До Національного музею Голодомору-геноциду в Києві передали унікальну колекцію листів із Великої Британії. Це листи інженера Джері Бермана, які він надсилав із Донбасу своєму другові та рідним. У 30-х роках Берман працював у Станиці Луганській. Листи знайшла онучка друга Бермана, й прочитавши, вирішила подарувати Україні як свідчення про голод, розкуркулення, репресії і методи сталінської індустріалізації. Музей Голодомору надав Радіо Свобода можливість прочитати листи і допоміг спільно підготувати публікацію із вражаючих розповідей інженера Бермана.
Мапа-схема: кому і куди писав листи із Донбасу 30-х років інженер Джері Берман
Хто такий Джері Берман та як він потрапив на Донбас?
Родина Джері Бермана жила у Литві. Джері був наймолодшим у родині і мав трьох старших братів і сестру. У 1899 році батько поїхав до Південної Африки, а згодом діти перебралися до батька.
Берман закінчив Кейптаунский університет і отримав фах інженера з мостобудування. Шукати роботу спочатку Джері поїхав до Нью-Йорка, де вже тоді жив один із його братів – Лейві. Та у США вже почалася велика депресія і знайти роботу не вдалося.
Джері Берман прочитав у газетах, що в СРСР будують мости і кличуть іноземних фахівців на роботу. Так інженер Берман у 1932 році потрапив на Донбас, де взяв участь у будівництві мосту в Станиці Луганській. У травні 1933-го його перевели у Нижній Новгород, де він пропрацював до 1935 року.
Коментує історик: У 1928 році комуністичний режим перейшов до форсованої індустріалізації шляхом примусу та терору. Індустріалізація була спрямована переважно на будівництво підприємств важкої промисловості та оборонно-військового комплексу. Обладнання СРСР закуповував за кордоном, а також запрошував на роботу іноземних фахівців, щоб ті передали свої знання і навички. І якщо у 1927 році по всьому СРСР працювало лише 211 іноземних фахівців, то на початок 1933 року їхня загальна кількість сягнула 20 000. Фахівці прибували переважно з країн, де СРСР купував обладнання: Німеччини, США, Франції та Великої Британії.
Кому Берман писав листи і про що в них розповідав?
Те, що побачив Джері Берман в УСРР, його жахнуло. Він мав у підпорядкуванні чимало робітників, і головне про що йому довелося думати щодня, чи отримали його підлеглі мізерну пайку хліба за карткою. Берман швидко зрозумів, що страх померти з голоду і бути репресованим є головною спонукальною силою в СРСР, і що індустріалізація здійснюється через неймовірні жертви. У своїх листах Джері Берман описує тотальний голод, який охопив Донбас, розповідає про власний побут та життя людей навколо, про небезпеку бути заарештованим, яка висить над кожним. Він не приховує того, що потрапив у цілковите жахіття, яке не піддається раціональним оцінкам.
Коментує історик: Свої переживання Джері Берман описував у листах до рідних і друзів. Часом, щоб не повідомляти про одне і те саме кількома листами, він писав своєму братові Ізраелю до Цаніна (ПАР), а той передруковував рукописні листи Джері на машинці і розсилав їх решті братів та сестер (Аарону, Белі, Лейві). Листувався Джері також із другом Меєром Фортесом (Лондон). Вони разом навчалися в Кейптаунському університеті.
Меєр Фортес навчався на факультеті психології Кейптаунського університету . Із Берманом вони познайомилися на заняттях із альпінізму. І ця дружба збереглася надовго.
Клікніть на зображення, щоб відкрити
Фортесу судилося стати відомим антропологом. Хоча він працював у франкомовній Західній Африці, його роботи мали великий вплив в англомовному науковому світі і відіграли свою роль у формуванні Манчестерської школи соціальної антропології. Фортес більшу частину своєї кар'єри читав лекції в Кембриджському університеті, був президентом Королівського антропологічного інституту Великої Британії та Ірландії в 1965–67 роках.
Як листи потрапили в Україну?
У 2016 році онучка Фортеса – Алісон Маршал – знайшла на горищі будинку в Манчестері адресовані її дідусеві листи від Джері Бермана. Маршал разом із сином Бермана кілька років розбирали і впорядковували ці листи. Майже сім десятків із них у 2021 році вони передали Національному музею Голодомору-геноциду у Києві.
«Я щаслива передати ці листи до музею, щоб вони стали доступними кожному. Я сподіваюся, що описане в цих листах допоможе краще зрозуміти, що таке Голодомор», – написала Алісон Маршал, передаючи Україні листи Бермана.
Національний музей Голодомору-геноциду готує експозицію, присвячену листам Джері Бермана. Ознайомитися з нею можна буде із 7 вересня.
Фрагменти деяких листів, переданих Музею, цитуємо у цій публікації.
Про карткову систему для робітників
Лист від 6 січня 1933 року:
– Я зараз у Станиці, і основним завданням було отримати гроші (17 000 рублів), і, що важливіше, хлібні картки для членів сімей робітників. З кожним місяцем стає все гірше і гірше, тому цього місяця я отримую картки на 4 робітників, тобто, наприклад, одну картку треба розділити між 4 працівниками та їхніми сім’ями. Фактично, кожен отримує «нічого»!!
Я не можу бачити як люди голодуютьБерман
Тут ми всі працюємо тільки за хліб. Нічого іншого ми не отримуємо, крім кількох рублів. Отже, чоловік, його дружина та четверо дітей, якщо перші двоє працюють, отримують 800 плюс 600 г тобто 1 ½ кілограма. Хліб на шістьох.
Пам’ятайте, що більше нічого немає. Тож усі мої новенькі фахівці вищого класу просто покидають мене!
Я не можу бачити як люди голодують...
Коментує історик: Організований комуністичним тоталітарним режимом Голодомор у 1932–33 роках торкнувся і робітників усіх галузей промисловості. Листи Бермана спростовують тезу, що голодувало лише село. Насправді, вище партійне керівництво почало диференційоване забезпечення робітників та членів їхніх сімей пайками, в залежності від важливості галузі чи підприємства для держави. Урізання норм продуктового забезпечення не торкнулося лише окремих підприємств. В умовах карткової системи, коли продаж продовольства та промтоварів відбувався лише через комерційні магазини чи мережу «Торгзіну», робітник залежав від продуктів, які він отримував за картковою системою. Ще в одному листі Джері описує епізод, коли його робітники нишпорили у смітнику біля столової у пошуках картопляних очисток.
– Я отримую тут привілейований обід, який отримують лише працівники кесонів під стисненим повітрям 2-3 атмосфери. Я не знаю, як вони виживають. Суп з кислих огірків і більше нічого. (Усі працівники отримують однакове), а потім друга страва – картопляне пюре з крихітним шматочком м’яса! Це привілей, бо інші не отримують м’яса! Це така сама правда, як і те, що я тут! Скажіть це і розкажіть усім своїм друзям-комуністам, і нехай хтось заперечить це!
І на таких напівживих людях успішно будується п'ятирічка!
Коментує історик: У цьому уривку Берман іронізує щодо того раціону, який отримують робітники, задіяні на найбільш шкідливих для здоров’я роботах. Будівництво передбачало створення кесонів для спорудження опор мосту. Джері наголошує, що суп з кислих огірків та трохи картоплі – це підвищена норма саме для робітників на шкідливому виробництві. Норми м’яса у таких обідах стрімко скорочувалися протягом першого півріччя 1932 року майже у шість разів. Хліб зовсім не входив до робочих обідів. Причому, ці обіди не були безкоштовними для робітників. В умовах Голодомору робітники були змушені не лише сплачувати за таке харчування, а й миритися з періодичними збільшеннями оплати за обіди. Протягом 1932 року вартість обіду робітника збільшилася в середньому у 2,5 рази.
Пшоно на трудодні в колгоспі імені Д. Бєдного в селі Удачне тодішнього Гришинського району Донецької області, 1930-і роки. Автор зйомки: Марко Залізняк (Желізняк). ЦДКФФА України імені Гордія Пшеничного
«Торгзіни» й купівля харчів
Із листа від 4 травня 1933 року:
– Небажано носити з собою хліб у кількості понад одноденний раціон. Ціла буханка хліба, яку ви можете отримати, можливо, на кілька днів, спричинить таку подію, що всі перехожі зупинятимуться і дивитимуться на вас. Це про чорний хліб.
Я можу сміливо сказати, що моє життя опинилося б у великій небезпеці, якби я був помічений у володінні лише однією скибочкою білого хліба. Такого тут не бачили з 1928 року. Тут, де вирощують пшеницю!
П’ять днів тому хазяйка, яка керує моїм «домом» і бере щоденний пайок на мою хлібну картку, щодня стоїть у чергах за 800 грамів хліба (за що вона отримує частину мого невикористаного хліба), якимось чином загубила мою картку. Тож я встав рано (радше не спав зовсім) і поїхав до Луганська. Там я купив дві буханки темного пшеничного хліба в магазині «Торгзін», який відкрився місяць тому. Там стояв такий величезний натовп, що, хоча була лише друга година дня, висіла табличка «зачинено» і стояв міліціонер біля дверей.
Я, одягнений у шкіряне коричневе пальто, у штани-бриджі, і у шапку-балаклаву, безперечно, виділявся серед цього натовпу і попросив поговорити з керівником. Мене впустили і за дві секунди обслужили над головами інших, і я вийшов з двома свіжими буханками хліба.
Я кинувся повз міліціонера на заздрість сотням людей, яким пощастило менше, і вийшов на мокру, брудну вулицю. У мене не було часу й можливості загорнути хліб у «Правду». Тож мене оточили безпритульні хлопчаки і почали благати шматочок хліба, як можуть лише благати люди, які голодують повільно і послідовно.
Коментує історик: Встановлення командно-адміністративної системи в управлінні економікою призвело до кризи в галузі торгівлі та забезпечення населення необхідними продуктами. З літа 1927 року черги, насамперед за хлібом, у містах стали звичним явищем. Не бажаючи відмовлятися від деформацій в економіці, комуністичний режим почав запроваджувати карткову систему, намагаючись за її допомогою врегулювати розподіл продовольчих, а потім, і промислових товарів. Але, так званий рівний розподіл серед працюючих носив лише декларативний характер. Одразу було сформовано складну ієрархію з категорій громадян. В залежності від корисності для влади отримували за картками різну кількість продуктів. Автор листів, Джері, звісно, як кваліфікований фахівець, ще й іноземець, належав до першої категорії робітників, і отримував на день 800 грамів хліба.
Втрата картки змусила Бермана скористатися ще одним «know how» радянського режиму – магазином мережі «Торгзін». Мережа магазинів була створена у липні 1931 року для акумулювання валюти необхідної для закуповування імпортного обладнання для підприємств. Через ці магазини продавали товари і надавали послуги виключно за валюту іноземним громадянам, які подорожували чи працювали в СРСР. Вже за пів року, з січня 1932 року, влада перепрофілювала мережу в інструмент викачування з населення дорогоцінних металів.
В умовах Голодомору комуністичний режим змушував громадян нести до приймальних пунктів «Торгзіну» натільні хрестики, обручки, столове срібло, срібні шати ікон тощо. Ціни на продукти у «Торгзінах», зазвичай, були вищими за світові. Забезпечення товарами магазинів мережі «Торгзіну» відбувалося дуже нерівномірно, а борошно, хліб, крупи, які мали найбільший попит, завозились до магазинів не систематично і дуже низької якості. Намагаючись вижити, люди стояли у чергах по кілька діб, чекаючи можливості обміняти свої останні цінні речі на щось їстівне.
Проте, після здійснення обмінної операції ніколи не було впевненості, що людина не буде пограбована. У чергах до «Торгзінів» постійно снували злодії, з-поміж яких було багато безпритульних дітей, чиї батьки ймовірно померли від голоду. Маленькі голодні знедолені безбатченки у будь-який спосіб намагалися знайти щось їстівне. Життя на маргінесі зумовлювало згуртування бездомних у ватаги. Такі «ватаги» займались жебракуванням, дрібними крадіжками. У багатьох свідченнях очевидців тих подій фіксуються факти грабунку такими «ватагами» людей, які змогли вистояти у черзі та отримати рятівні продукти, але пограбованих на виході із магазину.
Про зарплату і нерівність
Лист від 16 липня 1933 року:
– Мій безпосередній начальник – прораб – отримує 425 рублів на місяць. Я отримую, як ви знаєте, 400 рублів. У нього є дружина та двоє дітей, одна з яких – немовля 14 місяців. Його щомісячні відрахування становлять 80 рублів (податок на прибуток, передплату за кредит, культурні відрахування тощо). Це залишає 345 рублів. Він щодня купує для своєї дитини один літр молока, тобто 2 рублі 50 чи 3 рублі, це 80 рублів на місяць. Залишається 265. Столова, в якій він один отримує один щоденний прийом їжі з двох страв (суп + каша), стягує 1,50 – 2,50 рублів на день. Це залишає 200 рублів на місяць. Його пайок, який він отримує централізовано, – це всього лише 800 г хліба для себе + 1 кг для його родини. Решту, як і все тут, потрібно купувати на ринку за ринковими цінами. Уявляєте, як живуть ці чотири людини?!
І це людина з високим становищем та відповідальністю, яка отримує хорошу заробітну плату фахівця. А що з робітником, який отримує не 425, а всього 130–180 рублів на місяць? Чи секретар, який отримує 175–250 рублів, чи інспектор зі своїми 220–260 на місяць?
Я найщасливіший працівник тут, бо до мене цей «красивий» опис не стосується. Я маю, щоправда, лише 400 рублів на місяць, але забираю свої продукти харчування з магазину для іноземців. Молоко там коштує 1 рубль за літр; вершкове масло – 7 рублів за кілограм, а не 50, як на ринку; цукор – 2 рублі за кг, а не 70 рублів і так далі. Мої 400 рублів з магазином дорівнюють 4000 рублям без магазину.
Ця відчайдушна проблема з їжею в Росії, яка не передбачає жодного покращення, взагалі зводить мене з розуму і створює відчуття відчаю та ворожості до всього цього спектаклю. Жахливо бачити людей голодними і говорити про ударні бригади, планування та все хороше.
Коментує історик: Незважаючи на декларування комуністичним керівництвом зростання рівня життя робітників УСРР, рівень заробітної плати, навіть кваліфікованих працівників, значно відрізнявся від представників партійної-номенклатури. В умовах карткової системи і тотальної нестачі продуктів харчування, ціни в комерційних магазинах, або чорному ринку не дозволяли робітникам прогодувати себе і свої родини.
Система закритих магазинів «Інснаб» була створена для іноземців, які перебували на території СРСР. У таких магазинах могли придбати товари члени «Комінтерну» та іноземці, які працювали на підприємствах. Ціни у таких магазинах були нижчими аніж в комерційних чи «торгзінівських» магазинах, не кажучи вже про «чорний ринок». Але, і в таких «елітних» закритих магазинах придбати найнеобхідніші продукти в умовах Голодомору було проблематично. Дефіцитом були найнеобхідніші продукти – борошно, білий хліб, масло.
Про справжню ціну індустріалізації
Лист від 3 лютого 1933 року:
– Росія втягнула себе у величезний план будівництва. Тут була така політична позиція – показати, що може зробити соціалізм!
Наприклад, за п’ять років вони будують на Дніпрі дамбу та величезний 1500-метровий міст біля Катеринослава. Вони побудували їх за рекордно короткий час. У цьому немає жодних сумнівів! Але якою ціною?!
Це коштувало людських жертв і грошей удвічі більше, ніж це було б в Америці на подібних роботах.
За 5-річним планом все було зроблено незважаючи на втрати. Ні на що не зважали, тільки б закінчити, щоб оголосити про це!
Якість постраждала. Заводи, закінчені рік тому, ще нічого не видали.
Росія втопила мільйонні ресурси на заводи з виробництва сталі та заліза. За помпи вона вислала свій хліб, вугілля та нафту, і весь час ці заводи нічого не робили.
Цей місяць гірший, ніж минулий, гірший за грудень і на 100% гірший за жовтень тощо. Кожен колгосп голодує, у них немає ні шматочка хліба! Працівники колгоспів не отримують хліба!
Уявляєте, яким дорогим став хліб, яка це рідкість! Він коштує на базарі 14 рублів за фунт (якщо ви можете його отримати!) Курка – 60 рублів. А прибиральниця канцелярії отримує 50 рублів на місяць!
Коментує історик: Хоча говорити про кошти, які були витрачені на будівництво Дніпровської греблі важко, існує більш менш достовірна цифра у 100 млн крб. (увесь комплекс обійшовся у 400 млн крб.), тоді як вартість греблі Гувера у США відома точно – 49 мільйонів доларів.
Темпи, з якими зводилися тоді об’єкти, викликали подив не лише в іноземців, задіяних на численних будівництвах, а й узагалі у світі. Але ці шалені темпи супроводжувалися винищенням голодом українців і призводили до численних аварій, та відповідно до жертв на будівництвах, десятків тисяч каліцтв та підірваного здоров’я людей. У закордонній пресі з’являлись численні публікації у яких стверджувалося, що «совєти» взагалі не зможуть завершити будівництво того ж Дніпрогесу. Тому, форсована індустріалізація, в розумінні очільників комуністичної партії, була не лише питанням виживання режиму, а й демонстрації «переваг соціалістичного ладу». Зрозуміло, що це знімало питання «вартості» цих новобудов, їх треба було завершити за будь яку ціну.
Лист Джері Бермана до брата Аарона
Про брехню у пресі
Із листа братові від 13 лютого 1933 року:
– У вашій пресі достатньо брехні. Це відомо. Але тутешня ще гірша й, більш того, від неї неможливо втекти, як у вас.
Коментує історик: Спроба перебудови суспільства відповідно до комуністичної ідеології була в новинку, що приваблювало молодих інженерів, техніків, які потрапляли під вплив соціалістично-комуністичних рухів ще на батьківщині. Прибуваючи до України, вони бачили кардинально іншу ситуацію, аніж їм обіцяли роботодавці та преса. Реальність із листів Джері Бермана відрізняється від повідомлень у газетах «Манчестер Ґардіан» та «Економіст», які йому з Лондона надсилав Фортес. Прагнення донести правду ще сильніше спонукало Бермана розповідати про все пережите і побачене.
Про репресії і розкуркулення на Луганщині
Із листа від 24 березня 1933 року:
– Я напишу сьогодні головному інженеру мостів «Мостротресту» у Москві, якого я знаю, із проханням перевести мене на північ, до одного з великих мостів або на Волзі, або на Оці. А поки чекатиму. Велика Росія є кращою в сенсі постачання. Україна, безперечно, найгірша. Боротьба з куркулями тут найбільша.
У Станиці починається нова справа. Люди з ГПУ знову приїхали з Воронежа. Знову заарештовують «начальство». Стару справу знову відновлять і розпочнуть нову. Справа серйозна. «Мостротрест» також залучено. Мене «запрошують» дати свідчення.
Це дуже захопливе «шоу», велика пригода. Мій начальник нишком розпитав мене і розповів про кілька своїх «гріхів», а також «гріхи» інших. Попросив мене дати певне, так би мовити, показання. На мою думку, є кілька «гріхів», хоча і не навмисних. Але моя думка – це не те, з чим рахуються в СРСР.
Господар, у якого я живу, колишній козак, дуже чесний. Він був «завгоспом», тобто «менеджером» колгоспного транспорту, стаєнь та й усього іншого. Наскільки я міг бачити, він заправляв усім. Він працював удень і вночі, і навіть не мав хліба, бо колгосп зараз голодує. Два тижні тому кобила народила недоношене лоша, яке невдовзі здохло. І його звинувачують у шкідництві. Справа розглядалася за 4 дні до мого виїзду зі Станиці. Вони дали йому 6 років Сибіру, конфіскували його речі та вислали дружину й дитину.
Звичайно, проти нього грає його походження: його батько був старим «отаманом». У 1926 році його батька відправили на 5 років у заслання до Північного Сибіру. Повернувшись звідти, той помер через проблеми із легенями. Нещодавно померла його мати.
Все, що я вам кажу – правда. І це важко: ділити кімнату з радянським ворогом (який у цьому випадку, безперечно, невинний), бачити, як забирають його речі, руйнують щасливий дім, виганяють на вулицю його єдиного хлопчика...
Я повертаюся і очікую, що будинок виявиться замкненим, і, можливо, навіть мої речі розкидані і втрачені. Я кричатиму, голосно і довго... І мій час теж, можливо, настане. ... Я надсилаю вам вирізку з газети «Известия» зі справою проти англійських спеціалістів – «Metro-Vickers». Дуже велика справа, яка для причетних може закінчитися дуже серйозно.
Коментує історик: Берман чітко усвідомлював, що страшним голодом охоплені переважно українські землі. На більшості території РСФРР, за винятком Кубані (де також численно переважали українці), голоду не було. Тому, Джері наполягав на переведенні його до неголодуючих районів Росії. Від колег з Росії Джері чув, що, наприклад, у Москві та її прилеглих районах проблем із продовольством не було.
Пошук «шкідників» на виробництві став буденним явищем, яке охопило всі галузі економіки. Всі негаразди, викликані природними обставинами, відсутністю досвіду, низькою кваліфікацією робітників, списувалися каральними органами на навмисне шкідництво. На деяких підприємствах і новобудовах існували цілі контори, які за особовими справами вишукували «ворожих елементів» і потенційних агентів іноземних розвідок. Зазвичай, соціального походження було достатньо для того, щоб потрапити у розробку каральних органів, і при першій нагоді отримати обвинувачення у «шкідництві», шпигунстві і антирадянській діяльності.
Берман знав, що і йому можуть загрожувати репресії. Він був поінформований про справу «Метро-Вікерс», за якою було засуджено шість громадян Великобританії
У чому цінність листів Джері Бермана?
Листи переповідають деталі, які може знати тільки безпосередній учасник подій. Це свідчення про те, яким чином і завдяки чому сталінський режим здійснив індустріалізацію СРСР. Примусова колективізація та розкуркулення зруйнувало українське селянство. Із сіл вивезли усе зерно і більшу його частину продали за кордон, щоб на ці гроші купити обладнання для заводів. Єдиною можливістю не померти голодною смертю було втекти з села і влаштуватися на роботу в містах та на великих будовах, де на картку давали хліб. Інженер Джері Берман пише про все це в своїх листах.
Коментує історик: Цінність листів у відкритті правди. Інформація в листах Джері Бермана засвідчує деталі перебігу Голодомору-геноциду, подані з позиції мимовільного свідка. Окрім цього, нові знахідки свідчень чи спогадів іноземних фахівців все більше руйнують образ Сталіна як ефективного менеджера та проливають світло на негативні наслідки методів впровадження його політики. Радянська преса та історіографія спочатку применшували роль іноземців у реалізації індустріалізації, а потім взагалі «забули» про них, що створило уявлення про «успішне» самостійне проведення індустріалізації.
У підготовці матеріалу Радіо Свобода про листи інженера Джері Бермана взяли участь працівники Національного музею Голодомору-геноциду: заступниця директора Інституту дослідження Голодомору кандидат історичних наук Інна Шугальова, завідувачка експозиційного відділу музею Яна Гринько, заступниця завідувача експозиційного відділу музею Ірина Курганська, співробітник експозиційного відділу музею, кандидат історичних наук Роман Молдавський.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Із десяти дітей вижило лише четверо дівчат»: історія розкуркулення Рогалів та Андрущенків із Чернігівщини