Олександр Лукашенко прибув до Китаю – можливо, це найважливіший його візит із часу нападу Росії на Україну. Нападу, для якого Лукашенко надав територію власної держави, у такий спосіб виключивши навіть теоретичну можливість маневрування між Росією та Заходом. Колись Лукашенко називали «останнім диктатором Європи». Сьогодні вже називають одним із агресорів, готових до зневажання міжнародного права та злочинів заради збереження влади. І при цьому, можливо, його режим – одна з цілей Кремля, мешканець якого, схоже, переймається ідеєю поглинання всіх колишніх радянських республік, а не лише України.
Це прагнення Володимира Путіна до територіальної експансії, гадаю, завжди було очевидним для Олександра Лукашенка. Саме тому він у 2008 році продовжував підтримувати ідею територіальної цілісності Грузії та зберігав добрі стосунки з Міхеїлом Саакашвілі. Тільки зараз Путіну вдалося домогтися від Лукашенка «туристичної» поїздки до Сухумі, а днями – зустрічі з президентом Абхазії Асланом Бжанією в Мінську. Але при цьому про визнання незалежності Абхазії за російським зразком не йдеться: Лукашенко спілкувався з Бжанією як із керівником якоїсь «республіки», а не суверенної держави.
Аслан Бжанія та Олександр Лукашенко (праворуч) в Сухумі, 28 вересня 2022 року
Формального визнання російського статусу окупованого півострова Путін так і не дочекався
Приблизно ті самі маневри у 2014 році Лукашенко робив і з Кримом. Формального визнання російського статусу окупованого півострова Путін так і не дочекався. Лукашенко кілька разів обіцяв приїхати до Криму після 2020 року, коли Україна заявила про готовність приєднатися до санкцій ЄС проти Білорусі, навіть заявив про можливість такої поїздки через Росію – якщо через Україну його не пускають. Але до Криму він так і не доїхав. І зрозуміло, чому – там, де Крим чи Донецька область, там може бути Могилевська чи Вітебська, якщо, впевнений, того захочеться Путіну.
Олександр Лукашенко (л) і Володимир Путін (п)
Але хто може тепер гарантувати Лукашенку збереження влади в суверенній країні – поготів, що тепер на території цієї країни розташовані російські війська, які не мають наміру нікуди йти? Думаю, залишилася лише одна людина – Сі Цзіньпін.
Китай завжди намагався вибудовувати свої власні відносини з Білоруссю, так би мовити, оминаючи Росію
Так, звичайно, Білорусь із Китаєм спільних кордонів не має. У цьому сенсі Пекіну набагато простіше взаємодіяти з країнами Центральної Азії, і всі ми спостерігали, з якою повагою приймали голову КНР в Казахстані й потім в Узбекистані на саміті Шанхайської організації співробітництва.
Але й Китай тепер має не так багато європейських партнерів, які потребують не лише економічної співпраці з Пекіном, а і його політичної підтримки. Саме тому Китай завжди намагався вибудовувати свої власні відносини з Білоруссю, так би мовити, оминаючи Росію.
Голова КНР Сі Цзіньпін (ліворуч) та тодішній президент Білорусі Олександр Лукашенко під час їхньої зустрічі у Китайсько-білоруському індустріальному парку «Великий камінь» під Мінськом, 12 травня 2015 року
Китаю дуже важливо, щоб сама Білорусь не зав'язала остаточно в російській війні проти України
Ну і не забуватимемо, що Лукашенка завжди можна використовувати як прикриття для співпраці з самим Путіним – наприклад, якщо йтиметься про рішення щодо постачання озброєння. Китайське керівництво може побоюватися прямої співпраці з Москвою, щоб не нарватися на західні санкції. А Мінськ, гадаю, може здаватися не таким небезпечним партнером.
Володимир Путін (л) та Сі Цзіньпін (п)
Ну і, цілком імовірно, Китаю дуже важливо, щоб сама Білорусь не зав'язала остаточно в російській війні проти України, щоб її армія не була задіяна в нападі на Україну, щоб нові санкції остаточно не знищили б роль Білорусі, яка і без того зменшилася, як «транзитного вікна» Китаю. Простіше кажучи, всі переговори Олександра Лукашенка та Сі Цзяньпіна, гадаю, можна звести до одного дуже важливого для них завдання: як допомогти російському президенту і при цьому не пропасти самим.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Кремль може використати візит Лукашенка до Китаю для обходу санкцій – ISW ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: У Повітряних силах прокоментували можливе використання Росією нових дронів із Китаю й Ірану
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.