Дмитро – захисник Маріуполя. Це його рідне місто, яке він боронив після початку великої війни, де втратив усіх своїх рідних, був поранений і потрапив у полон до росіян. Військового допитували в підвалі донецького «МГБ», тримали в тюрмі в Оленівці, потім в колонії на Луганщині. Через пів року неволі його разом з іншим бійцями обміняли, ще пів року він лікувався в шпиталі.
Зараз чоловік знову рветься на фронт – помститися за свою сім'ю, але втратив документи і поки не може стати лав війська. Через проблеми з документами він також не отримав військові виплати за рік війни й компенсацію як колишній військовополонений.
Про пережите в Маріуполі під час оборони міста, потім у полоні і як тепер доводиться боротися за себе та за можливість знову стати на захист України – боєць розповів Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода).
До повномасштабної війни
Дмитру (прізвище не зазначено з міркувань безпеки) 39 років, він народився й виріс в Маріуполі, навчався в місцевому Приазовському технічному університеті. Працював у меблевому бізнесі – пройшов шлях від збиральника меблів до дизайнера й співвласника фірми. Захоплювався гандболом. Чоловік говорить, що кадровим військовим бути ніколи не планував. Але прийшов 2014 рік, кілька тижнів у його рідному місті порядкували сепаратисти.
«Та які вони «свої»? Бомжі, урки, люмпени, які захопили владу, голота. Я навмисно приглядався до них. Один із них навіть виявився охоронцем мого університету», – згадує Дмитро.
Мама з дитиною біля будівлі в Маріуполі, зруйнованого внаслідок бойових дій у 2014 році. Фото: 19 липня 2015 року
Навесні 2015-го чоловік пішов до Збройних сил України, був учасником АТО/ООС. Загалом прослужив шість з половиною років – у прикордонних військах, морській піхоті й десанті. Потім намагався знову знайти себе в мирному житті. Велику війну 24 лютого він зустрів вдома, у рідному Маріуполі.
Початок оборони Маріуполя: робота на розвідку
Дмитро згадує: того дня, одразу після перших вибухів, він пішов до обласного військкомату. Каже, з таким бойовим досвідом залишатися вдома просто не міг.
«Я прокинувся від вибухів о четвертій з копійками. Пам’ятаю: транспорт у місті ще ходив, холодно, дощ, мжичка. Я пішов в обласний військкомат, показав військовий квиток, мене записали. «Ми вам зателефонуємо». Але минуло кілька днів – дзвінка не було, зник зв'язок», – розповідає Дмитро.
Мене записали до ТрО, офіційно оформили до 107-го батальйону. Так я став розвідником і коригувальником вогню
Потім він побачив, що неподалік працює лазерна вказівка – і туди, куди вона вказує, потім відбуваються «приходи». Так чоловік вирахував місцерозташування українських захисниках, які корегували вогонь по військових РФ у місті.
«Я зрозумів, де перебувають наші. Пішов туди, розповів про себе, показав документи. Мене записали до ТрО, офіційно оформили до 107-го батальйону. Так я став розвідником і коригувальником вогню. Доповідав про те, що бачив і чув», – розповідає Дмитро.
Аби зібрати розвіддані щодо позицій ворога, військовий вдавався до хитрощів – перевдягався в цивільне й рушав західними районами міста, які добре знав. Так тривало перші тижні березня.
«В лівій кишені Ф-ка – граната, зведена. В правій кишені – пістолет Макарова. Спілкувався з росіянами. 14-15 березня, як зараз пам’ятаю, 6 танків нарахував. У мене було кілька персонажів – п’яний, бомж і мажор», – згадує маріуполець.
Українські рятувальники і волонтери несуть вагітну Ірину Калініну, яка постраждала в результаті авіаудару військ РФ по пологовому будинку та дитячій лікарні в Маріуполі, 9 березня 2022 року. Згодом жінка та її дитина померла
Дмитро наголошує – російські військові, які атакували Маріуполь, чітко розуміли, що і для чого роблять.
«Ні, вони не заблудлі ягнята. Вони зробили свій вибір, взявши до рук зброю. Нас видавлювали з міста – від будинку до будинку. Авіацією, ФАБами. Нас стирали з лиця землі. Там скільки мирних жителів загинуло! Бульвар 221-ої стрілецької дивізії, там дві алеї з лавочками. Протяжність – квартал. Пам’ятаю, іду – а на кожній лавочці по 5, по 6 трупів», – згадує маріуполець.
Пам’ятаю, іду – а на кожній лавочці по 5, по 6 трупів
У блокадному місті він втратив своїх рідних. Але про це Дмитро говорити не любить, тільки трохи міцніше стискає кулаки.
«Парадокс, але в юності мені часто снилася війна в моєму місті, в моєму районі. З 13 років до 18-ти цей сон мене переслідував. А потім я побачив все це на власні очі», – лише каже чоловік.
8 квітня, коли українські бійці під керівництвом «азовців» займали нові позиції, Дмитро отримав серйозні поранення в шию та ногу – російські військові скинули бойовий заряд із безпілотника. Він опинився в шпиталі. А потім, 12 квітня, разом з іншими пораненими – у полоні росіян.
«У мене обидві ноги були перебиті. Я був лежачий. Ми здаватися не збиралися. Ми хотіли ще трохи протриматися. На той момент я знав, що всі мої рідні загинули, і мені втрачати було нічого. Але… Близько пів доби ми, поранені, лежали просто неба, на холоді, на території заводу Ілліча», – розповідає він.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Донбас, що існував, зник назавжди». Скільки часу та коштів потрібно на відбудову Маріуполя?«Коридор» в Оленівці
Російські військові поранених українських захисників повезли в Сартану (селище під Маріуполем, окуповане з березня 2022 року – ред.), а за кілька днів, 15 квітня, – в Оленівку (в колонію №102 у окупованому з 2014 року селищі під Маріуполем, де Росія тримала полонених українських військових – ред.). Там їм влаштували «коридор», били й знущалися.
Били всім, чим могли, прутами. Двоє стали 200-ми
«Влаштували нам так званий «коридор». Чоловік 20-30 їх було. Місцеві, «днрівці», по обличчю видно – два класи освіти й садистські нахили. А ми – поранені. Били всім, чим могли, прутами. Двоє стали 200-ми», – згадує боєць.
Умови утримання в тюрмі в Оленівці були жахливі, каже Дмитро. В одному бараці, розрахованому на 400 людей, утримували до тисячі людей. Половина – поранені. Лікували свої ж, медики з «Азова».
«Спали на піддонах. З голоду не мерли – окріп, бульйончик, якась каша. Пили технічну воду. Ну як пили – взяв у рот ковток, побовтав і сплюнув. Пити страшно. Хліба було обмаль… Але в полоні звикаєш до всього», – згадує військовий.
Читайте також: Як РФ «звільняла» Донбас: міста Сходу, які стер з лиця землі російський наступ
З Оленівки Дмитра возили на допит до будівлі донецького СБУ, в цоколі будівлі на Щорса – після захоплення Росією міста у 2014-му і створення маріонеткової «ДНР» там розташовується «МГБ».
«Знайшли в кишені заточену чайну ложечку – це щоб різати хліб. Називали «диверсантом», били. Ці доморощені «рембо».... Допитували росіяни, судячи з акценту. Нашивки у них – Олександр Невський. Питали, що я робив уже по гарячій фазі в Маріуполі, намагалися завербувати. У мене була історія – я «ТрОшник», по мобілізації, «рукож…п», нічого не вмію і не знаю. Я боявся, що мене знає багато народу. Та нічого такого проти мене не знайшли», – розповідає військовий.
День народження у полоні
Так минуло майже три місяці. У червні військового перевели до колонії в окупованому Довжанську (захоплений РФ у 2014 році – ред.) на Луганщині – десь за місяць до вибуху в колонії, внаслідок якого загинули щонайменше 50 «азовців».
У колонії в Довжанську умови були вже кращі, каже Дмитро, – якщо порівнювати з Оленівкою.
«Нова білизна, нові ковдри. Намагалися дотримуватися «Женеви» (Женевська конвенція про правила поводження з військовополоненими – ред.). Хоча періодично моральний тиск був. До нас стукачів підсаджували, брали «на слабо». Було всякого. Меддопомога – пощастило. У нас були двоє своїх фельдшерів. Вони подавали списки ліків, ліки – давали. В туалет випускали раз на день. А ви уявляєте, що таке в туалет – я був на милицях – у черзі постояти», – розповідає він.
Увесь цей час він сподівався на обмін і намагався не думати про те, що пережив.
У полоні – парадокс: головне не думати про полон
«У полоні – парадокс: головне не думати про полон. Ми там навіть книжки читали. Я перечитав там багато літератури. Дюма, якого читав ще в юності, – знову все перечитав. Люблю історичні романи, хроніки, Проспера Меріме, Хемінгуея – все перечитав. Але «Прощавай, зброє» – не зміг. Дві-три сторінки – і не можеш…», – каже чоловік.
У полоні йому виповнилося 39 років. Того дня, згадує Дмитро, він отримав найцінніший в житті подарунок – цигарки від побратимів.
«У нас там з куривом було скрутно. «Погранці» були, мої друзі ще з АТО. Вони цигарку зекономили і зранку кажуть – на, це тобі, кури! Це був найкращий подарунок за всі 39 років! А тоді інші хлопці побачили, мене багато хто знав. І теж почали. Надарували мені 17 цигарок», – говорить Дмитро.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Показували відрізані голови наших хлопців, насаджені на арматуру»: боєць про полон у «Вагнера»Свобода і втрачені документи
Повернувся з полону Дмитро 3 листопада 2022 року. Обмін відбувся поблизу окупованого Мелітополя на Запоріжжі. У машині швидкої він впізнав медсестру із запорізького шпиталю, в якому лежав кілька років тому.
«Мене одразу відправили в шпиталь у Запоріжжі. Була екстрена операція – я не міг вже ходити, нога зсихалася. Прооперували, через два тижні перевезли до Дніпра. Тут я пролежав до кінця березня 2023-го, лікувався», – каже Дмитро.
Зараз чоловік знову рветься на фронт – помститися за своїх рідних. Але через втрату документів поки не може стати лав війська офіційно. Паспорт громадянина України й посвідчення учасника бойових дій він втратив, потрапивши в полон. Військовий квиток – зник десь у штабі в Маріуполі.
Мене міняли як військовослужбовця, хоча саме паперової бази – не було
«Мене міняли як військовослужбовця, хоча саме паперової бази – не було. Усі папери знищені. Мій військовий квиток був у командування, де він зраз – невідомо. Говорили, що його спалили ще в Маріуполі», – каже Дмитро.
Через це він втратив більш ніж рік виплат як військовий і не отримав компенсацію як колишній військовополонений. Дмитра підтримують побратими. Його справою зацікавилися і правозахисники.
Юристка «Правозахисної групи «Січ» Ксенія Онищенко каже: боєць не може отримати підтвердження про свою службу в армії, бо військова частина Дмитра не робить нічого, аби їх відновити. А його документи у маріупольському військкоматі разом з іншими особовими справами були знищені під час евакуації. Тож вони з Дмитром подаватимуть позов до суду.
Зараз Дмитро живе в гуртожитку, з побутовими й фінансовими проблемами справляється завдяки підтримці побратимів. Каже: щойно завершиться суд і документи будуть відновлені, він знову піде на фронт.
«Я не приховуватиму – живу жадобою помсти Росії. Я хочу мститися. Я хочу, я можу, мене цим навчали. Вони для мене п…ри, вони вбили мою сім’ю. Хочу туди повернутися, в Маріуполь, я буду його звільняти. Але жити там я вже не зможу», – говорить боєць.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.