«Вимкнула світло, зайшла у ванну, закрила двері, й нас засипало». Історії українських дітей, які загинули поряд зі своїми рідними

Наталя Куліді

503 дитини загинули в Україні внаслідок збройної агресії Росії. Такими є дані Офісу генерального прокурора України станом на 6 вересня. Втім, вони не остаточні, адже долі не всіх дітей відомі, процес ідентифікації та встановлення фактів загибелі триває, а російські війська продовжують атакувати цивільне населення України. Про це повідомляють очевидці, влада і журналісти. Москва від початку повномасштабного вторгнення заперечує цілеспрямовану атаку на цивільних, попри наявність свідчень і доказів цього. У цьому тексті ми розповідаємо історії чотирьох дітей, які загинули внаслідок війни разом зі своїми рідними.

Текст підготовлений платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

12-річний Олександр Сірий. Загинув разом із мамою

Олександр Сірий. Фото з родинного архіву

Юлія зі села Відродженівське, що на Харківщині, закохалася в Артема одразу після школи. Одружилися. Першою у пари народилась дівчинка Крістіна, а невдовзі – й син, якого на честь дідуся, батька Артема, назвали Олександром.

Тетяна Гончар, рідна сестра Юлії, пригадує: у ранньому дитинстві малюк був капризним, мама постійно хотіла догодити йому, багато та довго носила на руках.

«Та разом із тим Саша ріс дуже добрим, завжди усміхався, дружив з усіма на майданчику», – говорить тітка Тетяна.

Юлія Сіра займалась домашнім господарством, а вільний час присвячувала дітям.

Олександр Сірий з мамою Юлією. Фото з родинного архіву

«Я була вихователькою Саші в садочку, а потім отримала відповідну освіту й змогла набрати перший клас. У ньому також був Саша. Він сів за парту в 7 років, бо багато хворів», – говорить перша вчителька хлопчика Галина Мєдвєдєва.

Вона згадує Сашка розумним учнем. Спершу, каже, йому важко давалось читання. Він так хотів оволодіти цим умінням, що навіть плакав за партою. Пізніше завдяки старанням мами й учительки хлопчик читав чи не найкраще в класі. Також Саша любив математику, розв’язувати задачі.

«Ця дитина хотіла навчатись. Юлія мені розповідала, як пояснювала синові домашнє: «Треба з математики так і так зробить». А він відповідав: «Ні, мені Галина Анатоліївна сказала ось таким способом вирішувати. І я буду робити тільки так». Я привчала їх до самостійної роботи та впевненості. У колективі Саша був лідером. Всі хлопці за ним тягнулись. Не чекав чиєїсь думки, був попереду всіх», – розповідає Галина Мєдвєдєва.

Олександр Сірий. Фото з родинного архіву

«Моя сестра Юлія була відмінницею та закінчила школу із золотою медаллю. Саші легко давалось навчання. Захотів – сів і все зробив», – говорить тітка Тетяна Гончар.

Саша гарно грав у футбол. Разом з командою їздив на змагання.

«Вдома племінник любив будувати. Добре володів молотком, цвяхами, зводив халабуди. А перед війною зробив собі з дерева машину. Кермо, колеса, дах. Вона і досі стоїть на подвір’ї... На похороні – домовина хлопчика, а поряд ця зроблена ним автівка…», – говорить Тетяна Гончар.

«Син хотів стати дизайнером із будівництва. Мріяв про мотоцикл, сильно любив техніку – і їздити, і ремонтувати», – говорить батько хлопчика Артем.

Маленький Олександр Сірий зі старшою сестрою. Фото з родинного архіву

Після початку повномасштабного російського вторгнення Артем став до лав Збройних сил України. Юлія із Сашею та старшою донькою Крістіною виїхала з рідного села у Чернівецьку область. Відродженівське розташоване близько до кордону з Росією, залишатися там було небезпечно.

«У Чернівецькій області жили три родини в одному будинку. Пізніше Артем зміг знайти вільну хату в Харківській області, в селі Кигичівка, де було більш-менш безпечно. Домовився, що цей дім потім можна буде викупити. Десь пів року тому Юля із двома дітьми переїхала туди. Сестра була сильно рада цьому», – розповідає Тетяна Гончар.

Олександр Сірий. Фото з родинного архіву

На початку літа 2023 року Артем на кілька днів повернувся зі служби, сім’я вирішила поїхати на цвинтар, щоби прибрати біля могил родичів. В автівці сиділи Артем із Юлією, Саша, Крістіна й подруга дівчини Діана. Дорогою між селами машина підірвалась на міні.

«Нам сказали, що Юлія загинула одразу, а хлопчик та дівчинка у важкому стані. Діана побула в Харкові кілька днів, а потім лікувалася вдома. Артема забрали у шпиталь, племінник із племінницею залишались у лікарні», – говорить Тетяна Гончар.

Донька Крістіна отримала опіки 30% тіла, Саша – понад 90. За його життя боролись лікарі, розповідає тітка: «Ми думали, може, племінник виживе. Бо трохи пальчиками рухав. Надія була».

Від сильних опіків і поранень Саша Сірий помер в Харківській обласній лікарні 7 червня 2023-го. Його поховали поряд із мамою Юлією Сірою у Відродженівському.

Олександр Сірий. Фото з родинного архіву

«Коли була проповідь, пішов дощ, крупні краплі падали з неба хвилин 10. Але жодна свічка в руках рідних не згасла, а по фото Саші вода текла, наче сльози. А потім, коли дощ скінчився, на небі з'явились дві веселки. Було так дивно… Люди казали, що то мама прийшла забрати сина, що вони обоє пішли на небо», – говорить інша сестра Юлії Альона Погребняк.

15-річній Крістіні довго не розповідали, що її мама й брат загинули. Сказали лише, коли дозвіл на це дав психотерапевт.

Артем і Крістіна Сірі ще відновлюються після наїзду на міну. Дівчинка нині живе в тітки. Вона сильно постраждала – обпекло руку, шию, спину, обличчя. Їй робили пересадку шкіри. Артем же перебуває в шпиталі.

«Він ледь без ноги на залишився. Нині на милицях, ще самостійно не ходить. І з рукою біда. Крістіна теж лікується, попереду ще довгий шлях відновлення», – говорить Тетяна Гончар.

Олександр Сірий з мамою Юлією. Фото з родинного архіву

6-річна Мирослава Кузнєцова. Загинула поряд із прабабусею

Мирослава Кузнєцова. Фото з родинного архіву

Аліна з Харківщини навчалась на першому курсі коледжу, коли завагітніла. На той момент дівчина була в стосунках з коханим Денисом не так і давно. Майбутня мама хвилювалася, чи дозволять її батьки залишити дитину.

«Я дуже хотіла цю дитину. Сказала: «Що б не було, я її залишу», – говорить Аліна Ципуга.

Попри страх Аліни, батьки її підтримали. Вона з нетерпінням очікувала народження малюка. Каже: відчувала, що буде донечка.

«Я багато яблук їла. Пам’ятаю, як дівчинка наснилась і просила яблучок. Я тоді все зрозуміла, хоча не було ще підтверджень УЗД, що у мене під серцем донечка», – згадує мама.

Дівчинка народилась 26 серпня 2015 року. Маленьку назвали Мирославою – це було єдине ім’я, яке сподобалося всім у родині. Аліна згадує, що немовля було смугленьким та крихітним, і дуже схожим на неї.

«Мирослава була тривожна. Спала погано, їла погано. Дуже тяжко було, але допомагала моя бабуся Валентина. Рік промайнув швидко, проте без допомоги ми би не впорались», – розповідає Аліна.

Мирослава Кузнєцова. Фото з родинного архіву

Мирослава була першою онучкою у мами Аліни – Ольги Олександрівни. Вона пригадує: «Маленька дуже легко знаходила спільну мову з усіма. В садочок ходила, хоч і багато хворіла. Тоді Міра сильно непокоїлась, скучала за подружками. Внучка дуже любила малювати, на свій вік гарні у неї малюнки виходили».

У три рочки Мирославі подарували велику малювальну дошку. Також їй часто купували альбоми й розмальовки, фарби, фломастери, олівці. Бабуся згадує, як дівчинка казала: «Я – юна художниця».

Мирослава Кузнєцова. Фото з родинного архіву

«Міра росла дуже емоційною та енергійною, мала дзвінкий сміх – як у її тата. Любила всіх тваринок. Якщо десь якась комашка впала, вона вже плаче над нею», – розповідає Аліна Ципуга.

Мирослава відвідувала секцію з гімнастики, бо мала проблеми з ніжками. Цей вид спорту повинен був покращити ситуацію. Дитину також хотіли віддати на плавання, але не встигли через карантин, коли почалася пандемія «ковіду».

У 2021 році Міра пішла у перший клас. Дівчинка навчалась із великим задоволенням – їй подобалося писати й читати, швидко все вивчала.

«Вона гарно співала, брала участь у всіх позашкільних заходах. Їй все було цікаво. Дуже жвава, мала математичний склад розуму», – розповідає перша вчителька дівчинки Валентина Шимкус.

Мирослава Кузнєцова разом з мамою. Фото з родинного архіву

Удома Міра завжди крутилась біля мами. «З двох років готувала зі мною. Тільки брала посуд, а вона одразу опинялась поряд. Також їй хотілось полежати разом, подивитись мультики», – розповідає мама.

У листопаді 2021 року Аліна народила другу донечку – Єву. На той час із татом Міри вона вже була розлучена, однак він брав участь у вихованні доньки.

«Міра дуже хотіла сестру, і саме сестру. Мріяла про подружку. Так і сталось. Навіть після народження другої дочки ми з Мірою були сильно близькими. Щовечора я її вкладала спати. Або читала, або вмикала колискову. І сиділа, чекала, поки не засне. І ось коли народилась вже молодша донечка, ми разом сиділи з нею, поки Міра засинала», – розповідає мама.

Мирослава Кузнєцова. Фото з родинного архіву

Мирослава в майбутньому хотіла стати художницею. Говорила про це їй.

«Також конструктори дуже любила. На останній Новий рік батьки подарували великий конструктор», – згадує Ольга Олександрівна.

Аліна з двома доньками та чоловіком жила разом зі своїми бабусею і дідусем у селищі Донець Харківської області. Вчителька Міри згадує, що незадовго до повномасштабної війни, у День єднання, 16 лютого разом з дітками вони вирізали долоньки з кольорового паперу, говорили про війну.

«Мирослава сказала: «А війни не буде. У мене день народження в серпні, я всіх запрошую. Будемо святкувати з аніматором», – розповідає перша вчителька Валентина Шимкус.

Втім, 24 лютого 2022 року почався повномасштабний наступ Росії. Аліна з рідними залишалася вдома. Вона пригадує, як їй говорили – до Донця противник не дійде. «Мене заспокоювали, що ми розташовані далеко та нікому не потрібні», – каже мама.

Мирослава Кузнєцова з молодшою сестричкою. Фото з родинного архіву

25 лютого неподалік селища впала частина від ракети. «Відтоді почали ночувати на першому поверсі. Дві доньки та ми спали на одному дивані», – говорить Аліна Ципуга.

На ділянці родина мала погріб, але через двох дітей збори туди займали багато часу. Тому під час обстрілів вирішили ховатися у ванній кімнаті.

8 березня 2022-го увечері родина готувалась спати. Сиділи на першому поверсі котеджу. Аліна розмовляла по телефону з мамою, як почула вибухи.

«Я кинула слухавку. Взяла Єву, чоловік Віталій взяв Міру… Бабуся також була з нами у ванній. Дідусь не хотів ховатись, говорив, що обстрілюють сусіднє село. На один із вибухів почало миготіти світло та почала сипатись штукатурка. Дідуся сховали в котельню. Я вимкнула світло, зайшла у ванну, закрила двері, й нас засипало», – згадує Аліна.

Мирослава Кузнєцова. Фото з родинного архіву

У будинок влучила авіабомба ФАБ-500. Його вщент зруйнувало. Під час та після удару Аліна була при свідомості. Її з немовлям на руках, наче дахом, накрило плитою. Маленьку Єву мама прикривала собою. Чоловіка Віталія по пояс засипало цеглою, він відкопав себе і допоміг вибратись дружині.

«Я чула, як він кричить. Кликав Міру. Я нічого не бачила. Просила: «Не кричи, відкопуй». Він мене випхав, підсадив наверх. Сказав, щоб я кричала, аби хтось прийшов на допомогу. Я стояла на поверхні того, що залишилось від будинку, і кликала людей. А чоловік внизу шукав Міру», – пригадує Аліна.

Дідуся дістали з-під завалів. Він був живий. А тіла Міри та її прабабусі Валентини змогли відкопати тільки наступного дня.

«Перше моє відчуття під час розкопок – її зараз дістануть. Вона у нашій маленькій ванній була на відстані витягнутої руки. Надія згасла тоді, коли останнім прийшов чоловік. Я знала, що він не прийде без неї. Коли він прийшов, я зрозуміла, що її більше немає», – розповідає Аліна Ципуга.

Міру з її прабабусею змогли поховати лише через кілька днів, бо Харківщину тоді сильно обстрілювали.

Мирослава Кузнєцова. Фото з родинного архіву

«Літаки літали, гатили дуже. Але я не чула. У мене був великий шок», – ділиться мама.

Коли прощались із рідними у церкві, Аліні стало погано, її вивели. Мама не бачила, як домовини з її рідними закопували на цвинтарі.

«Для мене їх немає на цвинтарі. Востаннє я свою бабусю та Міру бачила в церкві, й я там їх пам’ятаю. Вони назавжди залишились для мене у тому храмі», – каже вона.

Після поховання Аліна разом із рідними виїхала з Донця, а повернулась туди тільки після того, як звільнили Балаклію. Нині живуть в оселі знайомих, поки ті за кордоном.

«Деякі речі Міри повіддавала дітям, щоб вони грались… Багато улюблених речей доньки», – каже наостанок мама.

Мирослава Кузнєцова. Фото з родинного архіву

14-річний Роман Шворінь. Загинув разом із мамою, дідусем та бабусею

Роман Шворінь. Фото з родинного архіву

Руслан Шворінь з Юлією познайомився в Кривому Розі у 1997 році. 18-річна дівчина гостювала там у бабусі й зустріла 20-річного криворіжця. Весілля зіграли через рік, а потім переїхали жити у рідний для Юлії Маріуполь. Коли купили власне житло, вирішили завести дитину. Першим у 2001 році народився син Олександр, за ним – у 2007-му – Роман.

«Здається, дружина обидва рази хотіла доньок, а народжувались хлопчики. Сини були геть різні. Старший Саша – світленький, а Роман – темненький, з карими очима. Дуже схожий на нас із Юлією», – говорить тато Руслан Шворінь.

Роман ріс, як й інші діти, трошки капризував і вередував, але загалом був активним та допитливим хлопчиком. Обожнював збирати конструктори, пазли.

Роман Шворінь. Фото з родинного архіву

Тато Руслан працював на «Азовсталі» металургом, мама Юлія – на тому самому заводі – черговою підстанції. Пара у домашньому затишку ростила двох хлопчиків. Перед школою молодшого Романа віддали на танці, але заняття не припало йому до душі, швидко їх кинув. Далі життя хлопчика було звичайним: – школа – дім, дім – школа, пригадує Руслан.

Роман вчився непогано. Був схильний до точних наук, вдавалась математика. А от писав не дуже – почерк мав кострубатий. Маленьким брав участь в учнівських олімпіадах. А у середній школі у нього нарешті з’явилось постійне захоплення – гра у волейбол. Також катався на скейті й велосипеді.

«У вихідні до бабусі з дідусем їздили у передмістя Маріуполя. Роман допомагав там на городі. Як просили – все робив. Коли відпустка – мандрували Україною разом. Іноді навідували в Запоріжжі брата дружини. Жили, як й інші родини в той час», – розповідає Руслан Шворінь.

Роман Шворінь. Фото з родинного архіву

Перед початком повномасштабної війни Олександр вже вчився у Харкові. Проте взимку 2022-го через пандемію «ковіду» та карантин був удома.

Широкомасштабний наступ Росії родина зустріла у повному складі в Маріуполі. Переїхали зі своєї квартири ближче до центру лівобережного району – в колишню квартиру батьків Юлії. Думали, що околиці, де розташовувалося їхнє власне помешкання, більше обстрілюватимуть.

«Ця квартира була ближча до «Азовсталі». А там від усього, що ближче до заводу, нічого не лишилося. Вийшло, що околиці злегка зачепило, а ми переїхали під усі обстріли», – згадує Руслан Шворінь.

Руслан із Юлією виходили на роботу до 5 березня 2022-го, готували завод до консервації. Тоді ж розпочалися запеклі бої за місто. Майже весь час сім’я Шворінь разом з батьками Юлії переховувались у підвальній кімнатці три на три метри.

Роман Шворінь. Фото з родинного архіву

«Роман вже був дорослий, розумів, що таке війна. Ворог стояв за 30 кілометрів від міста ще з 2014 року, а дачний будинок батьків Юлії був у передмісті. Від них – 15 кілометрів. Вранці, як по будильнику, починалися передзвони перестрілок. Воно здається далеко, але чується добре», – розповідає Руслан Шворінь.

Дуже важко, згадує чоловік, у березні 2022-го у Маріуполі було з водою. Її потрібно було вишукувати по місту. Продукти мали зі запасів, також їздили на розбитий оптовий склад.

«Ми були в підвалі, розрізняли вже, де вихід, де приліт – як чули щось, ховались. Сини ходили суто подвір’ям кутового будинку. Переважно займалися підготовкою дров», – говорить Руслан.

13 березня 2022 року сім’я з батьками Юлії перебувала в підвалі. Зранку дорослі прокинулись від звуків вибухів. Як затихло, вийшли на подвір’я розпалювати багаття, аби готувати їсти.

Роман Шворінь. Фото з родинного архіву

«Я з дідусем і старшим сином розпалювали вогнище. У нас стояв мангал, на якому готували кілька родин. Дружина з бабусею піднялися в квартиру, взяли продукти. Ми покликали їх, щоби вони готували. Полум’я вже горіло», – згадує Руслан Шворінь.

Незадовго перед цим прокинувся молодший син Роман. Він ходив подвір’ям біля дорослих. Йому, говорить батько, набридло лежати у підвальній кімнатці.

«Ми зі старшим сином пішли по дрова, які були в підвалі. І так сталося, що Юлія з Романом та батьками залишались на вулиці. У той момент і прилетіла авіабомба. Нас засипало штукатуркою у підвалі. Ми вибігли на вулицю, а там – жах. Машини горять, тіла лежать... Поки зрозуміли, де хто, де що..», – пригадує Руслан Шворінь.

Мама Романа – Юлія Шворінь, яка теж загинула. Фото з родинного архіву

Він зі старшим сином Олександром зібрали тіла рідних у машину, яка після обстрілу була на ходу. Загиблих доставили до моргу, а потім поїхали у квартиру, де жили, й ховалися в бомбосховищі.

«Потім, коли прийшли «визволителі», вони нас вивезли з Маріуполя. До міста ми повернулися в середині травня. Поки нас туди не пускали, швидко ховали всіх загиблих. Пізніше ми ходили по слідчих, дивились десятки фото вбитих. Хотіли особистості рідних встановити, здали ДНК, але так нікого і не знайшли. На місці вірогідного поховання дружини та сина, яке вказали окупанти, вже самі кущі. Табличок немає, хрестів теж», – каже Руслан.

Руслан зі старшим сином виїхали з Маріуполя рік тому після того, як покинули всі спроби знайти тіла рідних. Нині чоловік живе в Кривому Розі, Олександр – в Івано-Франківську.

«Поки що тут, як там далі буде – не знаю…. Не буду говорити», – каже Руслан.

Роман Шворінь. Фото: з родинного архіву

14-річний Максим Логвиненко. Загинув разом із мамою

Максим Логвиненко. Фото з родинного архіву

Валентина з Олександром із Києва познайомились у 1993 році. Молодим було по 22 роки, коли зіграли весілля. Невдовзі у сім’ї народилась донечка – Яна.

«Це була спокійна, працелюбна і дружня сім’я. Рідні мали тихе і мирне життя», – говорить Людмила Логвиненко, старша сестра Олександра.

Через 14 років після народження доньки сім’я знову очікувала на поповнення. Олександр сильно зрадів звістці про те, що невдовзі стане батьком сина.

«Це була довгоочікувана радість», – каже Людмила.

Вагітність у Валентини минула добре. Людмила була присутньою на пологах, які відбулись 27 липня 2007 року.

«Такий гарненький хлопчина з таким кругленьким обличчям», – згадує перші миті життя племінника Людмила.

Малюка назвали Максимом. Змалечку він був прив’язаним до тата – Сашко із задоволенням проводив час зі сином. Мама Валентина спокійно залишала сина на батька, знала, що дитина буде нагодована і доглянута.

Змалечку хлопчик любив колекціонувати маленькі іграшкові автомобілі різних марок, мав великий автопарк. Коли підріс, цікавився комп’ютерною технікою. Багато часу проводив із другом Дмитром, який мешкав поряд.

«Мій син на два місяці старший за Максима. Він був дуже доброю та поступливою дитиною. Ніколи не бачила, щоби був злий та засмучений, завжди залишався добродушним і розсудливим», – згадує подруга родини й мама Дмитра Людмила Денисюк.

Максим Логвиненко з другом Дмитром. Фото з родинного архіву

Хлопчики пішли разом до школи, сиділи за однією партою. Максиму подобалося навчання.

«Він мав яскраву зовнішність. Дуже ввічливий, завжди вітався з усіма вчителями. Його в класі поважали», – згадує Олена Литвин, класна керівниця Максима в середній школі.

За словами вчительки, хлопець ставився до навчання дуже ретельно. Як щось не виходило, намагався надолужити. Любив історію, літературу, англійську.

«Він брав участь у всьому. Я б не сказала, що був лідером, але цікаві ідеї від себе постійно пропонував. Потрібно щось зробити на виховній годині – обов’язково підготує та зробить», – ділиться Олена Литвин.

Максим займався плаванням, ходив до спортивної зали. У вільний час допомагав рідним. Часто сім’я їздила до бабусі в село Здвижівку, що у Бучанському районі.

Максим Логвиненко. Фото з родинного архіву

«Останні роки тато навчав правильно заготовляти дрова, бо дуже любили складати вогнище, смакувати печену картоплю з м’ясом. Знаєте, Сашко із сином були, як голка з ниточкою. Де був один, там і другий. Незалежно, що робив тато, Максимко – поряд із ним», – згадує Людмила.

Вільний час хлопець проводив із другом Дмитром. Катались на велосипедах і самокатах. Коли підросли, ходили разом на піцу. Любили збирати кубики Рубика на швидкість.

«Коли Максиму було 12-13 років, я питала, ким він хоче стати. Відповідав: «Бізнесменом». Я казала, що потрібно гарно вчитись, пропонувала йому різні фахи й напрямки. А він: «Це я не хочу, це – теж». Визначення щодо майбутньої професії він ще не мав», – згадує тітка Людмила.

Повномасштабне російське вторгнення застало Максима із батьками вдома у Києві. Старша донька Яна разом із чоловіком жила за кордоном. Першого ж дня Валентина з Олександром і Максимом вирушили до бабусі в Здвижівку. Думали, що там буде спокійніше.

«26 лютого російські війська зайшли в село. І пробули там до 31 березня. Я залишалася в Києві. Ми спілкувались із братом та його родиною. Хоча зв’язку майже не було. Рідні економили електрику, заряджали телефони від акумулятора машини. Я знаю, що вечорами до них приходили сусіди. Максим із літньою жінкою грав у шахи чи шашки. На тій вулиці не стояла техніка», – говорить Людмила Логвиненко.

Максим Логвиненко. Фото з родинного архіву

11 березня 2022 року сім’я Логвиненків вирішила евакуюватись. Зранку виїхали разом із колоною інших машин. Зі Здвижівки із собою забрали ще трьох людей – літню жінку й молоду маму з дитиною. Дорогою почався обстріл, піднялися пилюка, дим і колона розсипалася. Родичі не побачили, куди поїхали перші авто, і зупинились в селі Гавронщина. Наступну спробу вирватись із окупації зробили 14 березня.

«Їхня машина була останньою в колоні. Пізніше свідки розповіли, що російський бронетранспортер виїжджав тричі на день із рейдом по селу. Коли він порівнявся із машиною Саші та Валі, то почав без попередження обстрілювати авто з кулемета. Усі в машині, крім брата, загинули», – розповідає Людмила Логвиненко.

Поранений Олександр дістався першої хати, де одразу впав без свідомості. Першу допомогу чоловікові надали місцеві жителі – молоде подружжя. Чоловік з цієї родини забрав тіла Максима, Валентини та трьох інших людей з обстріляної машини.

Мама Максима – Валентина Логвиненко, яка теж загинула у тій машині. Фото з родинного архіву

«Машина стояла на околиці села, біля хати, де ніхто не жив. Місцевий житель забрав розстріляних. В садочку біля цього будинку він тимчасово заховав тіла. Всього в машині загинули 5 людей», – розповідає Людмила Логвиненко.

Максима і Валентину Логвиненків перепоховали після ексгумації. Могили матері й сина розташовані в місті Вишневому Бучанського району. Їхні прізвища також викарбували на Меморіалі жертвам збройних сил Росії в Бучі.

Олександр Логвиненко тепер живе сам у Києві.

«Кажу, щоб тримався. Говорю, що є старша донька. Потрібно жити заради неї. Між собою стараємось не падати духом. Підтримуємо одне одного», – говорить Людмила Логвиненко.

Меморіал жертвам збройних сил Росії у Бучі. Фото з родинного архіву

«Дмитро дуже важко переніс загибель друга. Інколи він просто мовчить. Спочатку замкнувся, коли я йому це сказала. Тепер іноді, коли я починаю дуже плакати, він приходить та заспокоює. Каже: «Мамо, не думай, що мені не важко. Мені теж важко, але розумієш, ми вже нічого не можемо із цим зробити», – ділиться Людмила Денисюк.

«Мама Валентина казала, що Максим – її надія. Вона вірила, що він досягне всього…», – додає учителька.