Більш ніж пів року в Дніпрі діє шелтер для переселенців із Луганської області. Тим, хто виїхав з-під обстрілів, тут надають безкоштовних прихисток, допомагають з одягом і харчами, ними опікуються медики, психологи, юристи. Відкрили заклад самі переселенці – жителі Лисичанська – коштом грантів й міжнародних доброчинників. Загалом з травня 2022 року, за словами керівниці Ганни Рясної, дали прихисток більш ніж двом тисячам людей. Зараз тут мешкають 130 переселенців, зокрема 20 дітей.
Частина пожильців на свята поїде до родичів, частина зустрічатиме Новий рік тут, у шелтері. Уже готове новорічне меню, підібрана музика та розваги.
Напередодні Нового року Радіо Свобода познайомилося з трьома жінками з прихистку й записало їхні історії.
Ольга: в 71 рік втратила все
71-річна Ольга Лазуренко мешкає в шелтері в одній кімнаті з кількома чоловіками. Вона тут найстарша. Каже: стежить за порядком – і «хлопці» її слухаються. Усі вони – земляки. Виїхали з Лисичанська Луганської області. У рідному місті, розказує жінка, вона прожила все життя. Має майже 50 років трудового стажу, десять з яких пропрацювала на шкідливому хімічному виробництві.
Ольга Лазуренко
Початок повномасштабного вторгнення Росії був для неї несподіванкою, розказує переселенка.
Два місяці ми не вилазили з підвалуОльга Лазуренко
«Уже 24 лютого нас почали бомбити. З боку Сєвєродонецька. Так почалася для нас війна. Чотири місяці я пробула там, я не хотіла виїжджати. Кума, друзі – не виїжджали, вони й досі там. Два місяці ми не вилазили з підвалу: я, моя сестра, мій син з родиною і ще одна бабуся. Семеро. Ми не виходили. Світло було. Ми й готували прямо в підвалі на електроплитці. І оладки смажили, і пиріжки. Якось трималися. Я ще казала: «Кицькин дім» – котячі місця позаймали. Там кішки жили, ми їх повиганяли, дірки позакривали. Спершу було страшно. А потім: лежимо в підвалі – а вони бомблять. А ми собі лежимо… Саме місто було під ударами, були руйнування. А зараз у нас у місті – Росія», – говорить вона.
Було відчуття, що на цьому життя скінчилося. Я лишилася безхатькомОльга Лазуренко
У Лисичанську жінка мешкала в двоповерховому будинку на вісім квартир. Зараз він ущент зруйнований обстрілами. Дізналася про це Ольга, уже перебуваючи в Дніпрі.
«Мені надіслали фотографії. Все лежить. Руїна. Плакала, ридала. Було відчуття, що на цьому життя скінчилося. Я лишилася безхатьком. Камінь, як був на душі, так і є», – каже переселенка.
Ольга Лазуренко
Кажу: я сяду на свої руїни і буду там сидіти! В 71 рік нічого заново не починають…Ольга Лазуренко
У Дніпрі Ольга спершу жила в орендованій квартирі, сплачувала по 3,5 тисячі гривень на місяць. Коли запас грошей скінчився, знайшла шелтер. Її пенсії в 4 тисяч гривень не вистає, аби винаймати оселю.
На дозвіллі жінка любить читати книжки й розгадувати кросворди.
«Ставлення тут дуже добре. Я так вдячна дівчатам, які мною опікуються! Якби не вони, я б втратила розум, повірте», – каже вона.
Ялинка в шелтері для переселенців у Дніпрі
Новорічні свята жінка збирається провести в сина. Він з дружиною та двома дітьми також переїхав до Дніпра, винаймає квартиру.
«Я любила Новий рік вдома – завжди з родиною. Збиралися у старшого сина або в мне. Я ставила ялинку. Не в залі, а в своїй кімнаті, у спальні. Живу, не штучну. Я люблю, щоб пахла хвоя, тоді – справжнє свято. Сестра казала: «Музей влаштувала». Квартира велика, і кухня, і все. Була… Я в житті була дуже весела. Могла підняти всю компанію. Тепер свята, скажу чесно, не радують», – розповіла Ольга.
Мені казали: «Ти – вогонь». Тепер цього вогню немає. Все випалила ця війнаОльга
Жінка ділиться: у її житті вже було два великі горя – рання смерть чоловіка й смерть одного із трьох синів, це вона пережила. Війна – третє велике горе, і його ще треба здолати.
«Мені казали: «Ти – вогонь». Тепер цього вогню немає. Все випалила ця війна. Я не можу її пережити… І все одно я хочу повернутися додому, в Лисичанськ. Кажу: я сяду на свої руїни і буду там сидіти! Навіть якщо не буде відбудови. В 71 рік нічого заново не починають… І все ж я хочу повернутися. Там похований мій чоловік. Там і я хочу померти», – каже Ольга.
Олена: пів року разом з трьома дітьми прожила в окупації
48-річна Олена приїхала з села Благовіщенка Станично-Луганського району Луганщини. До війни вона працювала продавчинею в магазині. У неї – троє синів, один з яких – з інвалідністю.
Олена з синами у шелтері для переселенців у Дніпрі
Жінка каже: їхній населений пункт дуже близько від кордону з Росією. Російські війська захопили його в перші дні повномасштабної війни, говорить вона.
Я не пускала сина навіть на дитячий майданчик. Я боялася. Низько літали літаки, ми чули, як бомбили СєвєрОлена
«Уже в перші дні війни з села неможливо було виїхати. Міст – зірваний. Одні люди з дітьми намагалися виїхати. Дорогу їм перекрив російський танк. Під дулом вони були змушені повернутися назад, куди ж їхати – з дітьми... Через нас щодня летіли ракети. Діти знаходили уламки. Я не пускала сина навіть на дитячий майданчик. Я боялася. Низько літали літаки, ми чули, як бомбили Сєвєр», – розповідає переселенка.
Пів року Олена з дітьми прожила в окупації. Середульшого сина доводилося переховувати, аби його не забрали російські гібридні сили до так званої «армії» «ЛНР». За проукраїнську позицію у селі також можна було поплатитися, розказує мешканка шелтеру.
«Дівчина, колишня прикордонниця, була за Україну. Вона йшла вулицею й співала український гімн. На неї донесли – і її забрали. Куди – невідомо. Її не було чотири дні. Потім за неї клопотався місцевий священик, казав: відпустіть, вона така, нібито «дурненька». Її відпустили. Але де вона була й що з нею там робилося – вона мовчала», – говорить Олена.
Шелтер для переселенців у Дніпрі
Питання про виїзд з рідного села, каже жінка, постало у вересні, коли її найменшому синові треба було йти до школи. Школа в селі «стала російською». Жінка з дітьми зуміла виїхати до Дніпра.
У шелтері вона живе разом з двома синами – 30-річним Олексієм і 12-річним Максимом. 27-річний середній син Микола – зараз на заробітках в Чехії і підтримує родину фінансово.
Зв’язок з рідним селом в Олени є.
«Багато хто з села виїхав, хтось – навіть за кордон. Наш будинок поки цілий. За ним наглядає мама, яка залишилася там, в окупації. А як буде далі – невідомо», – говорить луганчанка.
Шелтер для переселенців у Дніпрі
Дуже хочеться додому. Хапаюся за надію, що скоро поїдемо додому, і – в Україну. Може, навесні?...Олена
Цьогорічні новорічно-різдвяні свята, каже переселенка, їй з дітьми доведеться провести в шелтері. Але наступні – обов’язково вдома.
«На Новий рік ми щороку ставимо живу ялинку. Збираємося всі разом – мама, сестра, племінниці… У нас в селі напередодні Різдва носять вечерю. Я завжди з задоволенням приймала дітей. Вони приходять – вдягнені в костюми: хто – в новорічний, хто – чортеням. Я заводжу їх у дім, навіть якщо бруд – кажу: не розбуватися. Обов’язково припрошувала: приходьте!.. Син теж ходив, носив – до хрещеної і хрещеного, до бабусі, не до всіх. Дуже хочеться додому. Хапаюся за надію, що скоро поїдемо додому, і – в Україну. Може, навесні?... Але якщо там буде Росія – не поїду», – говорить Олена.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: 6 довоєнних вертепів окупованої частини ДонбасуНіна: волонтерка в Лисичанську, адміністраторка шелтеру в Дніпрі
Ніна Бондар разом з чоловіком і двома доньками – 13 і 4 років – виїхали з Лисичанська 1 квітня. Вона – колишня директорка міського краєзнавчого музею. Говорить: до повномасштабного вторгнення Росії була неготова: у те, що це можливо в ХХІ столітті, не хотілося вірити.
Ніна Бондар
«Рано-вранці 24 лютого, коли пролунав вибух, я була на зупинці транспорту – збиралася їхати до Харкова на тренінги. Вибух – і чоловік мені одразу телефонує: вертайся скоренько додому. Думали: може, так, тільки полякають і все завершиться. Але у нас, у Лисичанську, одразу була активна фаза. А ми ще живемо в тому районі, де військкомати, багато військових. Район дуже небезпечний. Говорили, що будуть переговори... Ми вірили і думали, що скоро все скінчиться», – каже жінка.
Ніна з родиною й сусідами перейшли ночувати в напівпідвальне приміщення. Через три дні, коли скінчився запас продуктів, жінка з чоловіком почали думати: що далі? Магазини в районі всі вже були зачинені. Щоб скупитися в супермаркеті в центрі міста, чергу треба було займати ледь не з ночі.
Я не могла дати в одні руки дві чи три хлібини, а тільки одну. Як в голодНіна Бондар
Ніні вдалося домовитися зі знайомими в пекарні, аби ті регулярно підвозили хліб в їхній район. Організували збір коштів й видачу хліба.
«Ні рукавичок, нічого такого. Приходить машина – розстеляли полотно і прямо на нього вивантажували хліб. Потім затягували його в школу. І там вже його роздавали. Попередньо я збирала гроші. Кому хлібину, кому – десять. Роздавали, поки в пекарні було борошно пекти. А потім уже став ліміт – я не могла дати в одні руки дві чи три хлібини, а тільки одну. Як в голод», – розповіла Ніна.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Плачу перед іконами: «Боже, прости нас, немає навіть хліба»: розповідь жінки з Сєвєродонецька, яка втратила ногуПотім вони з сусідом налагодили й доставку гуманітарної допомоги з головного гуманітарного штабу. Перевозили легковою машиною – скільки могли. Зв'язок і світло в місті були з перебоями. Поки Ніна з чоловіком волонтерили, їхні діти жили в підвалі. Через масова обстріли виходити на вулицю було небезпечно. Маму Ніни, яка також очолювала один із волонтерських пунктів, завалило уламками споруди під час чергового удару. Жінка дивом вціліла.
У цей шелтер вкладено дуже багато наших сил, серця й душіНіна
Коли молодша донька перестала спати ночами, каже Ніна, родина вирішила виїжджати. Виїхали автобусом, із собою – мінімум речей.
У Дніпрі Ніна з сім’єю живе в орендованій оселі. Але весь свій час вона присвячує роботі: у шелтері для переселенців вона – адміністраторка. На ній – й організаційні, і фінансові питання, і турбота про людей. Іноді, каже, на роботі доводиться й ночувати.
Шелтер для переселенців у Дніпрі, біля будівлі
Шелтер для переселенців у Дніпрі, кухня
Шелтер для переселенців у Дніпрі, кімната для транзитних
«В цей шелтер вкладено дуже багато наших сил, серця й душі. Спершу ми просили про допомогу. А тепер донори самі нас шукають. Ми – самі переселенці, і знаємо, як це, – виїхати з дому в тому тільки, що на тобі. У мене такий характер: якщо б я не була десь задіяна, я б згасла», – говорить переселенка.
Ніна і її квіти
Маленька розрада Ніни – квіти, вуличні й кімнатні.
«Ми написали пост у фейсбуці про те, що шелтер прикрашає своє життя, висаджує квіти як на вулиці, так і в приміщенні. І люди відгукнулися. Приносили домашні квіти. А хтось – і пересилав квіти для клумб, більше десяти посилок отримали. Там були цибулини тюльпанів, нарцисів. Восени у нас цвіли хризантеми різних сортів! Кімнатних – більш ніж 30 вазонів. Так ми назбирали колекцію квітів. І продовжуємо збирати. Нам хочеться домашнього затишку», – сказала Ніна.
Про «додому» для мене і моєї родини не може зараз бути й мовиНіна
Повернення додому, говорить вона, – це мрія, але мова може йти про місяці й навіть роки.
«Про «додому» для мене і моєї родини не може зараз бути й мови – наш район вдома дуже розбитий, нема ні садочка, ні школи. Наш будинок – без даху. Чотири рази в ньому побували мародери. Навіть якщо зміниться ситуація, місто визволять – повертатися нема куди», – каже жінка.
Нинішній Новий рік Ніна зустрічатиме на роботі, в шелтері. На ній – «культурна» програма й розваги. Мешканці притулку готують улюблені страви, аби разом сісти за один святковий стіл, – з музикою й вогниками на ялинці, якщо буде світло.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Тотальний блекаут: що робити, коли немає світла, інтернету і мобільного зв’язку ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Росіяни кинули Ваню на дорозі, щоб хтось упізнав тіло». П’ять історій українських хлопчиків, яких убила Росія ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Жадан, Пташка і дівчинка за кермом на мінному полі: люди Донбасу, які вразили світМасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.