дійшли в американському Інституті вивчення війни. Український контрнаступ – безумовно, одна із найбільш обговорюваних тем цього року не лише в Україні та Росії, а й США та інших країнах.

Які уроки винесуть з контрнаступу Москва та Київ? Ці теми в ефірі програми Радіо Свобода «Свобода.Ранок» проаналізував Євген Дикий, експерт-міжнародник, вчений, ветеран батальону «Айдар».

Наслідки російської атаки з повітря на житлову забудову Одеси. Україна, 29 грудня 2023 року

– З актуального почнемо – з ракетної атаки по Україні 29 грудня. Як ви для себе це пояснюєте? Це, не знаю, відповідь, умовно, за Феодосію, як вже почали писати в коментарях?

– Чесно, от таке враження, що ми з вами говоримо років півтора тому. От реально, ще є люди, які не звикли, що росіяни б'ють по нас тоді, коли вони це можуть зробити. От досі, ну, come on! От ви реально досі шукаєте якісь складні зв'язки, відповідь за те, відповідь за це? Іде війна на знищення нашої країни. Вони роблять все, що вони можуть для знищення нашої країни.

І, власне, те, що саме вони роблять, а що не роблять, визначається виключно тим, що вони в конкретний момент здатні зробити, а що не здатні. Все! Не шукайте іншої логіки. Її немає. Логіки війни абсолютно достатні.

Росія веде війну з метою знищення України. От не порівнюйте цю ситуацію із, наприклад, Ізраїлем, який там веде якусь складну гру, там у відповідь на одні дії терористів наноситься якийсь один точковий удар, далі знов якийсь, скажімо, баланс, ті не чіпають, їх не чіпають і так далі. Тут абсолютно інша ситуація.

Ви під час Другої світової розглядали б кожний конкретний удар як саме відповідь на ті чи інші дії? Ну, правда ж, ні.

То скільки можна так реагувати на дії Росії, яка розпочала вторгнення із масованих атак?

– Тобто якщо от цій логіці слідуємо про те, що російські сили б'ють по Україні тоді, коли вони можуть це зробити, то виходить, що накопичили якусь кількість ракет, яку можна було застосувати?

– Тут поєднання факторів. Накопичити кількість ракет, а в цьому разі, оскільки удар, на жаль, дуже грамотний, дуже комбінований, бо одночасно задіяні і крилаті ракети, і балістика, і «шахеди», і С-300 для прифронтових міст, так от для того, щоб зробити такий комбінований удар, треба ж одночасно накопити це все. А воно випускається в дуже різному темпі, з різними перебоями, тому так, настільки комбінований удар вони можуть зробити раз на кілька тижнів. От, власне, пару тижнів нас і не чіпали.

Пожежі, завали та уламки: наслідки масованої атаки з повітря у Києві (фоторепортаж)

– Напрошується питання: посилення української ППО. Для прикладу, партнери України побачать те, що відбулося сьогодні, коли постраждали житлові масиви, медичні заклади, школи, чи можливе посилення, чи можливий ще більший рух в напрямку того, аби посилювати систему ППО України?

– Так, я гадаю, що якраз кожен такий ракетний удар призводитиме до зворотної реакції, тобто нам приїжджатиме ще щось. Ну, власне, ППО нам останнім часом досить багато їде, просто що все впирається в те, що Україна теж велика. Україна велика, її всю прикрити – це треба дійсно велика кількість при тому різноманітних засобів ППО. Тому що по нас працюють теж дуже різноманітними засобами, і немає якоїсь універсальної системи, яка б перехоплювала все. Для боротьби з «шахедами» – одна історія, для перехоплення крилатих ракет – вже трохи інша, ну, а, власне, збивати балістику – це взагалі дуже мало що може.

– З приводу запасів балістики в російських силах, чи вони можуть, скажімо так, часто виробляти ці ракети для того, аби атакувати по Україні?

– Ну, балістика у росіян є в двох варіантах. Є серйозна, так би мовити, доросла балістика – це ракети «Кинджал» та «Іскандер». В принципі це одна та сама ракета, тільки «Іскандер» – це наземного базування, а «Кинджал» – це, власне, її ж версія для запуску з літаків. І от, на жаль, ці ракети перехоплюються тільки Patriot.

І хороша новина – в тому, що вони в них зараз майже не випускаються.

У них темп випуску «Кинджалів» та «Іскандерів» – це менше 10 одиниць на місяць. А при тому минулого року вони сильно підвичерпали ті запаси, які були зроблені до війни, їх не так багато і було, і тому, власне, цих ракет вони не можуть собі дозволити більше вистрілювати, аніж на цей же час випускаються. Тобто, 5-6 штук на місяць – це їхній максимум.

А зовсім інша історія теж балістична, але, на жаль, набагато більш масова – це використання зенітних комплексів С-300 і С-400 не за прямим призначенням, а в якості ракет «земля-земля». Використання взагалі-то штатно передбачене ще при розробці цих комплексів, хоча при тому точність влучання, на відміну від «Кинджалів» та «Іскандерів», які достатньо точні, хоча, знову ж таки, поняття «достатньо точне» в російській версії – це, м'яко кажучи, невисокоточна зброя. Так от, С-300, С-400 при роботі по цілях «земля-земля» – вони взагалі, оце, ну, плюс-мінус кілометр, плюс-мінус кілометр, плюс-мінус пів кілометра, тобто це взагалі не для влучання по точках. Це саме для того, щоб просто закошмарити якісь міста. Але проблема в тому, що от до цих комплексів в них ракет дійсно багато, насправді лічба йде на тисячу.

– Контрнаступ український, по суті, був однією з основних тем. Дайте свою характеристику. Які були помилки?

– Я б сказав, що історія з нашим наступом – це не про помилки на фронті. От якраз я б сказав, що на фронті наша армія зробила набагато більше і краще, ніж я б, наприклад, від неї очікував, аніж я би прогнозував, враховуючи той ресурс, який був даний. Принципову стратегічну помилку, в першу чергу, допустили наші західні союзники, які не почули минулої осені наше, скажімо, пояснення, точніше, почули дуже вибірково і дуже частково. Це, між іншим, стосується, зокрема, і медіасфери, і, от, стосовно медіасфери і суспільства, це стосується і України теж. Просто в Україні, скажімо, це не впливало на ухвалення рішень, а на Заході впливало.

Минулої осені ми озвучили задум цього наступу. Це стаття двох генералів Залужного-Забродського у вересні минулого року. І оцей задум, куди ми хочемо вийти, що ми хочемо де відрізати, це всі почули. А от те, що там же був абсолютно чіткий перелік, які ресурси нам для реалізації цього задуму треба, оце почули дуже вибірково. А насправді це речі абсолютно нерозривно пов'язані.

Давайте на секунду забудем про війну. От уявіть собі, що вам доручили якийсь проєкт в медіасфері. У вас є розрахований ресурс, який вам потрібен під цей проєкт, і у вас є розрахований таймінг цього проєкту, тобто коли що ви плануєте зробити. А після цього вам затверджують проєкт, кажуть так, ти маєш зробити оце все, але виділяють 15% від того ресурсу, який був запланований, і постачання цього ресурсу замість трьох місяців розтягують на дев'ять. А оце, власне, саме те, що зробили наші союзники з нашим наступом. Вони почули задум, сказали: «О, клас, молодці, ми вас підтримуємо, саме так і робіть, ми вам допоможемо». Але оце «допоможемо» в результаті вилилось в те, що частини запитуваних нами видів озброєнь не видали взагалі, а іншої частини видали, по-перше, набагато менше, ніж ми запитували, а по-друге, з розтяжкою в часі на дев'ять місяців. В результаті саме станом на весну, коли мав би початися наш наступ, ми отримали ще раз повторюю цифру, 15% від того ресурсу, який був заявлений як необхідний для цього наступу.

Ну і от, власне, враховуючи те, як на, до речі, ми, українці, свою частину теж не допрацювали, в тій самій статті Залужного-Забродського, там, крім переліку, скільки треба гармат, скільки танків, все інше, там також було про формування 40 бригад піхоти. І це вже питання про нашу мобілізацію. 40 бригад піхоти ми в результаті сформували, але далеко не на весну. На весну була приблизно половина.

Тобто насправді ми свою частину завдання виконали на 50%, союзники свою на 15%.

Ну, знаєте, така арифметика не працює. При 15% ресурсу 100% плану не виконується. Я процитую генерала Бена Годжеса, колишнього командувача сил США в Європі, який абсолютно прямо заявив, що при тому ресурсі, який нам передали союзники, його армія навіть просто не змогла б почати наступ. Ми його не просто почали, ми досягли дуже значних успіхів. Що я маю на увазі? Справа в тому, що прорвати лінію оборони росіян не вдалось, вийти до Азовського моря не вдалось, але насправді головним виміром війни є, як це не страшно звучить, але вбивство.

Знищення одне одного. І в цьому сенсі цей рік для нас був абсолютно переможним. Коли початок року ми зустріли в обороні, то ворожі втрати, наприклад, в Бахмуті співвідносились з нами як 1 до 8. Тобто за кожного нашого захисника лягало 8 морків.

Далі ми перейшли в наступ і здавалося б мали помінятися ролями. А, навпаки, наші хлопці і дівчата воювали так, що за одного нашого лягало від 2 до 3 їхніх. Це при тому, що ми наступали. Співвідношення втрат 1 до 2-3 при наступі – ну це взагалі фантастичний результат. А по техніці – 1 до 5. І насправді з того, що під кінець року ми втомилися, трохи видихлись і бачимо, що в нас є проблеми, що в нас дефіцит і людей, і заліза.

З цього не треба робити хибний висновок, що в наших ворогів все прекрасно. Там абсолютно ті ж проблеми, тільки ще й масштабовані. Тобто ми дуже сильно знекровили їхню армію, а насправді саме це є основним завданням на війні.

Ти маєш вбити якомога більше ворогів і якомога довше вижити сам. Оце і є власна робота солдата. Так от ми цю роботу виконали набагато ефективніше, ніж наші вороги. І маємо серйозні результати. Значить давайте просто на секунду оглянемось, щоб оцінювати результати цього року.

От менше двох років тому Росія була глибоко переконана, що їм достатньо почати і за кілька днів вони нас окупують. Наші мудрі західні союзники в нас вірили. Вони казали, що за кілька днів не окупують, окупують за цілих три тижні. Більшість українців так само вважали, що якщо вже орда попре, то фактично дискусія зводилась до того, більш героїчно чи менш героїчно ми будемо партизанити на окупованих територіях. А де ми насправді під кінець 2023 року? А під кінець 2023 року, вибачте, але Росія дуже пишається тим, що змогла зупинити наш наступ. От колишня держава, друга армія світу вважає величезним досягненням після року боїв, що вони, так і бути, стримали наш наступ і не дали себе викинути за поребрик.

І щоб досягнути такої амбітної мети, їм довелось піти на найбільшу мобілізацію у часів Другої світової. Я перевіряв, до речі, по джерелах, на жодну війну, ні в Афган, ні в Чечню, на жодну війну після 1945 року ні Радянський Союз, ні Росія стільки людей не мобілізовували.

Отже, найбільший «мобілізець» після «діди ваєвали», і вони, так і бути, змогли «стримати ... натиск». Ну, вибачте, ми з ними ролями помінялися, якщо хтось не помітив.

Але, так, не дотиснули, не вистачило ресурсів, при тому і матеріальних, і людських. І тепер стоїть завдання зібрати ці ресурси, щоб в 1924 році дотиснути.

– Питання про мобілізацію. Як ви оцінюєте законопроєкт, який всі обговорюють? І мобілізація в Україні в 2024 році, якою вона мала би бути з вашої точки зору?

– Почнемо з того, що цей законопроєкт мав би обговорюватися понад рік тому. Цей законопроєкт і найбільш масова мобілізація як така вже запізнились на рік плюс.

Ми наразі вже нас доганяємо потяг, який пішов. Оця наша з вами дискусія, дискусія довкола законопроєкту, вона мала відбуватись восени 2022 року. От, власне, інтрига зберігалась до вересня минулого року. От піде Путін на масову мобілізацію чи не піде? От з моменту, як він на неї в вересні минулого року пішов, ну насправді було абсолютно очевидно, що нам цього теж не уникнути і краще було починати одразу ж тоді. Ну є певні закономірності, через які просто не перестрибнеш. Для того, щоб можна було воювати з ворогом значно меншими силами, аніж в тебе, в тебе має бути абсолютно технологічна перевага. От якщо в тебе різниця, як в американської армії з талібами, ну тоді нема проблем. Тоді, так, можна посилати одного там сержанта Джона Рембо, от який при тому має звиклий супутниковий зв'язок, який може в будь-який момент викликати авіаційну підтримку, викликати ракетний удар, куди йому треба.

Я думаю, всім абсолютно зрозуміло, що з Росією в нас такої переваги нема. Ми воюємо в одній ваговій категорії, ми воюємо зброєю одного покоління, яке умовно можна назвати «дискотека 80-х», от з невеликим доповненням більш сучасних систем. Якісь системи кращі в нас, якісь кращі в них, але це абсолютно одна вагова категорія. З цього просто логічно витікає, що і кількість бійців має бути зіставна.

От і тому, як тільки Росія почала масову мобілізацію, ми мусили б робити те саме. Ми замість цього знов, як і з підготовкою до цієї великої війни, ми знов обрали позицію страуса, який ховає голову в пісок. Цей закон взагалі запізнився на рік. От як ми з вами два роки тому не хотіли вірити, що взагалі буде велика війна, от нас весь світ попереджав, нам малювали вже навіть карти, стрілочки, по яких зайдуть до нас окупанти, і рівно по цих стрілочках вони й зайшли, але ми до 24 лютого робили отак: от я – в «доміку». Все, я все не вірю, я буду смажити шашлики, великої війни не буде. А чому не буде? А бо ми її не хочемо і ми в неї не віримо. От ми, до речі, заплатили страшну ціну за те, що не готувались до цієї війни і не хотіли в неї вірити. От наразі ми, на жаль, повторили цю саму історію з мобілізацією. Замість того, щоб спокійно, от якраз без нервів, маючи запас часу, зайнятися цим минулої осені, ми рік пробували пропетляти, ми рік пробували прожити так, ніби от ті, хто вже пішов в ЗСУ, от вони мають довоювати нам цю війну, а всі решта вже тепер в «доміку».

Ну, абсолютно логічно, що дива не сталося, ми не в касті живем. І через рік ми таки приходимо до того, що ой, а виявляється, якщо орки мобілізують по пів мільйона людей, то нам нема куди діватися, як зробити те саме. І ще і це навіть викликає якесь несприйняття, викликає якийсь там от опір, як ви кажете, в бурхливій дискусії.

Так що законопроєкт, по-перше, і так навздогін, і чим швидше він буде ухвалений, тим краще. Але коли вже втратили рік, то вже пара тижнів на його доопрацювання, воно мало що міняє. Законопроєкт, який внесений, на мою думку, достатньо непоганий. Я б сказав, що він відсотків на 90 такий, як я б хотів його бачити. Але дещо, звичайно, допиляти дуже варто. В першу чергу, в цей законопроєкт потрапили дві важливі речі, без яких, на мою думку, взагалі б нічого не працювало. Туди потрапило введення граничного терміну служби під час війни, щоб людина не купляла квитка в один кінець.

Бо зараз це саме так. Якщо ти вже одягаєш піксель, то ти воюєш, ну от, якщо війна закінчиться за рік, чудово, якщо війна закінчиться за 10 років, значить тобі просто не пощастило, все. От нарешті вводиться граничний термін служби, тобто скільки б не тривала війна, а ти своє відвоював і повертаєшся додому, а тебе заміняє хтось, хто був у тебе за спиною. Це важливо, але цю норму, на мою думку, треба ще вдосконалити. Там вводиться термін служби 36 місяців, тобто 3 роки. Це об'єктивна необхідність, ми менше собі не можемо зараз дозволити. Але служба службі різні.

От, ви знаєте, служба, вибачте, на нулі в Авдіївці і служба десь в тиловій логістиці, на складі чи навіть в шпиталі – це абсолютно різні речі. Тому, на мою думку, тут треба залишити оцю норму про 36 місяців служби, але з тим, щоб, власне, участь безпосередньо в боях на нулі рахувалась день за два або навіть день за три. І тоді ця норма стане взагалі абсолютно досконалою. Тому вона буде і задовольняти інтереси армії, щоб не треба було буквально через пів року демобілізувати величезну кількість людей. Ми не можемо собі цього дозволити. Але в той же час, щоб саме ті, хто найбільше втратив фізичного і психічного здоров'я, власне, в боях, а це не більшість. Насправді завжди воює не більшість армії, більшість її забезпечує.

От нуль – це верхівка айсберга насправді. Так от, власне, щоб ця верхівка айсберга, яка найбільше саме вигрібає, щоб відповідно для них цей термін скорочувався пропорційно тому, скільки вони саме провоювали. Друга норма, яка там є дуже важливою, – це накладення купи адміністративних стягнень на «ухилянтів.

Без цього ніяк. Це потрібно. Я навіть розумію, чому ці норми будуть накладати напряму воєнкоми, а не суди, як мало би по-хорошому бути. Ми просто переобтяжимо зараз всю судову систему десятками тисяч таких справ, і воно колапсує миттєво.

В результаті не буде взагалі. Тому, так, прописано правильно. Але є нюанс. Якщо ми даємо в руки воєнкому настільки потужну зброю, а даємо, бо нема виходу, так от в такому разі ми маємо збалансувати від можливих зловживань. От в такому вигляді, як зараз, оця норма, де воєнком своїм рішенням може буквально блокувати людині все, вона потребує збалансування, по-перше, механізмами швидкого оскарження, яке має бути розглянуте, причому якоюсь незалежною інстанцією. І, по-друге, введенням покарання за незаконне застосування цих санкцій. Тоді буде нормально збалансовано. Бо ми зараз даємо в руки кожному воєнкому буквально ядерну зброю, при тому не передбачивши ніякої відповідальності за зловживання цією зброєю.

Ми фактично от в нинішньому вигляді ця норма, вона буквально заохочує до зловживання. От це треба збалансувати, і це балансується буквально одним ще абзацом в цьому ж законі. Ну справді двома абзацами. Один про оскарження, один про покарання. І в такому разі, як на мене, цей закон треба ухвалювати, вже далі якісь подробиці можна буде вдосконалювати потім. Але от допиляти ці дві норми і голосувати.