За чотири місяці повномасштабної війни Росії проти України населення Маріуполя Донецької області, за даними Human Rights Watch, зменшилося утричі. Портове й промислове півмільйонне місто на березі Азовського моря, місто культурних фестивалів, музеїв і театрів перетворилося на згарище із могилами у дворах і парках. Маріупольці, намагаючись врятувати свої життя, шукали способи вибратися. Утім, зазначають правозахисники, через російські обстріли та блокування «зелених коридорів», зробити це було непросто.
Міжнародна правозахисна організація Human Right Watch (HRW) спільно з українськими колегами з Truth Hounds підготувала звіт про воєнні злочини російських військових при захопленні та окупації Маріуполя. Доповідь із назвою «Наше місто зникло» розповідає нові дані про руйнування, бомбардування цивільних об’єктів та загибель населення. Правозахисники поспілкувалися з 240 маріупольцями, які стали свідками тих трагічних подій, та дослідило низку фото- та відеоматеріалів, супутникових знімків, відтворюючи хронологію знищення міста.
Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» сфокусував свою увагу на тому, як у перші місяці повномасштабного вторгнення важко українцям було евакуюватися з охопленого війною Маріуполя, виїзд з якого, як розповідають очевидці, блокували російські підрозділи РФ, прирікаючи людей на смертельну небезпеку.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: HRW опублікувала новий звіт про воєнні злочини Росії у Маріуполі«Ніхто не міг уявити, які жахи настануть»
За даними HRW, у перший тиждень повномасштабної війни Маріуполь покинули близько 100-120 тисяч людей. 24 лютого «Укрзалізниця» запустила безкоштовні евакуаційні потяги – які, втім, спочатку їхали напівпорожні. За словами маріупольки Ірини, яка згодом перемістилася до Запоріжжя, спочатку вона не переймалася через можливу небезпеку в місті.
Всі думали, що атаки обмежаться невеликими обстрілами передмістьмаріуполька Ірина
«Всі думали, що атаки обмежаться невеликими обстрілами передмість, тому ми не зважали на інформацію про евакуаційні потяги. Ніхто не міг уявити, які жахи настануть», – згадує жінка.
За кілька днів російські обстріли пошкодили залізничні колії поблизу Волновахи, додає вона, і виїхати з Маріуполя потягом стало неможливо. У той же час жителі передмість переселилися ближче до центру Маріуполя, оскільки «всі думали, що атаки будуть лише на околицях міста». Вже 1 березня, за її словами, російські військові заблокували всі виїзди з Маріуполя. З того часу українська влада шукала способи домовитися про безпечний виїзд маріупольців та доправлення гуманітарних вантажів.
Вже 1 березня усі виїзди з Маріуполя заблокували російські військові, кажуть очевидці
В інтерв’ю з HRW представник ООН, ім’я якого не розголошується, розповів, що «деякі «органи влади» «ДНР» були не проти того, щоб до міста надходила допомога з підконтрольної Україні території, але, незважаючи на заяви російської влади про протилежне, офіційні особи у Москві не хотіли, щоб допомога надходила з підконтрольної Україні території».
У Москві не хотіли, щоб допомога надходила з підконтрольної Україні територіїПредставник ООН
Для евакуації влада Маріуполя сподівалася використати автопарк міста – близько сотні автобусів, якими можна було евакуювати понад 11 тисяч людей. Та, починаючи з 4 березня, переказують правозахисники, депо почали обстрілювати російські війська.
«Тієї [першої] ночі було пошкоджено понад 10 автобусів – переважно шини та вікна. У нас не залишилося персоналу, щоб їх відремонтувати. Ми злили дизель та зняли акумулятори з пошкоджених автобусів, щоб використати їх для інших автобусів. Потім сталися нові атаки на депо, і щодня ми втрачали по десятку автобусів. До 13 березня залишилося лише п'ять-шість неушкоджених автобусів», – розповів правозахисникам колишній працівник міського управління транспорту.
За його словами, кілька вцілілих та відремонтованих автобусів згодом почала використовувати окупаційна влада Маріуполя.
Жителі Маріуполя розповідають, що через постійні обстріли російських військових постійно ховалися в укриттях і підвалах
Починаючи з 5 березня Маріупольська міськрада опублікувала низку повідомлень у своєму Telegram-каналі про плани організувати «зелений коридор» для виїзду колон автомобілів з міста. Проте потім щоразу повідомляла про скасування – домовитися про режим тиші під час руху цивільних не вдавалося.
11 березня Росія запропонувала свої шляхи евакуації цивільних осіб – до Ростова-на-Дону через Новоазовськ і Таганрог, а звідти до місць тимчасового розміщення. До 14 березня для маріупольців це був єдиний спосіб покинути місто. Людей, які намагалися врятуватися від постійних обстрілів, фактично змушували виїжджати в один бік – на територію країни-агресорки, зазначають правозахисники.
Руйнування Маріуполя
Під час виїзду з Маріуполя військові РФ змушували пройти фільтрацію – перевірку на патріотичні настрої та можливий зв’язок із Збройними силами України. Підозрілий контакт у телефонній книзі, татуювання чи прописка – усе могло стати підставою для затримання та арешту, кажуть очевидці. Зокрема, так Євген Межевой, якого з трьома дітьми у квітні 2022-го війська РФ відвезли на «евакуацію», потрапив у Оленівську колонію.
Дітей Євгена – Олександру, Станіславу і Матвія – тим часом депортували до Підмосков’я. У фільмі «Список 31» журналісти «Ти як?» та «Схем» встановили, що разом із Межевими вивезли ще 28 дітей, переважно з Маріуполя.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Список 31». Як Росія викрадала українських дітей і хто з окупантів до цього причетний«У нас немає машини, тому вибору не було»
Починаючи з 14 березня, маріупольці почали виїжджати самостійно автівками через Бердянськ у Запоріжжя. Загалом у березні, за словами віцепрем’єр-міністерки Ірини Верещук, таким способом місто покинули близько 75 тисяч людей. Під час евакуації вони, як розповідали, проходили численні перевірки та допити на російських блокпостах.
17 березня працівники Human Rights Watch розпитала маріупольців, яким вдалося виїхати до Запоріжжя. За їхніми словами, дорога зайняла від однієї до трьох діб та супроводжувалася постійними перевірками російських військових.
До кінця квітня представники Росії не погодили жодного разу виїзд автобусів у Маріуполь для евакуації населення
«Вони описали страх і виснаження, які вони відчували, рухаючись дуже повільно та проходячи через 15-20 російських блокпостів, де солдати обшукували чоловіків і автівки, а також телефони на предмет наявності зв’язків з українськими силами. Інші розповідали, як бачили, що російські сили затримували людей на блокпостах, стріляли над головою людини та обстріляли автомобіль на блокпосту поблизу Токмака 16 березня, поранивши дівчинку в обличчя», – йдеться у доповіді.
Переселенка Людмила Матієнко, з якою раніше спілкувалися журналісти проєкту «Ти як?», також розповідала про погрози на російських блокпостах: «Кажуть: «Дайте картку з реєстратора». Ми кажемо: «Та він у нас не працює». І тоді отой російський військовий зробив такий рух зброєю, що ми зрозуміли – нас тут же можуть розстріляти».
Евакуація з Маріуполя до Запоріжжя могла тривати до кількох діб, розповідали маріупольці
Маріупольці, з якими вдалося поспілкуватися HRW, розповідали також про спалені автівки на узбіччях або в полях, а в одному випадку поруч зі спаленою машиною лежало тіло людини. Деякі маріупольці частину шляху від Маріуполя до Запоріжжя проходили пішки – на шляху їх інколи підбирали водії з місцями в авто.
«У нас немає машини, тому вибору не було. Ми пробігли містом сім кілометрів – і вийшли з міста на південь від порту. Був ранок, навколо нас йшов постійний інтенсивний обстріл. На вулицях було багато трупів. Потім машина відвезла нас до Мелекіного і далі до Бердянська. Ми пройшли сім російських блокпостів, і вони нас пропустили», – розповів маріуполець Владислав, який 16 березня пішки виходив із Маріуполя разом із дружиною і донькою.
Мати й донька, Арина та Олена, розповіли, що 21 березня покинули Маріуполь на автобусі – на наступний день, після того, як їхню квартиру зруйнували обстрілом.
Виїжджаючи з міста, ми побачили, що воно все спалене і чорнеАріна та Олена
«Виїжджаючи з міста, ми побачили, що воно все спалене і чорне. Ми плакали. Нашого міста не стало. Нам знадобилося два дні, щоб дістатися безпечного Запоріжжя», – згадують вони про той день.
Як зазначається у дослідженні правозахисників, вранці 16 березня сотні людей, які ховалися від обстрілів у будівлі Драматичного театру, виїхали з Маріуполя. Ще більше людей залишили місто після того, як пізніше того ранку театр розбомбили.
«На дорозі було близько 50 людей: жінки, літні люди, діти. Вони кидалися перед машинами, що проїжджали повз, благаючи підвезти. Але місця в машинах не було», – згадує про події поблизу Драмтеатру того дня 50-річний Єгор. Сам чоловік зміг виїхати з Маріуполя лише через три тижні.
Руїни будівлі Драмтеатру в Маріуполі
Подальші спроби евакуації
Упродовж березня українська влада продовжувала відправляти колони евакуаційних автобусів та вантажівок із гуманітарною допомогою до Маріуполя. Та всі вони блокувалися на російських блокпостах. До того ж, зазначається у звіті правозахисників, військові РФ також відбирали і допомогу для маріупольців, які залишалися в місті. Домовитися про успішний гуманітарний коридор вдалося аж 30 квітня.
Чоловік, який 30 квітня намагався потрапити на евакуаційний автобус поруч із ТРЦ «Порт-Сіті», розповів, що на місці збору для евакуації російські військові залякували маріупольців.
«Російські війська знімали на камеру всіх, хто чекав біля ТРЦ, щоб виїхати з міста, у тому числі його та його родину, а по гучномовцю попереджали про неминучий ракетний удар і закликали людей іти до укриття. На його думку, це була спроба Росії показати, що загрозу для українців у Маріуполі становлять інші українці, а не російські сили», – переказують його розповідь у дослідженні.
Евакуація з території «Азовсталі»
У травні ООН та Червоному хресту вдалося евакуювати близько пів тисячі людей із Маріуполя – переважно з території «Азовсталі» – та прилеглих сіл. Разом із тим частина цивільних із укриттів заводу також потрапила у полон. Зокрема, після «фільтрації» у Безіменному 22-річну поліцейську Мар’яну Чечелюк ув’язнили російські військові. За словами її молодшої сестри, яка проходила перевірку разом із Мар’яною, дівчину забрали у полон просто на очах у представників міжнародних організацій.
|
4 грудня 2023 року організація Human Rights Watch надіслала російському уряду резюме висновків доповіді та перелік запитань, але станом на 1 лютого не отримала відповіді.
Із 24 лютого 2022 року Міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch (HRW) документує порушення прав людини та правил ведення війни в Україні. Звіти HRW описують катування, страти, зґвалтування, побиття та інші форми насильства, грабежі, обстріли маршрутів евакуації людей, бомбові та ракетні удари по цивільних та інфраструктурних об’єктах, а також використання заборонених боєприпасів.
Маріуполь був захоплений російськими військами у травні 2022 року після майже трьох місяців запеклих боїв. За цей час у місті було зруйновано значну частину будинків та інших об’єктів. Точна кількість загиблих невідома – оцінки варіюються від кількох тисяч до кількох десятків тисяч.
Україна й міжнародні правозахисні організації звинувачують Росію у численних скоєних у Маріуполі воєнних злочинах. Серед них – обстріл пологового будинку й удар по Драматичному театру, де ховалися люди. Міноборони Росії називає ці звинувачення «фейками».
|
Геноцид і його ознаки у діях Росії проти України
Під час широкомасштабної війни Росія вчиняє щодо громадян України усі види злочинів, які можуть підпадати під визначення геноциду, вважають правники, дослідники геноцидів і правозахисники.
А саме:
- оголошення намірів про знищення українців: президент Росії і представники російської влади неодноразово заявляли, що українців як етносу «не існує», що це «штучно створена» нація, і тих, хто так не вважає, «треба знищити», а України і українців не повинно існувати у майбутньому;
- публічні заклики до знищення українців;
- цілеспрямовані обстріли систем життєзабезпечення населення та закладів охорони здоров’я України з метою позбавити людей електроенергії, водопостачання, зв’язку, медичної допомоги та інших засобів для життя;
- переслідування і знищення на окупованих територіях людей із проукраїнською позицією;
- винищення інтелігенції: учителів, митців, людей, які є носіями української культури та виховують інших у ній;
- запровадження в освітніх закладах на окупованих територіях системи навчання та виховання, націленої на зміну ідентичності дітей;
- депортація дітей без батьків до Росії з метою зміни їхньої ідентичності;
- вилучення та знищення із бібліотек українських книг, пограбування музеїв та цілеспрямоване викрадення артефактів, що вказують на давню історію українців.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН у 1948 році.
Країни-учасниці Конвенції, а їх на сьогодні 149, мають запобігати актам геноциду і карати за них під час війни та в мирний час.
Конвенція визначає геноцид як дії, що здійснюються із наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову, релігійну, етнічну групу як таку.
Ознаки геноциду: вбивство членів групи або заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення групи; запобігання дітонародженню та насильницька передача дітей з однієї групи до іншої; публічне підбурювання до вчинення таких дій.