Петро І послав священника до смертельно хворого Полуботка, щоб вивідати те, що гетьман не сказав на допитах

Цього року гетьман Павло Полуботок ювіляр: минає 360 років з дня його народження. Чернігівський полковник, наказний гетьман – Павло Леонтійович Полуботок відомий насамперед своїми легендарними скарбами, які він нібито вивів за кордон. Причому, на відміну від теперішніх українських багатіїв, які ховають гроші в офшорах, вчинок Полуботка сприймається як патріотична акція.

Більше про Павла Полуботка Радіо Свобода поговорило з істориком, дослідником козацької доби Віктором Горобцем.

Історична Свобода

Віктор Горобець, історик

– Якими були відносини полковника Павла Полуботка з гетьманом Іваном Мазепою? Це важливо, щоб зрозуміти, чому Полуботок не підтримав Мазепу, коли той перейшов до Карла XII, а залишився вірним Петру І, він це зробив свідомо чи в силу обставин?

– Я би зіронізував таким чином, що він це зробив свідомо в силу обставини. Свідомо, тому що стосунки Полуботків – не тільки Павла Полуботка, а і його відомого батька полковника Переяславського, генерального осавула Леонтія Полуботка – з Мазепою були напружені. Павло Полуботок був одружений з небогою гетьмана Івана Самойловича, Полуботки входили у найближче коло Самойловича. І після цього одруження розпочалося стрімке службове зростання. Спочатку – батька, а потім і сам Павло у доволі молодому віці отримав звання значного військового товариша. І це була серйозна заявка, аби посісти серйозний старшинський уряд у Гетьманщині.

Та якщо за гетьманування Самойловича це був позитив – така близькість до гетьмана, то після 1687 року, коли гетьман Самойлович втрачає булаву і до влади приходить Іван Мазепа, це стало великою проблемою для Полуботків. Якщо дивитися документи, то не стільки Мазепа нападав на Полуботків, скільки оточення нового гетьмана намагалося відсунути Полуботків від влади і отримати матеріальні дивіденди з тих великих маєтностей, які вони мали. В цьому була велика проблема.

Гетьман Іван Самойлович

Впродовж двох років гетьман Мазепа намагався залагодити стосунки з Полуботками, але це вилилося в те, що Леонтій Полуботок був учасником декількох старшинських змов, метою яких було повалення влади Івана Мазепи. Врешті-решт це призвело до того, що Мазепа остаточно усуває Леонтія Полуботка, й Павло Полуботок також на довгий час позбавляється будь-якої можливості посісти впливові старшинські посади. Це триває аж до початку XVIII століття, коли Мазепа спочатку починає обдаровувати Павла Полуботка маєтностями, а в 1705 році погоджується на обрання того чернігівським полковником. Але це, як у тому анекдоті: «ложечка знайшлася, а осад залишився».

Буквально до осені 1708 року, до кардинальної зміни орієнтації гетьмана Івана Мазепи, стосунки у них не були надто близькими. Але сказати, що лише в цьому головна причина того, що Павло Полуботок не пішов за гетьманом Мазепою до шведів – теж неправильно. Оскільки більшою мірою тут важила логістична складова. Бо війська чернігівського полковника, так само як і війська стародубського полковника Івана Скоропадського, були відділені від основних гетьманських сил. Кого-кого, а Скоропадському немає підстав закидати напружені стосунки з гетьманом Мазепою. Але він залишився в таборі Петра І. Тому я б сказав, що таке поєднання відсутності довіри й логістичних обставин завадили Павлу Полуботку рушити за гетьманом Мазепою.

– Як це часто буває в історії, мала місце низка обставин, а не один фактор. Ви кажете, що Полуботок мав певний антагонізм з Мазепою, чого не можна сказати про Скоропадського. Але чому у такому разі Петро І не схотів бачити Полуботка гетьманом і сказав, що з того може вийти другий Мазепа, а зробив ставку на Івана Скоропадського?

– Я би не сказав, що Полуботок був антагоністом Мазепи, але між ними стосунки були менш теплими, аніж між Мазепою і Скоропадським. Але вибір Петра І диктувався з огляду на ті обставини, в яких перебували Україна і Росія, і ту мету, яку ставив цар. Після історії з гетьманом Мазепою, Петро І намагався будь-що не допустити міцної гетьманської влади в Україні.

Це було його ідеєю фікс і вся його подальша діяльність, спрямована на контроль за кадровою політикою, коли він намагався поставити полковників, які були в опозиції до гетьмана. Все було скеровано на те, аби гетьманська влада в Україні була слабкою. Скоропадський під цю функцію підходив набагато краще, аніж Полуботок. Тому що Полуботок був не лише освіченою, вольовою, прямолінійною людиною, хоча трохи молодшою за Скоропадського. Він не поступався своїми принципами і зокрема принципом щодо захисту автономії України.

– Така цитата часто виринає в історичних працях, ніби Петро І сказав про Полуботка, що той надто хитрий і з нього може вийти другий Мазепа. На вашу думку, така характеристика відповідає дійсності? І якщо відповідає, то як це корелюється з прямолінійністю?

– Я не можу погодитися з Петром І, тому що в плані хитрості Полуботку було далеко до Івана Мазепи. Насправді, прямолінійність була його слабкою стороною. Але з приводу оцінки потенціалу політичного чи державного діяча, то погоджуюся не лише я з Петром І в цьому сенсі, але і сприйняття української людності персонажа Павла Полуботка. Він також певною мірою корелює із зауваженням Петра І.

У джерелах відбився цікавий епізод – судова справа 1715 року Федора Стечинського, який був челядником чернігівського полковника. Він відмовився йти до церкви, де виголошували анафему «іуді Мазепі». І він сказав таку фразу, що «не Мазепа іуда проклятий», а теперішній гетьман, тому що він не захищає Україну і не стоїть на сторожі її інтересів. От, коли буде Полуботок гетьманом, то він не так постоїть за Україну, і москалі її не будуть розоряти. У сприйнятті широко кола української громади Полуботок тоді був як продовження Мазепи, на відміну від Скоропадського.

Портрет Івана Мазепи, робота Пантелеймона Куліша, 1846 рік

– Після смерті Івана Скоропадського, Павло Полуботок став наказним гетьманом, тобто не обраним, а як виконувач обов’язків гетьмана. Чим він відзначився на посаді очільника Війська Запорізького?

– Ще перед тим, як Павло Полуботок став наказним гетьманом, а це сталося 4 липня 1722 року, 28 квітня цього ж року Петро І запровадив так звану Малоросійську колегію. Це російська державна владна інституція, яка переносилася в Україну і яка мала бути паралельною владною структурою поруч із гетьманською владою.

Але 3 липня 1722 року Іван Скоропадський помирає, і Петро І робить усе, аби саме Малоросійська колегія перебрала до своїх рук всю повноту влади в Україні. Таким чином, місця для нового гетьмана в уявленні Петра І не існувало. Тому він забороняє проводити нові гетьманські вибори, а Малоросійська колегія реалізує певний ряд реформ: у сфері судочинства, фінансового управління, місцевого врядування, які були спрямовані на те, щоб підготувати ґрунт для ліквідації автономії Гетьманату і включення його як провінції до складу Російської імперії.

Діяльність Павла Полуботка була спрямована на те, щоб довести незаконність запровадження Малоросійської колегії, він апелював до «Статей» Богдана Хмельницького, щоб скасувати всі ті нововведення, які запровадила Малоросійська колегія і наполягав на тому, щоб в Україні були проведені нові гетьманські вибори. Оскільки нові гетьманські вибори – це не лише задоволення особистих амбіцій Павла Полуботка, але більшою мірою, це – збереження української державності як такої.

– Як відомо, Павла Полуботка та групу генеральної старшини ув’язнили після того, як вони подали петицію цареві. А що такого крамольного було в тій петиції, що одразу після її подання люди опинилися за ґратами?

– Вони миттєво опинилися за ґратами. 10 листопада 1723 року Петро І у доброму гуморі виходить з кав’ярні на Василевському острові. Козацька старшина, яку він туди викликав – Полуботка і гетьманський уряд у повному складі – бачить, що імператор у доброму гуморі і подають йому цю чолобитну. І коли Петро І ознайомився зі змістом цієї чолобитної, то, як засвідчує чернігівський літописець, «зволив своїми устами з великим гнівом наказати» взяти під караул всю наявну у Петербурзі генеральну старшину і всіх тих, хто їм асистував у той час. Розплата була миттєвою.

Чому була така розплата? Ми говорили, що метою Петра І було проведення широких реформ, які б ліквідували українську автономію і сам інститут гетьмана України. Павло Полуботок впродовж року робив усе, аби ці реформи зупинити – Петро І викликає у травні 1723 року і його, і гетьманський уряд до Петербурга. Викликає для того, аби українська старшина не заважала проведенню реформ Малоросійській колегії.

Щоб продемонструвати, хто є ініціатором цих реформ, Петро І ще 16 квітня 1723 року видає указ, яким закріплює усі нововведення, які провела колегія своїм іменем і дає мандат довіри для майбутніх реформ.

А 23 червня видає указ, який надзвичайно цікавий в світлі відносин між Росією та Україною, і ставленні російської владної еліти до козацької старшини. Він пише в цьому указі, що, як усім відомо, всі гетьмани від Богдана Хмельницького до Скоропадського були зрадниками…

– Навіть не до Мазепи, а до Скоропадського всі були зрадниками?!

– Там так сформульовано, що від Богдана Хмельницького до Івана Скоропадського – за їхнім винятком, а всі хто були між ними, були зрадниками. І Петро І наказує заборонити навіть порушувати питання проведення нових гетьманських виборів. Оскільки він наче про це пам’ятає і шукає гідну кандидатуру, яка б зайняла цю посаду.

Після цих указів подача Павлом Полуботком чолобитної ставить питання і про дозвіл на проведення нових гетьманських виборів, і ставиться питання про скасування усіх нововведень, які ввела Малоросійська колегія, і взагалі про її закриття. Це була відкрита фронда у відношенні до самого імператора. Тому що зрозуміло, хто був ініціатором тих нововведень.

І ще такий момент, який роздратував Петра І, що ця чолобитна була не від імені гетьманського уряду. Павло Полуботок і Данило Апостол підготували колективну чолобитну, де була відображена вся воля Війська Запорозького: і полковників, і сотників, і козацького товариства. Зрозуміло, що це було зовсім нестерпно для Петра І і його розплата була миттєвою і досить серйозною.

– Відтак Полуботок опинився у Петропавлівський фортеці. Відома історія, яка навіть зображена на картині, ніби Петро І завітав до Полуботка у в’язницю незадовго до смерті, причому обидва вони померли з невеликим інтервалом – легенда чи це справді було?

Картина Василя Волкова «Імператор Петро Великий відвідує наказного гетьмана Полуботка в казематі Петропавлівської фортеці в 1724 році». 1900 рік

– Це дуже гарна легенда. Ми знаємо трагічний фінал цієї історії: помирає Павло Полуботок у грудні 1723 року, а менше як за місяць помирає Петро І. Тому той весь діалог, який начебто відбувається між Петром І і Павлом Полуботком досить символічний: Полуботок відстоює інтереси України, вказує на порушення суверенітету, козацьких прав і так далі.

Але будемо реалістами, знаючи характер Петра І, навряд чи можна повірити в те, що сумління змусило імператора прийти до Павла Полуботка в каземат. Ми пам’ятаємо повчальну історію рідного сина Петра І – Олексія, якого за наказом царя замучили до смерті у тій самій Петропавлівський фортеці. Ми знаємо характер Петра І – навряд чи він би слухав таку довгу, розлогу і образливу на його адресу промову.

З іншого боку, свого часу я намагався проводити пошуки матеріалів у московських архівах, і там я не знайшов жодного підтвердження цього візиту.

Але є інший цікавий факт, коли до смертельно хворого Полуботка направили священника. І не просто для того, щоб він сповідував смертельно хвору людину, але священник дістав інструкцію: які питання поставити, щоб вивідати ту інформацію, якої не вдалося отримати з Полуботка під час допитів. Ось це справжній Петро І, в якому нічого святого немає. Тож, повертаючись до вашого питання, я не думаю, що цей візит міг відбутися.

– Славнозвісні скарби гетьмана Полуботка, які довго шукали й досі не знайшли – ця історія має якісь документальні підстави чи її вигадали на порожньому місці?

– На мою думку, це теж «історія з майбутнього». Бо ця в’язнична промова з’являється на межі XVIII-XIX століть. Історія про скарби також з’являється не у 1720-х роках, а значно пізніше – наприкінці XVIII століття. У джерелах жодних підтверджень немає. І у згаданій мною історії про священика, якого відправили в камеру до Полуботка, в інструкції було завдання дізнатися про таємні зносини Павла Полуботка з гетьманом в екзилі Пилипом Орликом. Але в цій інструкції немає жодної згадки про скарби, нібито вивезені Полуботком за кордон. На мою думку, це відповідь на ваше питання.

А щодо справжніх скарбів, то маємо визнати, що скарби, які Павло Полуботок справді заповів Україні – це його приклад як відстоювати інтереси держави, навіть у зустрічі з такою непереборною силою, якою був тоді Петро І. Це і є скарби.

Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року)