«Україна заслуговує на всю підтримку, яку лише може отримати»: боєць Інтернаціонального легіону зі Швейцарії розповів, чому пішов у ЗСУ

Швейцарець Джона Нейдхарт склав присягу і вступив до лав Інтернаціонального легіону ЗСУ у березні 2022-го, на початку повномасштабного вторгнення. Разом з бійцями-іноземцями він пережив обстріл Яворівського полігону, пройшов Харківський контрнаступ, воював з російськими військовими на Луганщині.

Вдома, у Швейцарії, свою службу в українській армії Джона донедавна тримав у таємниці. Бути військовим будь-де, окрім швейцарського війська, чоловіку забороняє законодавство його країни.

Попри це, нещодавно Джона відкрито розповів про службу в ЗСУ швейцарському ЗМІ і тепер ним зайнялася військова юстиція Швейцарії. Якщо він повернеться додому, за порушення закону йому загрожує до 3 років ув'язнення.

Втім, до завершення війни Джона на батьківщину не збирається – планує воювати до кінця. А згодом хоче отримати українське громадянство.

В ексклюзивному інтерв'ю Радіо Свобода Джона Нейдхарт розповів:

• чому приїхав на війну із Швейцарії;
• як брав участь у контрнаступі в Харківській області;
• про нерівні бої з російськими військовими на Луганщині;
• чому вирішив публічно заявити про службу в ЗСУ;
• чи готовий потрапити за ґрати і які плани має на майбутнє.

– Я – Джона. Мені 36. І я родом зі Швейцарії. У березні минуло два роки, як я приїхав до України. 21 місяць служив у Інтернаціональному легіоні ЗСУ, а нині вже понад три місяці як у статусі цивільного живу в Києві.

До війни я працював над своїм другим університетським ступенем – ступенем магістра, навчався у Вищій педагогічній школі Берну, хотів стати вчителем французької та англійської мов у середній школі.

Я в’їхав на територію України 8 березня 2022 року. Мене дуже зачепили страждання українського народу.

Невдовзі після початку війни Володимир Зеленський (президент України – ред.) закликав добровольців приїхати і воювати за Україну. Це був ще один сигнал. До того ж, моя мати родом із Польщі, тому по материнській лінії в мене є предки-українці. Це було ще однією причиною, тому що Україна – в цьому сенсі теж моя земля. І це – теж мій народ.

Але, як на мене, найголовніша причина полягає в тому, що я вірю в Бога. Я – віруючий християнин. І відчував, що Бог хоче, щоб я приїхав в Україну.

– Чи був у вас досвід військової служби? Наскільки я знаю, у Швейцарії служба в армії є обов’язковою. Тому, швидше за все, ви служили.

– Так, це правда. Кожен здоровий швейцарець повинен відслужити в армії приблизно рік. Швейцарська армія – це оборонна армія, яка існує виключно для захисту Швейцарії. Два місяці я відслужив гренадером, це спеціальні сили піхоти.

Але мені довелося покинути військо. У мене хронічно запалилася кістка лівої стопи. А оскільки у нас було багато фізичного навантаження, для мене це було занадто, тому я припинив службу. І після цього більше не повертався до військової справи, аж поки не приїхав в Україну.

Зрештою, військову службу я не закінчив. Замість того, щоб повернутися, я просто заплатив фінансовий внесок на підтримку швейцарської армії. Це один із варіантів, що можна зробити, якщо ти не завершив службу або не можеш служити в швейцарській армії. Ось і все!

Швейцарець Джона Нейдхарт під час інтерв'ю у Києві

– Джона, коли ви приїхали до України, де розпочалася ваша служба? До якого військового підрозділу ви приєдналися?

– Мені знадобилося два дні, щоб добратися до Яворова, там величезна військова база поблизу польського кордону.

9 березня 2022 року я офіційно підписав контракт зі Збройними силами України у складі Інтернаціонального легіону, перший батальйон, рота «Браво», де я і служив увесь час.

– Але я знаю, що через кілька днів Яворівський полігон був обстріляний російськими ракетами…

– Через чотири дні, 13 березня. Понад 30 крилатих ракет тоді вдарили по військовій базі. Одна з них впала лише за 150 метрів від будинку, де я був у той момент.

І єдина причина, чому я вижив – між мною та місцем удару була ще одна будівля, яку повністю зруйнувало.

Після влучання ракет у людей була паніка, був великий хаос. Незважаючи на те, що це був дуже жорстокий досвід, як на мене, це також був момент, коли я зрозумів, з якою війною ми зіткнулися.

Яворівський полігон після російського удару 13 березня 2022 року. Львівська область

Ця атака не відібрала в мене головної мотивації, а навпаки. Я подумав, якщо це та загроза, з якою стикнулася Україна, то я ще більше хочу залишитися і допомогти їй.

Але для багатьох іноземців, які тоді були на базі, для них це було занадто, і вони повернулися додому. Хтось поїхав на передову, допомагати там. А я та багато інших залишилися, щоб продовжити тренування та підготовку.

– Після Яворова, де ви продовжили тренуватися? Яким був ваш шлях в українській армії?

– Через бомбардування ми провели в Яворові лише тиждень, далі переїхали на військову базу в Рівному, і там пробули ще місяць. Все було дуже хаотично, тому що йшла війна. Росіяни добряче просунулися і нас, солдатів, намагалися якомога швидше вивести на бій з російськими військовими.

– Яка у вас військова спеціальність в українській армії?

– Спершу я був стрільцем. Але наприкінці мого навчання в Рівному мені доручили бути ще протитанкістом. Ним я був чотири місяці, а потім мене попросили стати кулеметником. І з вересня 2022-го я був кулеметником у своєму підрозділі.

«З вересня 2022-го я був кулеметником у своєму підрозділі», – Джона Нейдхарт

Нашим першим завданням було поїхати і допомогти українським військовим в Харківській області. Ми спустилися вниз по річці Сіверський Донець, це близько 50 кілометрів від міста Харкова, і дислокувалися в Печенігах. Це село неподалік від Чугуєва, що на Харківщині.

Там я провів перші чотири місяці на передовій, з травня до кінця серпня 2022 року.

Впродовж чотирьох місяців на річці Сіверський Донець ми мали спостерігати за іншим берегом річки. Росіяни були з іншого боку приблизно за кілометр, і ми знімали, з яких позицій вони стріляли.

Після чотирьох місяців спостережень та охорони річки розпочався Харківський контрнаступ.

– І ви брали участь у цьому контрнаступі?

– Так, з Печенігів і Сіверського Дінця ми переїхали в сусідній Чугуїв, і там ще десь тиждень стояли в лісі, готувалися контрнаступати. Ми, піхотинці, були третьою лінією. Першими на територію заходили українські танки, їх прикривала українська артилерія.

І тоді фактично третіми йшли ми, захоплюючи позиції, які звільнили українські штурмовики. Збирали всю зброю та техніку, яка залишилася після російських військових. Якщо бачили все ще живих російських солдатів, то брали їх у полон.

Але найбільш вражаюче в цьому контрнаступі було те, що зрештою замість трьох днів ми витратили майже три місяці, відкинувши російську армію та повернувши значні території, ми стартували на Харківщині, поблизу Чугуєва, а завершили неподалік Сватового, що на Луганщині.

З українськими військовими ми повернули сотні, навіть тисячі квадратних кілометрів. І це було прекрасно. Один із найпрекрасніших моментів, який я пережив на цій війні, це коли ми їздили звільненими територіями Харківської області, а мирні жителі виходили зі своїх будинків, ділилися їжею.

Плакали, обіймали і цілували нас. Я був глибоко зворушений. Пам’ятаю, тоді подумав, що саме задля цього я приїхав в Україну – я хотів повернути свободу людям.

Тож це був дуже корисний досвід – бути частиною контрнаступу.

Коли наприкінці листопада 2022 року контрнаступ завершився, лінія фронту змінилася на статичну.

«Ми стартували на Харківщині, поблизу Чугуєва, а завершили неподалік Сватового, що на Луганщині», – Джона Нейдхарт про контрнаступ у Харківській області

– Після Харківського контрнаступу куди ви далі переїхали?

– Після контрнаступу ми переїхали в Кругляківку – це село в Харківській області, недалеко від межі з Луганською.

І позиція, яка була закріплена за нашою частиною, було село Новоселівське. Це невелике, на жаль, повністю знищене село на Луганщині. Там ми провели фактично сім місяців – з кінця листопада 2022 року до червня 2023 року. І саме в цей період я отримав свій перший справжній бойовий досвід.

Я маю на увазі справжній бій з російськими військовими, тому що протягом першого року моєї служби більшість часу нам доводилося просто виживати під артилерійським вогнем.

Ми здебільшого просто тримали лінію і спостерігали за ворогом, передавали дані спостережень нашим командирам. Але тоді, у травні-червні 2023 року, у нас були справжні бої. В наш район завели російських бойовиків із підрозділу «Шторм-Z». Вони отримали завдання відбити Новоселівське. Справа в тому, що воно було біля важливої дороги, яка веде вниз до Сватового. А ми були на східному кінці села, в промисловій зоні.

І ми мали дуже хороші оборонні позиції, тому що заводи зазвичай мають товсті стіни та масивні будівлі. Тому могли добре ховатися, спостерігати, але також могли добре воювати. А оскільки ми провели там кілька місяців, то добре знали місцевість. І тому, коли російські бойовики із підрозділу «Шторм-Z» почали атакувати, нам було досить легко відбивати їх кожного разу.

Джона в одному із бункерів у лісосмузі на Луганщині. Жовтень 2022 року

І я пам’ятаю, як вийшов на свій перший бій з росіянами. Пам’ятаю, що дуже нервував і нас було лише четверо хлопців. Я стріляв з гвинтівки, а мій друг – з ручного гранатомета. Керівник нашої групи спілкувався з нами по радіо, давав завдання, у яких напрямках маємо стріляти. З нами також був медик.

І пам’ятаю, з того моменту, коли я почав стріляти по російських військових за вказівками, які мені давали, мій страх перетворився на запал. І насправді в мене було більше відчуття безпеки, коли я бігав і стріляв у противника, ніж сидів десь у бункері чи схованці під обстрілами, тому що так я бачив, що дійсно можу змінити ситуацію.

Я міг воювати з росіянами. Я міг відтіснити їх. І від цього я був такий щасливий. І мої друзі теж, ми всі були такими, ми відчували себе дуже живими. Це було чудове відчуття. І ось за цей час, починаючи з того дня і до кінця нашого перебування в Новоселівському, у нас було кілька боїв.

Все завершилося моїм найбільш вражаючим досвідом у цій війні. Це сталося 2 червня 2023 року. Тоді нас було шестеро, оскільки росіяни посилювали свої атаки, і ми взяли ще двох солдатів до нашої групи з чотирьох, щоб мати змогу впоратися з наступами краще.

В ту ніч переважно російські бойовики зі «Шторму-Z» планували дуже велику атаку, а ми про це не знали.

Вночі вони атакували нас трьома взводами. Хоча ми лише після бою дізналися, з якою кількістю російських солдатів тоді зіткнулися. Виявилося, що ми билися з 60-80 противниками, а нас було лише шестеро. Нам на допомогу прийшли ще шість вояків з легіону і були ще бійці-українці.

Тож у підсумку нас було, мабуть, 20 проти 60-80. Зазвичай, щоб зайняти позицію, потрібно принаймні втричі більше солдатів.

Тож у армії РФ їх було достатньо, щоб захопити нашу позицію, і вони були добре споряджені.

«Я міг воювати з росіянами. Я міг відтіснити їх. І від цього я був такий щасливий», – Джона Нейдхарт

І врешті-решт нам довелося битися з ними на трьох напрямках. Ми билися 5-6 годин, усю ніч. Коли бій завершився, ми фактично відтіснили усіх російських військових. Багатьох ми вбили. І навіть взяли чотирьох військовополонених.

Коли ми рухалися назад, то потрапили під російську артилерію. Але це нам не завадило. Хоча під обстрілом убило одного з полонених, тобто свої ж вбили, а потім ще одного поранили, його довелося залишити, тому що потрібно було швидко рухатися.

В підсумку ми пішли до нашого командира з двома полоненими.

Але ніхто, хто тієї ночі брав участь у бою з українського боку, не загинув. Було кілька легкопоранених, але нічого критичного. І це було справжнім дивом, тому що в тій ситуації нас усіх мали вбити. Але ми перемогли.

– Ви згадали, що брали в полон російських солдатів.

– З ними спілкувався наш командир, але я був там. Мені було важливо, щоб ув’язнені були в порядку, щоб з ними нічого не трапилося.

До них дійсно ставилися справедливо. Наші медики їх лікували. Ми давали їм воду та їжу. Звісно, ми мусили зав’язати їм очі, тому що вони не мають права бачити, де перебувають.

Схоже на те, що їм наговорили багато поганого про нас. Казали, що ми будемо їх мучити, ґвалтувати, робити з ними погані речі, але ми до них ставилися добре, і вони були дуже здивовані, тому що це був зовсім інший досвід, ніж вони очікували.

– А що було після цих боїв? Куди ви подалися далі?

– Початковий план військових був продовжувати рухатися в напрямку Сватового, щоб зруйнувати північні лінії постачання росіян. Але потім українці вирішили рухатися в інших напрямках, наступати на Бахмутський напрямок, на Роботине, Запорізький напрямок і на Херсон. Тож нас перемістили в район Бахмуту. Приблизно три місяці, з червня до вересня 2023 року, ми просто чекали і не знали, що нам робити.

Нас попросили бути в режимі очікування, готовими допомогти українським військовим, коли їм буде потрібна допомога. І було кілька виїздів, де ми допомагали евакуювати поранених з району Бахмуту або допомагали зайняти певну російську позицію.

А потім у листопаді 2023 року нас відправили на більш масштабне штурмове завдання. І це були такі непрості для нас зміни, тому що здебільшого ми проводили оборонні операції, тобто захищали свої позиції. Але тут довелося вести наступальні дії, атакувати російських військових. І ми не були насправді до цього готові.

У листопаді 2023 року через неготовність і хаос ми втратили кількох наших друзів у районі Бахмуту, які були хорошими солдатами, але загинули через дурість ситуації, і було багато хороших солдатів, які отримали поранення.

Один із планів на найближче майбутнє полягає в тому, що легіон спробують нарешті відвести від лінії фронту, щоб відновити та перекваліфікувати, що дозволить нам знову стати сильними, добре організованими та готовими знову йти в бій.

Джона Нейдхарт на полях Луганщини в жовтні 2022 року

Також я вирішив поговорити з журналістами, щоб допомогти Україні переконати міжнародне співтовариство усвідомити важливість цієї війни.

І я також вирішив опублікувати свої щоденники про війну, тому що я писав два роки – і нині вирішив видати це все як книгу, щоб надіслати меседж міжнародній спільноті продовжувати підтримувати Україну.

Саме цим я зараз займаюся. Незабаром я закінчу свої проєкти і, швидше за все, у квітні цього року повернуся до свого підрозділу на службу.

І ще одна з речей, яку я роблю – я пишу листи до штаб-квартири Європейського союзу та НАТО, тому що вважаю, що вони повинні зробити більше, набагато більше для України в найкоротші терміни.

І навіть будучи солдатом, я продовжуватиму писати ці листи до Європейського союзу та НАТО, щоб домогтися більшої підтримки.

– А яка процедура звільнення від служби в армії для іноземців?

– Оскільки ми іноземці, які приїхали в Україну за власним бажанням, ми маємо особливий привілей від України – можливість розірвати контракт у будь-який момент, коли забажаємо.

І, очевидно, у цьому є свої плюси, адже ви завжди можете піти, але, з іншого боку, якщо ви не прив’язані на певний проміжок часу, ви можете звільнитися з армії надто швидко.

І у нас, на жаль, були такі випадки, що людей навчали, готували, а потім вони просто вирішувати звільнитися зі служби, і це було просто марною тратою ресурсів і часу.

Тож ми намагаємося зробити більш обов’язковими контракти для іноземців, щоб більше їх зобов’язати.

– А з якими труднощами та проблемами ви зіткнулися в Інтернаціональному легіоні?

– Перший виклик, який у нас виник і від якого ми страждали досі, – це те, що хаос і напруга війни не дозволили завершити належне створення легіону.

Зрештою у нас виникли труднощі з отриманням належних запасів не лише їжі, а й зброї та транспорту. Коли доводилося ремонтувати техніку та зброю, це також було важко організувати.

Нам не вдалося налагодити належне оформлення документів, тому мені, наприклад, довелося чекати на свій військовий квиток цілий рік. І зараз я вже два роки в Україні, але досі так і не отримав статусу учасника бойових дій.

Бійці «Іноземного легіону оборони України» в Сєвєродонецьку на Луганщині, 2 червня 2022 року

– Про те, що ви воюєте у ЗСУ, донедавна було таємницею. Поясніть, будь ласка, чому вам доводилося служити в Україні анонімно?

– Я – громадянин Швейцарії. І як громадянина Швейцарії швейцарське законодавство зобов’язує мене поважати нейтралітет моєї країни, а це означає, що я можу служити лише в швейцарській армії, а за межами служба заборонена.

Але оскільки я на 100% вірю, що ця війна – справедлива війна і що Україна заслуговує на всю підтримку, яку вона лише може отримати, я вирішив піти проти закону. Але, щоб уникнути труднощів з переслідуванням і покаранням, я тримав це в секреті.

Коли я покидав Швейцарію два роки тому, я казав усім, що їду до України з гуманітарними цілями, це було прийнятно і не суперечило швейцарському законодавству.

І навіть минулого року, коли я повернувся до Швейцарії в серпні-вересні, щоб відновити свій паспорт, я все одно розповідав людям ту саму історію. Тому зі швейцарським урядом не було жодних проблем. Але цього року, у річницю війни, я вирішив публічно розповісти про службу в українській армії, тому що раніше про це знали лише мої батьки.

Я наважився, бо вважаю, що Швейцарія як член демократичного світу повинна робити більше для захисту демократії. І ця війна не лише за свободу та незалежність України. Йдеться про світове демократичне суспільство. Ми боремося за незалежність і свободу для всіх нас. Тому я вирішив вийти в публічний простір.

– Ви дали інтерв’ю швейцарському ЗМІ?

– Так, саме так.

– Цим фактично ви публічно заявили про порушення закону вашої держави.

– Так, точно. Мій друг працює в одній із найбільших газет Швейцарії Blick, він взяв у мене інтерв’ю та написав про мене статтю.

І в цій статті я розповідаю, що роблю тут, в Україні, і також прошу Швейцарію зробити більше, щоб допомогти Україні, надіслати зброю, навіть війська, якщо це можливо, і змінити нейтралітет на умовний нейтралітет.

Маю на увазі, що у війнах, як ця, кожен член демократичного світу повинен захищати демократію та свободу.

Стаття про військову службу Джони Нейдхарта в українській армії опублікована у швейцарській газеті Blick.

– Якою була реакція швейцарської влади?

– Через день після публікації моєї статті, а моя стаття була опублікована 19 лютого 2024 року, через день, тобто 20 лютого, швейцарський уряд опублікував статтю зі згадкою про мене. І у ній йшлося, що коли я повернуся до Швейцарії, мене чекає судове переслідування. Але, знаєте, моєю метою було викликати в себе вдома дискусії та дебати щодо нейтралітету Швейцарії. Тому нічого страшного.

Вийшовши зі своєю історією на Blick у Швейцарії, я сподівався вплинути на політиків і громадян моєї рідної країни, щоб вони змінили своє ставлення. І справді, останнім часом відбулося кілька цікавих змін. Наприклад, у Швейцарії були заморожені понад 8 мільярдів доларів активів Росії, і ці кошти можуть направити в Україну, що насправді є досить сміливим кроком для Швейцарії, яка вважає себе нейтральною.

Також зараз ведуться розмови про те, щоб, можливо, також дозволити поставки зброї, яка виробляється Швейцарією. Отже, є прогрес, і моя країна більш активно стає на захист демократичного світу. Тому я щасливий з цього приводу.

– Які санкції передбачає швейцарське законодавство за військову службу своїх громадян за кордоном?

– Отже, найсуворіше покарання, яке можна отримати – це три роки в’язниці, а найм’якше – це штраф. Це залежить від ситуації. Я не знаю, що буде, коли я повернуся після завершення війни, але сподіваюся, що демократичний світ зміниться на користь України, і ці зміни також торкнуться ставлення Швейцарії.

Тож, можливо, мене врешті-решт не покарають. Але мені байдуже, адже навіть якщо мене покарають…

Я хочу бути покараним у певному сенсі, тому що це дозволить мені надіслати ще один сильний меседж про свободу та незалежність. І я хочу, щоб Швейцарія та міжнародне співтовариство почули це послання.

– То ви готові відсидіти у в’язниці рік, два чи навіть три?

– Так, я був би зовсім не проти, тому що для мене дуже важливо підтримувати Україну та справу свободи і незалежності.

«Можливо, мене врешті-решт не покарають. Але мені байдуже, адже навіть якщо мене покарають… Я хочу бути покараним у певному сенсі, тому що це дозволить мені надіслати ще один сильний меседж про свободу та незалежність», – Джона Нейдхарт

– Моє питання про вашу родину та друзів, які залишилися у Швейцарії. Як вони відреагували на те, що ви пішли служити в ЗСУ і якою була реакція на оголошення про це публічно?

– Мої батьки з самого початку знали, що я роблю, і багато разів намагалися переконати мене повернутися додому до того, як у Швейцарії стало відомо, що я служу в українській армії. Але тепер, за умов, що мені доведеться сидіти у в’язниці, мої батьки підтримують рішення залишитися тут і продовжувати службу.

Але, так, моїм батькам нелегко, тому що я – їхній єдиний син, і вони, очевидно, бояться мене втратити. Але вони поважають мій вибір і моє рішення, а також дуже підтримують Україну загалом.

Мої друзі два роки думали, що я займаюся гуманітарними справами. Але потім, коли дізналися, що я насправді воюю проти росіян в Україні, було багато дискусій. Батьки розповіли, що більшість моїх друзів підтримують моє рішення або вважають, що я вчинив дуже сміливо. Але є і ті, хто вважає, що я ухвалив безглузде рішення.

– Можливо, ваші батьки планують відвідати вас в Україні?

– Вони точно хочуть приїхати в Україну після війни, але не зараз.

– Тоді чи можете ви зустрічатися з ними на території інших європейських країн?

– Тепер ні, тому що Швейцарія має угоду з Європейським союзом, що коли вони шукають когось, ЄС допомагає їм з пошуками цієї людини. Тому як тільки я покину Україну, я не зможу повернутися назад. Тому я повинен залишитися до кінця, це в принципі так, як я і хотів.

– Гаразд. А чи плануєте після війни повертатись на батьківщину?

– Так. Я планую залишитися і воювати за вашу країну до кінця. Коли війна закінчиться, то я не хочу просто так відразу поїхати. Я хочу ще допомогти хоча б на першому етапі післявоєнної України.

Але потім, коли відчую, що можу повернутися назад, то так і зроблю – повернуся до Швейцарії, щоб вирішити свої юридичні питання.

– А щодо українського громадянства – чи подавали ви документи на його отримання? Чи хотіли б взагалі стати громадянином України? Це б означало, що вам потрібно відмовитися від швейцарського громадянства.

– Перш за все, я хочу якомога швидше отримати посвідку на постійне проживання в Україні. Для цього мені все ще потрібні деякі документи. Наприклад, важливе посвідчення учасника бойових дій.

Але як тільки український закон дозволить подвійне громадянство, я хочу подати заяву на отримання громадянства України. Я хочу мати це громадянство, тому що справді люблю Україну.

«Як тільки український закон дозволить подвійне громадянство, я хочу подати заяву на отримання громадянства України. Я хочу мати це громадянство, тому що справді люблю Україну», – Джона Нейдхарт

– Чи дозволяє Швейцарія мати два громадянства?

– Так, Швейцарія дозволяє подвійне громадянство.

– Отже, ви чекаєте, коли український парламент проголосує за цей законопроєкт?

– Так, по суті, якщо я отримаю статус учасника бойових дій, і оскільки в мене вже є медаль від ЗСУ та майже два роки служби у легіоні, я зможу отримати посвідку на проживання в Україні. Це дозволить мені залишитися тут, незалежно від того, в армії я чи ні.

Тому що зараз діє правило: якщо ти хочеш залишатися в Україні на необмежений час, ти повинен служити в Збройних силах. Але з посвідкою на проживання, незалежно від того, чи я в армії, чи ні, я все одно зможу залишатися в Україні скільки завгодно.

Тому я хочу якомога швидше отримати постійне місце проживання. Але моя головна мета – отримати українське громадянство, коли буде дозволене подвійне громадянство.

– Скільки швейцарців нині воює в Україні? Скільки з них говорять про це відкрито?

– Я знаю, що була велика група громадян Швейцарії, які приїхали в Україну допомагати з гуманітаркою, але було також кілька швейцарців, які приєдналися до української армії.

Під час моєї служби в легіоні я зустрів одного громадянина Швейцарії, який воював, як і я. Але він не хоче розкривати свою особу, бо ще планує повернутися до Швейцарії та жити нормальним життям після закінчення служби.

– Чи не самотньо вам в Україні? Вдалося адаптуватися? Знайти друзів?

– Іноді я дуже сумую за батьками, тому що ми завжди були дуже близькі.

Мої батьки – мої найкращі друзі, тому, так, інколи я дуже за ними сумую. Але загалом мушу сказати, що з першого дня, коли я приїхав в Україну, і дотепер мені тут дуже подобається.

Хоча йде війна, хоч я воював на передовій, хоч бачив багато сумного, хоч я втратив на цій війні понад 30 друзів, але мені подобається тут бути і я дуже люблю Україну. Хоча я ще не розмовляю українською, але я розумію половину, коли читаю. Але мені все ще потрібно попрацювати над вивченням української.

Загалом у мене є багато іноземних друзів, які також живуть в Україні, а також друзі-українці, які добре розмовляють англійською. Тому в Україні я справді почуваюся як вдома.

«Відправлення коштів, товарів, зброї – цього не достатньо. Нам потрібно більше. Нам потрібна зброя», – Джона Нейдхарт

Все, що я хочу сказати, – Україна не може і не повинна здаватися. Тому треба продовжувати боротьбу. Дуже важливо повернути землю, яку вкрали російські загарбники.

А для цього нам потрібно більше чоловіків та жінок. І я точно знаю, що є сміливі чоловіки та жінки, тому всі, хто здоровий і здатний боротися, я дуже заохочую вас приєднатися до армії та боротися за свободу свої країни, тому що нам потрібні всі в цій битві. Це мій меседж Україні.

Міжнародній спільноті я хочу сказати, що вони зробили недостатньо. Ця загроза є загрозою для всього демократичного світу. І ми можемо перемогти, лише об’єднавшись. Відправлення коштів, товарів, зброї – цього не достатньо. Нам потрібно більше. Нам потрібна зброя.

Я вважаю, що міжнародне співтовариство та Україна мають об’єднати свої сили на полі бою. І таке об'єднання зусиль приведе до перемоги. Коли це станеться, коли цей момент настане, Росія дуже швидко зазнає поразки. У мене в цьому немає сумнівів.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Україна ніколи не повернеться в орбіту Росії»: бойовий медик про евакуацію поранених із Бахмута та суть цієї війни ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Панівна висота «Ікси». Як ЗСУ відбили Роботине? ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Впораємося і поставимо крапку над імперією» – керівник грузинського підрозділу ЗСУ про війну з Росією