Від 22 червня до Бабиного Яру. Як починався Голокост на теренах України

Німецьке вторгнення до СРСР, що розпочалося 22 червня 1941 року, було настільки блискавичним, що до листопада вся підрадянська Україна потрапила під німецький і частково румунський та угорський контроль. Частину населення – 3,8 мільйонів, серед них 900 тисяч євреїв, радянській владі вдалося евакуювати на Схід.

З перших днів окупації у десятках українських населених пунктів нацисти відбирали і розстрілювали єврейських чоловіків, трохи згодом – жінок і дітей. Деяких розстрілювали відразу, інших зганяли до новостворених ґетто – кварталів на околиці міста, оточених колючим дротом. Вилучивши у євреїв усі цінності під видом податків, нацисти згодом знищили мешканців ґетто. Німецька адміністрація під страхом смерті заборонила годувати, переховувати і в будь-який інший спосіб допомагати євреям.

У Голокості Україна втратила 1,5 мільйони євреїв, які були знищені прямо на її території, в ямах та ярах на околицях міст і сіл. За підрахунками дослідників, в Україні до 2000 «менших бабиних ярів», місць, де нацисти убили від кількох до кількох десятків тисяч людей.

Про те, як починався Голокост в Україні, говоримо з істориком, науковим співробітником Українського центру вивчення історії Голокосту Михайлом Тяглим.

Михайло Тяглий, історик, Український центр вивчення історії Голокосту

– Німецькі війська вступають на терени Радянського Союзу 22 червня. Скільки часу їм знадобилося, щоб почати винищення євреїв?

– Вони почали практично відразу. Причому масштаб зростав ледь не щодня. І те, що спочатку здавалося винятком, швидко стало поширеною практикою і навіть рутиною.

Для того, щоб зрозуміти, як це відбувалося, потрібно пригадати, що війна проти СРСР розглядалася нацистами не як звичайна війна, як проти західних країн, а як ідеологічна війна – боротьба добра і зла. З одного боку був Третій Рейх, світло цивілізації, а з іншого – темрява, яку вони вважали породженням більшовицько-єврейського режиму. Вони вважали, що більшовицька система тримається на євреях. Тому, щоб перемогти на Сході, їм потрібно було зламати спротив цієї системи, знищити її носіїв.

Тому ще навесні 1941 року було досягнуто угоди між вермахтом – армією і тими силами, які вже на той момент складали державу у державі – силами СС. Завданням армії було просування на схід, а сили СС мали забезпечувати безпеку на цих теренах шляхом знищення усіх небезпечних і небажаних елементів.

Ці сили – СС, СД, таємна поліція та інші, не підпорядковувалися армії, а напряму отримували команди від рейхсфюрера СС Генріха Гімлера.

За наказом Гімлера вони мали винищувати всіх радянських та партійних керівників, різних диверсантів, шпигунів, парашутистів, а також євреїв. На цьому етапі йшлося про чоловіків призовного віку, які обіймали керівні посади.

«Осторога!» Листівка, 15 серпня 1942роаку, з експозиції Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні», м. Дніпро

Коли план «Барбаросса», як називався план нападу на СРСР, тільки почав реалізовуватися, то так воно і було... Протягом перших тижнів жертвами цих нацистських формувань дійсно були чоловіки. Але дуже швидко на території Західної України, Білорусі, а також у Литві, ці підрозділи починають переходити і до вбивства жінок і дітей. Їх брали у заручники, або розстрілювали у відплатних акціях за вбивство німецьких солдатів.

Лише протягом останніх десятиліть історики змогли розібратися у цих питаннях, як так сталося, що ці нацистські підрозділи перейшли до тотального вбивства євреїв, адже прямого наказу з Берліна про це не було. А вийшло так, що це була ініціатива на місці, яка знайшла схвалення і підтримку в Берліні.

Генріх Гімлер починає їздити по східних теренах і починає давати усні розпорядження, щоб ці найбрутальніші практики поширювалися.

До цих досліджень були залучені не лише історики, але і соціальні психологи, і інші науковці, і вони дійшли висновку, що вже на серпень 1941 року навіть ті підрозділи, які раніше діяли в межах наказу, наприкінці серпня також переходять до практики тотальних вбивств. І те, що на початку було винятком і здійснювалося як ініціатива знизу, – вони намагалися вгадати бажання начальства, – ставало загальною практикою, бо начальство в Берліні це схвалило.

Генріх Гімлер інспектує табір військовополонених у Росії. Імовірно, 1941 рік.

Тобто міждисциплінарні дослідники доходять висновку, що це «остаточне розв’язання єврейського питання» викристалізувалося впродовж липня-серпня 1941 року завдяки взаємодії між центром і периферією – Берліном та командирами на окупованих територіях.

– Оскільки якоїсь єдиної інструкції, як організовувати масові вбивства не було, то як це відбувалося на місцях? Чи була різниця, між селами, містечками, великими містами, адже ще перед Бабиним Яром наприкінці вересня нацисти зуміли провести масштабні акції в Західній Україні? Зокрема у Кам’янці-Подільському в серпні 1941 року, коли нацисти знищили 23 600 євреїв з числа місцевих жителів та втікачів до Закарпаття, звідки їх повернула угорська окупаційна влада.

– Кінцевий результат всюди був один – масове вбивство. А механізми дійсно були різними, були свої нюанси. Були місця, де вбивство могло статися майже одразу, як у Києві, наприклад, де через 10 днів після окупації було знищено практично все єврейське населення міста. А було і так, що вбивство було відкладено на рік, на півтора роки – це був довгий бюрократичний процес, який включав спочатку реєстрацію, потім дискримінацію, ізоляцію, пограбування, використання рабської праці, переселення до більш великих населених пунктів, там ізоляція в ґетто, селекція, коли відбирали лише тих спеціалістів, які були необхідні, доки вони були необхідні.

Також механіка процесу знищення людей залежала від того, в якій частині України відбувалися події – Центральна Україна була оголошена Райхскомісаріатом, і там цивільна адміністрація була зацікавлена більше в експлуатації єврейського населення – вони мусили працювати на Рейх, виробляти якусь продукцію, там євреї могли прожити трохи довше.

Фото 1942 року, надане прокуратурою Гамбурга Музею пам'яті Голокосту в США. Гіммлер потискає руку новим охоронцям концтабору «Травники»

Але були і винятки, коли цивільна адміністрація активно співпрацювала з СС, СД задля прискорення вирішення «єврейського питання». Східна Україна, це – територія на схід від Дніпра, – довше залишалася під контролем вермахту, і там євреїв розглядали як непотрібний баласт і від них намагалися чимшвидше позбавитися.

Щодо менших містечок, в яких дійсно, в силу історичних причин проживало багато єврейського населення, то бувало по-різному. Якщо вважалося, що та місцевість була безпечною для нацистів, там єврейське населення могло прожити довше – їх заганяли в ґетто, там експлуатували, і в кінці ґетто знищували, людей вбивали.

А якщо регіон вважався небезпечним, або був стратегічно важливим, наприклад Житомирщина та Вінниччина, особливо Вінниччина, бо там була ставка Гітлера, то навколо цього місця не мало залишитися у живих жодного єврея, і байдуже чоловіка, жінки, дитини, чи людини похилого віку. На Житомирщині була штаб-квартира Гімлера, і там вживалися такі ж суворі заходи безпеки.

Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» в місті Дніпрі, 27 січня 2019 року

– Ви згадали, що на початку до винищення євреїв були залучені лише спеціальні сили, але потім стали використовувати і армію, і поліцію, набрану з місцевих жителів. Як відбувався цей процес?

– Головну відповідальність за знищення євреїв несуть ці спеціальні сили СС та спеціальних поліцейських формувань. Ми їх так називаємо через те, що навіть ці айнзацгрупи, яких було чотири – A,B,C,D – вони рухалися на північ, центр, південь, і окрема група D діяла на півдні та в Криму, – їх набирали частково з СС, а частково з німецької поліції.

Із 1936 року Гімлер, будучи шефом СС, очолив ще і німецьку поліцію. Ці групи складалися приблизно з тисячі осіб, але рухалися вони не одним підрозділом, а ділилися на айнзацкоманди, менші підгрупи, і взаємодіяли з вермахтом, отримували від армії пальне, вантажівки, іноді особовий склад для охорони акцій.

Але вони не єдині, хто займався масовими розстрілами. Раніше до них було прикуто більше уваги, то ми більше про них знаємо. Але протягом останніх 20-30 років дослідники з’ясували, що у вбивствах брали участь і поліцейські зі служби охорони порядку, і охорона штабів командувачів СС на сході, штабні роти, полки, бригади, які брали участь у розстрілах.

Депортація до Естонії з гетто Ковно, що у Литві. Євреїв садять у вантажівки. 26 жовтня 1942 року

Також ви згадали про вермахт. Це – історія досліджень останніх 20 років, коли дослідники перевернули уяву німців про те, хто вбивав євреїв на Сході.

Доти було уявлення, що це СС були «погані хлопці, жорстокі, холоднокровні вбивці», а що вермахт, армія, це були «добрі хлопці, які тільки воювали, і в жодних злочинах не брали участі». Але з’ясувалося, що і вермахт використовували для знищення євреїв.

І це відкриття було дуже болісним для багатьох німців, бо солдатів після війни залишилося багато, вони жили довго, і в суспільстві не хотіли чути про те, що члени їхніх родин, сусіди, були воєнними злочинцями. У нас також про це мало відомо, бо нам здається, що в Німеччині вже розкаялися всі, хто могли багато разів, але насправді цей процес ще триває, він є поступовий і дуже болючий досі.

– Це те, що стосується німців. Але ж були і місцеві – жителі тогочасної України, які брали участь у знищенні своїх єврейських сусідів.

– Так, це також болюче питання. Я не буду зараз торкатися ОУН, УПА, бо це – окреме питання про незалежних акторів. Я буду говорити про тих місцевих жителів, які були включені в офіційний силовий, або як у нас казали раніше, каральний апарат – це місцева допоміжна поліція. Хоча, як такі межі між цими явищами були досить гнучкі.

Коли наприкінці літа німці зрозуміли, що вони неспроможні самостійно контролювати таку велику територію і їм потрібні місцеві помічники, то вони почали організовувати місцеву поліцію. Тоді певна частина українських націоналістів пішла до цих органів, бо вони думали, що зможуть їх контролювати і використовувати у власних цілях. А потім навесні 1943 року, коли УПА закликала допоміжних поліцейських тікати з їхніх посад та долучатися до УПА, то на місце українців прийшли переважно місцеві поляки.

Щодо цієї допоміжної поліції, то вона була організована не за національним принципом, а за територіальним – в Україні вона називалася українською, в Литві – литовською, і так далі. Але цікаво те, що склад цієї поліції був величезний. Дослідники кажуть, що на одного німецького поліцейського припадало 5 або і 10 українських. Так було на Волині, в Центральній Україні. І цю поліцію німці також залучали до антиєврейських акцій і дуже активно – євреїв зібрати, конвоювати до місця страти, ізолювати і охороняти місце страти, і в деяких випадках брати участь у розстрілах. Статистику я навести не можу, бо це питання є мало досліджене.

Арон Вільф з родною. Мешканці західних теренів України (тоді територія Польщі) до Другої світової війни

У нас відкрилися архіви Служби безпеки, спочатку центральний, а тепер і регіональні, і там є величезна кількість неопрацьованих архівно-кримінальних справ, у тому числі і на колишніх допоміжних поліцейських, які брали участь у цих розстрілах. Ми не знаємо, скільки, але знаємо, що такі випадки були, коли вони натискали гачок і вбивали своїх сусідів. Чим менший був населений пункт, тим більшою була роль місцевої поліції. З одного боку, поліцейський за хабар, чи з якихось інших мотивів, міг заплющити очі на євреїв, які переховувалися, а з другого боку, відомо, що вони також і дуже активно полювали на цих євреїв, відправляли до місця страт, або і страчували власноручно. Таке також було.

– Коли порівнюють Голокост на сході і на заході Європи, на окупованих нацистами територіях, то часто не враховують те, що на сході йшла війна на винищення, і до небажаних елементів належало все місцеве населення. Йшлося тільки про певну ієрархію – хто мав бути знищений повністю, так як євреї, цигани, чи люди з психічними захворюваннями, а хто частково.

Наприклад, населення міст, таких як Київ, чи Харків, було приречене на вимирання від голоду, чи зведено до рівня рабської робочої сили. Тобто умови, в яких опинилися українці, наприклад, не порівняти з умовами голландців, чи французів, чи чехів. Чи ці умови окупації зіграли свою роль в тотальному знищенні євреїв?

– Так, це дійсно були екстремальні умови. Єврейська політика була спрямована на тотальне винищення, але і неєврейське населення зазнавало дуже серйозної дискримінації, утисків, пограбувань. Була атмосфера повної безкарності – німецьке військо, чи цивільна адміністрація могли захопити заручників, розстріляти, кого хотіти, відправити підневільних робітників до Німеччини, вилучити харчі, відібрати матеріальні цінності, заборонити жити в певній місцевості, пересуватися по країні.

Все це разом ставило життя людини в дуже жорсткі умови. Рішення про надання допомоги, ризикуючи власним життям, чи життям своєї родини, або рішення про видачу сусідів заради зиску, ухвалювалося в умовах, які ми сьогодні не зможемо собі уявити. Тому жорстокі умови окупації дуже серйозно позначалися на мотивації рішень. І це робить ще більш рельєфними вчинки тих небагатьох людей, які наважувалися рятувати євреїв.

Німецький плакат часів окупації Франції у Другій світовій війні. Плакат закликає довіряти німецькому солдату, говорить, що французькі політики, які описували окупацію як жах, насправді брехали. Франція, 1940 рік

– Радянська влада, коли повернулася, ці героїчні вчинки ніяк не відзначала. Ба більше, деякі з тих, хто були рятівниками, не поспішали про це говорити, бо було побоювання, що радянська влада такий вчинок розцінить як непокору владі як такій, і буде до цих людей ставитися з підозрою, якщо не покарає прямо. Чи не через це ми не знаємо багатьох з тих, хто рятував життя євреям під час Голокосту?

– Мені здається, що радянській владі було просто байдуже до життя євреїв, чи життя тих, хто їх рятував. А тому не було каналів комунікації та презентації в публічному просторі. Для цієї інформації в публічному просторі не було місця, її ніде було проговорити, усвідомити, для неї не було запиту, дискурсу цього не було. Хоча вона не була забороненою. Євреї вважалися частиною «цивільного населення», не виділялися в окрему категорію.

В ідеології звучало лише те, що весь радянський народ підлягав знищенню, без уточнення етнічного походження тих, чи інших людей. А щоб цього не сталося, треба було «в єдиному пориві під мудрим керівництвом комуністичної партії, всім як один, чинити опір німецько-фашистським загарбникам».

Бо цей культ перемоги існував не просто так. Культ перемоги в СРСР легітимізував всю радянську систему – він виправдав усі репресії проти власного населення, всі випробування, які йому довелося винести, бо це «все було потрібно для перемоги». Тому цей міф «Великої Вітчизняної війни» був відповіддю на всі негаразди радянської системи, бо він дозволяв сказати, що завдяки цьому, чи незважаючи на це, ми перемогли «коричневу чуму».

В’язні Севвостлагу на будівництві Колимської траси («Дороги на кістках»)

Тому в рамках цього культу не було місця для дискурсу про праведників, про рятівників, бо не говорилося взагалі про поведінку звичайної людини у надзвичайній ситуації, ситуації війни. Досвід життя в окупації, досвід виживання взагалі не був проговорений. Він залишився тільки на рівні комунікативної пам’яті, тобто розповісти про це дітям, чи внукам, і часто ми про таке чуємо в наших експедиціях, коли кажуть, що бабця розповідала, як вона переховувала євреїв. Але в газетах про це не писали, фільмів про це не знімали, в музеях не розповідали.

Тому ця комунікативна пам’ять, як кажуть дослідники, згасає через 2-3 покоління, якщо вона не перетворена у культурну пам’ять, не зафіксована у засобах культурного збереження досвіду і його передачі, коли про це пишуть книжки, знімають фільми, складають пісні, і так далі.

Вітання з Новим роком в окупованому Росією Севастополі. В центрі привітання від Комуністичної партії Росії – орден Перемоги. 7 грудня 2020 року

– Повертаючись до часу закінчення війни, яку Німеччина, як відомо, програла, і у переможців була можливість притягнути до відповідальність винних у Голокості. Чи були справедливо покарані ті, хто чинив винищення євреїв не лише в польських таборах смерті, але і там, куди західні союзники не дійшли, тож свідчень цих злочинів не бачили?

– Про справедливість мені важко говорити. Бо дуже маленька частина цих людей була притягнута до відповідальності. З одного боку, політика денацифікації, яку союзники почали проводити в Західній Німеччині, була вражаючою. Бо союзники, а потім і молоде покоління німців, починаючи з 1960-х років, доклали неймовірних зусиль для очищення від нацизму. А з іншого боку, потрібно усвідомлювати, наскільки сильно нацизм пустив коріння в суспільстві впродовж 12 років свого панування.

Якщо казати про СС, яку було визнано злочинною організацією на Нюрнберзькому процесі, то розпустити її було справою зрозумілою і не викликала спротиву в суспільстві. Але величезна кількість чиновників, які навіть не були задіяні безпосередньо у стратах, але брали участь у цій бюрократичній системі – підготовці масового знищення, вони продовжили працювати у державних органах, виконуючи далі свої функції.

Або, наприклад, поліція. Ми на початку розмови згадували, що поліція, яку використовували для розстрілів в Україні, зокрема, була набрана з рядів звичайних німецьких поліцейських. Багато з них потім повернулися до своєї служби, бо змінити всіх поліцейських в країні було неможливо. Я вже не кажу про різні господарські структури – комерційні фірми, які брали участь у Голокості, визискуючи з нього.

Наскільки велика кількість людей була включена в Голокост на різних рівнях та стадіях, що неможливо було провести денацифікацію швидко. Тому ми досі є свідками того, як проходить його усвідомлення та переосмислення у сьогоднішній Німеччині, бо це дійсно важко усвідомити глибину залученості не лише окремих установ, які були визнані злочинними, а всього суспільства.

– Усвідомлюючи і переосмислюючи свою відповідальність, німці також намагаються підтримати дослідницький процес та увічнення пам’яті вбитих, у тому числі і в Україні. Наскільки самі українці беруть в ньому участь? Якщо за участі німецьких організацій постають пам’ятники загиблим євреям, скажімо, поруч, чи неподалік пам’ятників загиблим радянським воїнам, то чи не стають ці пам’ятники конкурентами в боротьбі за пам’ять місцевих громад?

– Це – складне питання. Німці мають дійсно дуже глибоку культуру каяття. У німецькому контексті вона зрозуміла, і викликає повагу. Німеччина в цьому сенсі є певним зразком того, як потрібно пропрацьовувати травму, питання власної історичної відповідальності.

А щодо того, як це відбувається на наших теренів, то тут потрібно знайти якийсь баланс. Бо з одного боку, ініціатором цих злочинів була націонал-соціалістична партія Німеччини та німецька держава, яка прийшла війною на українські землі. Тому те, що вони ініціюють пошук місць масових розстрілів, встановлення там пам’ятників – це цілком зрозуміла і правильна річ.

Але з іншого боку, євреї, які загинули на цих теренах, були нашою історією – вони були частиною нашого історичного спадку, людського ландшафту, а тому місцеві громади також мають бути зацікавлені у тому, щоб гідно згадати про своїх співгромадян, сусідів, які загинули від Голокосту. Але так відбувається не скрізь.

Мер Львова Андрій Садовий праворуч представляє скляну копію старого металевого ключа від синагоги Марлі Раухер Осборн, керівниці проєкту єврейської спадщини, на церемонії, присвяченій 75-й річниці знищення єврейського населення міста нацистською Німеччиною у Львові, Україна , Неділя, 2 вересня 2018 року

На словах – так, є готовність іти на зустріч, підтримати німецьку ініціативу, взяти участь у пам’ятних заходах. А коли доходить до практичних питань – виведення ділянки для пам’ятника з господарської діяльності, надання їй статус охоронної території, всі ці бюрократичні справи – інколи вони створюють перешкоди і перешкоди дуже помітні.

Якщо говорити про реакцію місцевих жителів, то вони переважно з зацікавленням реагують на появу людей, які цікавляться їхнім життям, приходять з пропозиціями. Місцеві вчителі жваво реагують на освітні пропозиції, які надаємо ми, Український центр вивчення історії Голокосту, та інші організації.

Ми їх запрошуємо на семінари, де розповідаємо про те, що сталося в часи Голокосту на їхній території, зокрема, на теренах України і ширше – на території Європи.

Ми розповідаємо про винищені місцеві громади, про їхню історію, культуру, про те, яку частину місцевої громади вони становили, чим займалися, як жили. І в цьому контексті, коли ми говоримо, що про них треба пам’ятати, то їм стає цілком зрозуміло, чому.

Меморіальна стіна побудована з уламків надгробків. Єврейське кладовище у Чернівцях

У цій сфері, як і в багатьох інших сферах в Україні, ми бачимо, що громадянське суспільств більш охоче, більш позитивно реагує на запит про всілякі перетворення. Тобто і в питаннях пам’яті про Голокост суспільство випереджає владу, державні органи, у цьому процесі.

Це відбувається на всіх рівнях влади в Україні. Наприклад, уже понад 20 років існує Міжнародний альянс з увічнення пам’яті жертв Голокосту, International Holocaust Remembrance Alliance, є кілька десятків країн-членів цього альянсу, які зобов’язуються займатися вивченням та поширенням знання про Голокост, введення їх до шкільних програм і підручників, і Україну також чекають в цьому альянсі.

Але впродовж багатьох років, за різної влади, Україна так і не приєдналася до цього альянсу. Хоча для цього не потрібно значних внесків, чи великих зусиль.

– У вас є для цього пояснення?

– Гадаю, що у влади існує побоювання, що вступ до цієї організації потягне за собою не лише освітні програми та меморіальні акції, але і поставить питання про реституцію єврейського майна. Але насправді, членство в цьому альянсі не передбачає повернення майна єврейським родинам, чи громадам.

Можливо, якісь політики бояться, що вступ до такого альянсу може негативно вплинути на їхні рейтинги, бо якась частина може бути цим незадоволена. Важко насправді встановити причину, бо з часів президента Віктора Ющенка почалася ця розмови і не закінчилася досі.

А процес має розпочати Міністерство закордонних справ, яке разом з Міністерством культури, з Міністерством освіти мають подати заявку на вступ. Цікаво, що ніхто не каже «ні», питання постійно обговорюється, але нічого і не робиться для цього.