Взяли дитячі речі і сіли в автомобіль. Історія проректорки Маріупольського університету

ЛЬВІВ ‒ Маріупольський державний університет продовжить роботу у Києві на базі національного університету будівництва та архітектури. Це рішення Міносвіти.

Внаслідок інтенсивних обстрілів російськими військовими Маріуполя всі навчальні корпуси університету зазнали жахливих руйнувань. Зараз навчання проводиться дистанційно. Адже вдалося вивезти всі сервери, документацію. Про це Радіо Свобода розповіла проректорка Маріупольського державного університету, економістка Олена Булатова.

Олена Булатова переглядає фотографії рідного Маріуполя з болем у серці. Частково зруйновано будинок, в якому вона жила. Чи вціліла її квартира жінка не знає, але мікрорайон вигорів.

Приміщення Маріупольського державного університету зруйновані обстрілами російської армії.

«Кожного дня Маріуполь руйнують, трощать його авіабомби. Ракетний обстріл з кораблів постійний. Телефонувала моя колега, яка вибралась із пекла і зараз намагається пройти фільтрацію, щоб поїхати на територію України. Черги величезні і вона розповіла, що величезна кількість літаків летить. Місто руйнують усіма видами зброї. Це великий біль і ми нічого не можемо вдіяти з цією ситуацією.

Кілька днів тому було звернення маленької дівчинки Аліси. Мама якої ‒ військовий медик, а це внучата племінниця мого однокурсника. І ми спілкувались про те, як можна вивезти дитину. Зрозуміло, звідти поїхати не можна, а будь-який варіант проникнення в Маріуполь ‒ виключений. Як економіст, не можу знайти і розуміти раціональне пояснення, навіщо знищувати все. Житлового фонду нема, як місто може існувати? Якщо там руїни і скелети домівок. Місто це не тільки будинки, а наші пам’ятки, які відтворити не можна. У нас були мозаїки Алли Горської», ‒ каже Радіо Свобода Олена Булатова.

Олена Булатова, проректорка Маріупольського університету

Порівняно з іншими земляками, які пережили в Маріуполі пекло і ледь вибрались звідти або ж досі їм це не вдається, Олена Булатова називає себе щасливою людиною. Бо їй не довелось пережити і побачити весь жах у Маріуполі. Війна застала її родину у селищі Мангуш, а це за 18 кілометрів від Маріуполя. Тут проживали її батьки, до яких Олена торік перебралась із новонародженою донечкою. 2 березня Мангуш російські війська накрили градами.

«Влітку я народила донечку, вже у досить пізньому віці. Це велике щастя для мене. Після кесаревого розтину поїхала до батьків у Мангуш. Бо на землі простіше, ніж у квартирі в багатоповерхівці. Восени ми планували їхати в Маріуполь, але вся родина важко захворіла на коронавірус і я тоді втратила батька. Ми з чоловіком і донечкою залишились поруч із мамою, бо вона потрапила у лікарню. Потім захворіла дитина. 23 лютого я готувалась до презентації свого виступу. Зранку отримала повідомлення від колежанки: «У нас війна». Шок. Вдома тихо. Хоч напруженість була і ми очікували підступу з боку Росії, але перше ‒ це страх: як розбудити рідних людей і сказати, що у нас війна.

І тут почали чути звуки. Ми пізніше почули бомбардування, вже після Києва і Харкова. У нас під будинком аж вібрувала земля. Перше, що я зробила, то побігла в аптеку по дитяче харчування. Панічні настрої вже почались, люди не знали, де гупне.

Потім з’ясували, що росіяни доїхали досить швидко до селища і вже були на околиці. Дорога, фактично, з Криму була відкрита. Ми не могли уявити, як це все буде жахливо і все ж думали, що може бути, як у 2015 році, коли обстріляли Східний мікрорайон Маріуполя. Тоді загинули 32 людини. Але місто поступово повернулось до життя. Ми не знали, що робити, дитина весь час плакала і я тримала її на руках», ‒ говорить Олена Булатова.

Аудиторія Маріупольського університету до війни

Приміщення університету після російських обстрілів

Друзі порадили виїжджати

Друзі порадили Олені не їхати з семимісячною дитиною у Маріуполь, а просили покинути Мангуш на певний час. Бо через селище їхатиме російська техніка і російські війська.

«Взяли дитячі речі і сіли в автомобіль. Поїхали на ніч. Побачили один БТР по трасі, а ми були єдині, темно і жодного розпізнавального знаку на БТРі. Я розуміла, що допомоги ні від кого не дочекаєшся, якщо щось станеться. Коли ми вже потім побачили кадри, як у Бучі та інших містах розстрілювали машини, то лише дякували Богові за життя.

Ми випередили жахливу ситуацію у Маріуполі десь на пів дня, поїхали одразу і це нас захистило, врятувало. Усвідомлення жаху, що з нами могло статись, прийшло вже у Дніпрі, куди ми приїхали. У Дніпрі зустрілись із нашим ректором Миколою Трофименком. Він зумів із бухгалтером вивезти установчі документи, сервери. Ми не знали, як події розгортатимуться, а ректор зреагував миттєво. З дружиною і 5-річним сином він повернувся 26 лютого у Маріуполь. А мене попросив з малечою почекати і не повертатись.

Два дні з Маріуполя йшли напівпорожні евакуаційні потяги. Люди не вірили, що може бути. А 26 лютого з міста виїхати було неможливо. Мої земляки не могли з роботи з Маріуполя добратись у Мангуш. Місто було зачинене. Це було пов’язано з тим, що відкриття блокпостів означало захід російської техніки і військ до Маріуполя. А цього не можна було допускати. Гуманітарна катастрофа почалась за день, коли місто почали руйнувати нелюдським методом», ‒ розповідає проректорка.

Таким був корпус університету в Маріуполі до війни

Приміщення університету після обстрілів Росії

З 27 лютого Маріуполь залишився без електропостачання. Тобто, водопостачання теж було припинене, а за кілька днів перекрили газопостачання. Лише 15 березня ректор Маріупольського університету Микола Трофименко міг покинути з дружиною і сином Маріуполь, пройшовши через численні російські блокпости. Автомобільну колону, в якій рухався з рідними, російські військові обстрілювали з мінометів. Микола Трофименко майже три тижні з рідними провів у підвалі під час обстрілів. Але при цьому організовував допомогу для студентів, які були в гуртожитку.

У Маріупольському державному університеті працює близько 560 викладачів і співробітників, навчається 4500 студентів. Діє понад 80 освітніх програм. Олена Булатова одразу ж колегами створила групу, щоб дізнатись, хто і де перебуває, чи в безпечному місці. На сьогодні вдалося зібрати інформацію про місцезнаходження 70% співробітників, викладачів і студентів. А ще у такий важкий час важливо підтримувати один одного і допомагати, порадити, куди звернутись у тій чи іншій проблемі, надавати достовірну інформацію про те, що відбувається в Маріуполі.

Так виглядає приміщення університету в Маріуполі після обстрілів російської армії

З 18 квітня Маріупольський університет розпочав дистанційне навчання. Міносвіти ухвалило рішення, що заклад розташовуватиметься на базі Київського університету будівництва і архітектури. Частина колективу поїде у столицю.

«Маємо площадку, але самостійність не втратили. Це принципово. Ми сьогодні єдиний університет у світі у назві якого є Маріупольський. У нас у Маріуполі до війни було 7 вищих навчальних закладів, але в назві є Маріупольський лише у нас і ми не маємо права його втратити. Це фундамент для нових наших стін і дахів. Університет зберіг робочі місця. Це певна гарантія на подальше існування і розвиток», ‒ зауважує Олена Булатова.

Приміщення Маріупольського університету після обстрілів

Олена Булатова з родиною переселилась у Львів. Сюди її запросили друзі. Львів’яни допомогли всім необхідним. Донечка Олени Булатової пройшла лікування в дитячій лікарні Львова.

Також один із львівських вишів надав тимчасове приміщення для колег із Маріуполя.

Втім проректорка Олена Булатова мріє про повернення додому, про університет в оновленому місті-герої Маріуполі. Бо це її рідне місто, без якого їй важко сьогодні і дуже боляче читати новини з Маріуполя.

Університет заснований у півмільйонному промисловому Маріуполі у 1991 році. За 30 років став осередком української інтелігенції на Сході України. Довкола університету формувалась українська спільнота міста.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Я знав, що не пройду жоден фільтраційний табір»: історія 19-річного хлопця, який врятувався з Маріуполя

Маріуполь, «Азовсталь»: як живуть у підвалах цивільні, які ховаються від війни

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Все, ти приїхав, дідусю, давай молися своєму Богу». Історія маріупольця після «фільтрації»