10 років як «Беркут» здійснив жорстку «зачистку Майдану». Спогади учасниць Революції гідності

ЛЬВІВ – 10 років тому у ніч на 30 листопада силовики жорстоко розігнали активістів Євромайдану. Тоді знайшли причину для розгону – встановлення новорічної ялинки. Розгін спецпідрозділом міліції «Беркут» мирних протестувальників спричинив те, що у Київ масово рушили українці з різних міст і сіл і Євромайдан переріс у Революцію гідності.

Учасниками цих подій були Юлія Романюк зі Львова та Вікторія Калинюк з Івано-Франківська. Вони поділились своїми спогадами про ці події і про те, як Революція гідності змінила їх і вплинула на їхнє життя.

Десять років тому Юлія Романюк їхала зі Львова на Майдан з 30 листопада. Її обурило те, що «Беркут» розігнав невелику групу студентів силовим методом.

Планувала побути тиждень, а працювала три місяці волонтеркою у медичній службі аж до завершення Революції гідності.

«Це була межа. Я мусіла їхати і підтримати цих людей, бо не могла допустити, щоб таке в моїй країні зробили. Мала зворотній квиток на 9 грудня, але пішла у Маріїнський парк і побачила ряди внутрішніх військ, які охороняли Антимайдан. По вулиці Грушевського побачила, що формуються колони «Беркуту». Я пішла за ними. Є така відома фотографія, що діти ліплять сніговика і дивляться, як по протилежній стороні вулиці йде колона силовиків. На перехресті Богомольця і Шовковичної була одна з барикад.

У ніч на 11 грудня хотіли вдруге розігнати Майдан. Я всю ніч простояла і зрозуміла, що залишаюсь. Працювала у медичній службі. Звісно, 1 грудня ніхто не знав, як будуть події розгортатися. І 16 січня не було відомо, як буде далі, чого сподіватись. Я могла тільки як одна маленька людина зробити свій маленький вклад. Це був, скоріше, крок відчаю, тому що Янукович вже був не один рік при владі і вже були запущені певні процеси в державі на її руйнування», – розповідає Юлія Романюк.

Юлія Романюк

1 грудня у Києві, за різними підрахунками, вийшли від пів до півтори мільйона людей, щоб вголос висловити обурення щодо побиття студентів.

Силовики спецпідрозділу МВС «Беркут» під час розгону учасників акції на підтримку євроінтеграції України на майдані Незалежності у Києві, в ніч на 30 листопада 2013 р.

Почали створюватись різні організації Майдану, зокрема «Правий сектор», «Громадський сектор Євромайдану», «Самооборона Майдану», «Автомайдан». У ніч на 11 грудня силовики здійснили ще одну спробу «зачистки» Майдану.

Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 1 грудня 2013 р.

Близької 1 години ночі судовий виконавець Лариса Сабодаш в оточенні поліції зачитала майданівцям ухвалу суду про розблокування вулиць. Опісля «Беркут» з працівниками внутрішніх військ почав зачистку Майдану Незалежності і Хрещатику. Силовики з різних місць намагались атакувати активістів. Але киян розбудили Михайлівські дзвони і люди прийшли на захист. Штурм Майдану беркутівцям і внутрішніми військами МВС не вдався.

«19 січня, після ухвалених парламентом «диктаторських законів» 16 січня, які обмежували права громадян, ситуація дуже загострилась в країні. Почалися протистояння на Грушевського. Я теж туди пішла. У ніч з 20 на 21 січня беркутівці атакували, а вранці якось все затихло. Я підійшла до військових, це були військовослужбовці внутрішніх військ зі Львова. Вони були дуже розлючені, казали, що їм спалили автобус, не розуміли, чому їх обстрілюють, адже вони просто виконують наказ.

Однак вони попередили, що наступна ніч буде страшна, що жінкам з дітьми не треба йти. Коли я це почула, зрозуміла, що маю піти. Я прийшла ввечері.

Між нашими барикадами і рядом внутрішніх військ, ця була буферна зона, яка була вщент заповнена людьми. Там були жінки з дітьми і я подумала, що, можливо, вдасться уникнути запланованого протистояння вночі 22 січня. Але почалась перестрілка і людей просили покинути цю зону. Я зауважила дівчину, яка стояла перед солдатами і підійшла до неї і почула, що вона нікуди не йде і залишається, тому що не хоче, щоб вбивали один одного. І мені стало незручно її залишати і я теж лишилась. Фактично, ми всю цю ніч простояли між двома рядами – силовиками і майданівцями», – розповідає Юлія Романюк.

Повалення пам'ятника Леніну в Києві під час Революції гідності, 8 грудня 2013 р.

Лише за одну добу 21 січня, за даними медичної служби Майдану, понад 1400 осіб отримали поранення внаслідок сутичок з силовиками. 22 січня від вогнепальних поранень на вулиці Грушевського в Києві загинули два активісти – вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. Сотні майданівці отримали поранення різного ступеня.

«Чи я боялася? 18 лютого «Беркут» ввечері розпочав штурм Майдану. Колона пішла по Інститутській, йшли бої в Маріїнському парку і я знала, що вже є загиблі. Ми чекали, що буде відбуватися на Грушевського. На розі Шовковичної і Інститутської горіла машина і я почула крик, паніку. Йшла велика колона «Беркуту». Їх йшла маса, люди почали панічно втікати.

В якийсь момент я відчула, що в мене в шапці щось застрягло, дивлюсь, а там гумова куля. Коли основна маса силовиків пройшла, я побачила, що люди починають підбирати щось. А це були поранені і побиті. Зносили їх, приїхала тільки одна швидка. В подвір’я несли побитих людей. Пробиті голови, видно було глибокі рани, хлопці без свідомості, «Беркут» йшов, люди падали на коліна і їх проклинали. А беркутівці сміялись», – розповідає Юлія Романюк.

Юлія Романюк біля фотографії вірменина Сергія Нігояна

Чай із любов’ю

Вікторія Калинюк, яка зараз проживає у Львові, досі зберігає реліквії з Майдану. Серед них гайка з барикади. 18-річна студентка Київського Національного університету Вікторія Калинюк прийшла на Євромайдан одразу ж, як там почали збиратись студенти з 21 листопада. Як вона жартує, її Євромайдан і Революція гідності пройшли у баняках, горнятках і термосах з чаєм. Адже працювала на польовій кухні і волонтери щоденно готували близько 100 літрів супу, 200-300 літрів чаю. Майдан для Вікторії Калинюк став точкою неповернення, зробив її свідомою українкою.

«30 листопада на Майдані пролилась перша кров. Мій одногрупник прийшов з розбитою головою в гуртожиток. З 1 грудня атмосфера зовсім змінилась. Ми розуміли, що це вже не фестиваль, не тусовка, а серйозні речі. Напевно, перший раз, коли мені було страшно, це 1 грудня, коли я побачила натовп людей, який не закінчувався. Це було радісно, а з другого боку, я розуміла, що це така потужна сила.

З 1 грудня я була на Майдані щодня. Тільки там відчувала спокій, безпеку. Тільки я приходила на Майдан, це було якесь сакральне місце, де ти просто заряджаєшся енергетикою, бо люди були просто фантастичні. Було відчуття і розуміння, що зараз ти робиш правильні речі, що це має велику мету, велику ціль. Поза Майданом не було відчуття захищеності. Бо на наших хлопців чатували, нападали біля лікарень на тих, хто приходив з пораненнями. Ми в лікарню не возили поранених, тому що це було небезпечно», – пригадує Вікторія Калинюк.

Вікторія Калинюк

20 лютого вона, як завжди йшла на Майдан і побачила, що група людей над чимось схилилась. Як виявилось, це був вбитий майданівець.

«У той день мене насторожила тиша. Дуже було тихо на Майдані. Переважно гамірі стояв. Люди скучкувались. Потім вже зрозуміла, що це були тіла перших поранених, тобто загиблих.

Мертва тиша і люди несли в покривалах тіла. Ми розуміли, можуть побити, забрати в міліцію, але розстріляти?.. У цей момент був шок. Неможливо було усвідомити, що в центрі столиці мирних людей розстрілюють. Люди захищалися будівельними касками і дерев'яними щитами. А далі був страшний смуток, тому що кожен похорон на Майдані я чула. Нон-стоп «Пливе кача». Мені дотепер важко чути цю пісню, настільки асоціюється з цими трагічними і несправедливими подіями.

Після Майдану дуже чітко поділилося моє оточення: на тих, хто був зі мною там, хто пережив це зі мною, і хто боявся вийти, чи не підтримував. Ті хто був зі мною, досі поруч. Багато знайомих з Майдану одразу рушили на фронт. Ми далі продовжували підтримувати контакти. І почалися перші збори, перші благодійні заходи для збору коштів. Просто уявити, що тоді ми захищали країну голі-босі: не було армії, не було інфраструктури, не було нічого, командування не було, менеджменту не було. Майдан запалив рішучість і розуміння, що це українська земля і ми маємо її захищати», – каже Вікторія Калинюк.

Вікторія Калинюк (ліворуч) на Майдані, 2013 рік

Якби революція не перемогла, навряд чи Україна б ще була, зауважили учасниці Майдану. Не мовчати на несправедливість, відстоювати права на українську мову в Україні, бути небайдужим громадянином своєї держави – цього навчив Майдан десять років тому, сформував цінності.

Під час вшанування пам'яті Небесної сотні у Києві

Вікторія Калинюк працює у неприбутковій організації, підтримує благодійні проєкти. А Юлія Романюк після Майдану у квітні 2014 року, коли вже Росія анексувала Крим, поїхала добровольцем з батальйоном «Донбас», тому що дуже хотіла бачити всі ті події, які там відбувались і недопустити сепаратизм. Згодом Юлія пройшла курси тактичної медицини в Литві і служила в медичній роті 128-ої бригади до 2017 року. Народивши доньку, звільнилась з ЗСУ. Зараз її чоловік захищає країну, а Юлія Романюк чекає на його повернення, виховує дитину, займається волонтерством, а ще рятує спів у церковному хорі в Вірменському соборі.