«Спалила Бандеру і Шухевича, бо боялася обшуку». Історії трьох жінок, які пережили російську окупацію

Ці жінки прожили в російській окупації неповні дев’ять місяців. Вони пекли хліб з перемеленої на дерть пшениці, аби нагодувати рідних, хапали ночами дітей і домашніх тварин, щоб сховати в погребі від обстрілів, ділилися сіллю, сірниками й ліками з сусідами, бо, кажуть, треба було вижити всім, тремтіли, коли до них приходили з обшуками люди з «зетками» на касках. І весь час вірили: рано чи пізно їхнє село буде визволене.

Киселівка Чорнобаївської громади Херсонщини була окупована в перші дні повномасштабної війни, у березні 2022-го, а звільнена в листопаді минулого року. За цей час у селі загинули кілька людей, ще кілька зникли безвісти.

Радіо Свобода записало історії трьох жінок, які прожили цей важкий період у рідному селі.

«В окупації було не тільки страшно, а й огидно» – Катерина Матвійчук

Катерина Матвійчук – вчителька-пенсіонерка з Киселівки. Усі 9 місяців окупації жінка разом зі своїм чоловіком прожила в своєму селі.

Катерина Матвійчук на дитячому святі в Киселівці, червень 2023 року

24 лютого, день початку повномасштабної війни, каже вона, закарбувався в пам’яті.

«У нас на кухні дуже гучно зачиняються двері. І я, як зазвичай, вранці пішла готувати їсти, а чоловік – по господарству. Чую: «Бух, бух!». Подумала, що то він дверима. Коли він заходить, кажу, та ще з таким серцем: «Та що ж ти так дверима тими?!». А він: «Які двері? Війна почалася!». Я так, як стояла, так і сіла. Я не повірила. Не хотілося вірити, доки в село не зайшли рашисти (російські військові – ред.)», – каже вона.

Уже на початку березня вулицями почала їхати російська техніка, окупанти зайшли в село. У Киселівці зникло світло, магазини були зачинені, стало сутужно з харчами, згадує Катерина.

«Це настільки було страшно й огидно! Не вірилося, що таке може бути. Досі не вкладається в голові: здається, що якийсь фільм жахів подивилася. Газ був майже постійно. Але з харчами було важко. Як ми виживали? У нас не було ніяких запасів. Я в колеги цукор брала, бо діти з міста приїхали, а в мене немає», – говорить вона.

Перший місяць селяни були змушені жити без хліба. Пекли домашній, з перемеленої на дерть пшениці.

«Чоловіки призвичаїлися перемелювати пшеницю, відсівали перемелене й оту «мучку» брали, й пекли з неї хліб. Та випічка дуже тріщала на зубах! Мої внуки так їли ті пироги, які я їм пекла з тієї «мучки». «Бабусю, такі смачні!». А коли вже з’явився звичайний хліб, я думаю: як ми отой їли? Той смак і хрускіт на зубах я досі пам’ятаю», – говорить вона.

Місяць разом з Катериною й чоловіком прожила її донька з двома дітьми-близнятами. Дітям тоді, каже, було по 9 років. Усі разом ховалися в погребі. Обстріли бували й удень, і вночі. «Прилітало» й у двір, і на город. На її обійсті «зчесало» горіх. Попри все, селяни працювали на землі.

«Ми спершу не знали, як ховатися. Не знали, що не можна бігти в погріб, коли воно вже стріляє. Беремо на оберемок дітей – і в погріб біжимо. А серед ночі… Бували такі ночі: у нас великий диван, що розкладається, – донька, двоє дітей і ми з чоловіком, уп’ятьох впоперек лягали в одній кімнаті. Разів три, чотири, а то й п’ять за ніч піднімали дітей, бігли в погріб. Діти плачуть, погріб вогкий, це вже потім ми трошки обладнали. Коли діти поїхали, ми там ночували постійно. Місяців три-чотири підряд. Вдень виходили, навіть город садили. Бахкає – садимо. Я вийшла на город, сапала – і тут летить. Дивлюся, сусід біжить з городу. А я падаю! А як правильно падати – не знала. Це зараз смішно, а тоді не дуже», – розповідає жінка.

Дуже часто було так, згадує колишня вчителька, що окупанти заїжджали й стріляли з іншого боку, щоб місцеві думали, що то українська армія.

«Наші село не обстрілювали. Наші якщо стріляли, то знали куди – по їхніх позиціях. Село від наших не постраждало. Окупанти… У нас під вікнами – дорога, вони там їздили. Зранку до ночі. П’яні! Позбивали людям загорожі, в’їжджали на городи, робили, що хотіли», – говорить жінка.

Під час окупації в селі довго не було світла – люди просилися зарядити телефони до тих, хто мав генератори. Зв’язок був поганий: аби додзвонитися рідним, доводилося «вилазили по драбині до небес», говорить жителька.

Киселівка потерпіла від обстрілів

День визволення села – 10 листопада 2022 року – став справжнім святом для киселівців, згадує Катерина.

«Ми чекали, але сталося це раптово. Стоїмо з сусідкою на дорозі, розмовляємо. Чуємо: у центрі якісь веселі крики. Жартуємо: «А може, то наші?». Коли їде хлопчина на мопеді й гукає: «Наші в центрі, наші в центрі!». Обіймаємося, цілуємося з сусідкою, шукаємо велосипеди, їдемо в центр. А там вже наш прапор! І найдорожчі у світі наші визволителі! Це було – не передати! Ми вірили, ми дуже чекали», – говорить вона.

Дитячий малюнок. На дитячому святі в Киселівці, червень 2023 року

Допомагала вижити в окупації віра в перемогу й очікування на українську армію, каже жінка.

«Коли був «референдум», ми тиждень нікуди не виходили, замикалися в хаті. Ми з чоловіком – однодумці. Наші друзі – однодумці, сусіди. Ми намагалися не спілкуватися з великим колом людей. Іноді падали духом, не приховуватиму. Затишшя нас лякало. Коли гучно стріляли, ми раділи, незважаючи на небезпеку, бо знали, що це наші «викурюють» рашистів», – говорить вона.

Катерина Матвійчук з колегами з Киселівки й волонтерками з Дніпра, червень 2023 року

Зараз, додає Катерина Матвійчук, вона живе думкою про закінчення війни.

«Зараз одна найголовніша думка – щоб закінчилося це пекло війни. Дуже мрію про час, коли мої діти, внуки почуватимуться в безпеці в своїй рідній країні», – говорить вона.

«Удома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила, бо боялася обшуку» – Тетяна Дружиненко

Тетяна Дружиненко – також вчителька-пенсіонерка. Вона – історик. В окупації їй довелося спалити кілька мішків українських книжок разом з українською символікою, адже, говорить, за них можна було поплатитися життям.

Тетяна Дружиненко, жителька села Киселівка Херсонської області, яке 2022 року 9 місяців пробуло в російській окупації

Жінка згадує, як для неї розпочалася повномасштабна війна: 24 лютого, далекі вибухи.

«Прокинулася від того, що до кватирки ніби петарди кидають – такі відчуття. Я не повірила, що це війна, хоча напередодні говорилося про можливий напад по телебаченню. І лягла далі відпочивати. А вранці прийшов син: «Мамо, розпочалася війна». Небо навкруги вкрите було чорним димом. То вони вже бомбили Чорнобаївку, аеропорт, мої вікна якраз туди виходять. Цей страх неможливо було передати», – говорить вона.

Жодної думки виїхати з села в неї не було, каже Тетяна. Дуже переживала за сина і його родину, хотіла, щоб евакуювалися хоч вони.

«У мене у веранді – ще батько мій так зробив, коли будував будинок, –викопаний підвал. Там дрова зберігали, консервацію. Це було актуально, потім провели газ і підвал стояв порожній. І ми туди опустили всі свої речі, документи. Тільки де вибухи – ми туди. Син виїхав аж на початку квітня. Каже: «Я не хочу хоронити своїх дітей». Вони через місяць виїхали, бо дуже страшно було з дітьми падати в підвал щоночі. Психіка в дітей могла б не витримати… Така була зневіра. І були вже влучання були в сусідні будинки», – згадує жінка.

На початку березня село зазнало сильних обстрілів. Жінка каже, російські військові «накрили» центр: пошкодили школу, дитячий садок, сільраду, поліклініку, магазини, сусідні будинки. А потім головною дорогою російські танки зайшли в село.

«Давали деяким зустрічним людям по хлібині. А чоловіки наші, фермери, бачили та кажуть: «Забрали у нас хліб, а тепер нашим хлібом нас же пригощають», – розказує Тетяна.

Селяни старалися не виходити з хат. Ділилися один з одним, чим могли: харчами, сірниками, сіллю. Сутужно було й з ліками: одну пігулку від тиску доводилося розтягувати на два дні, каже Тетяна Дружиненко:

«Яка медицина?! Спасибі нашому лікареві, що він не виїхав і всю окупацію надавав нам допомогу. Потім якісь ліки з’явилися, Червоний Хрест, місцеві волонтери – їздили в Херсон, там знайомі передавали ліки. Син закупив мені ліків на місяць, щоденні – від цукрового діабету, від гіпертонії. Я місяць якось пережила. А далі – одну таблетку ділила на два дні. Помагало – не помагало, боліло – переболіло».

Після того, як через місяць після початку окупації син з дружиною і двома дітьми змогли виїхати з села, взявши з собою літню пару сусідів (евакуювалися через окуповану територію: Херсон – Снігурівка – Кропивницький) жінка, каже, лишилася в окупованому селі сама.

«Лишилася одна-однісінька. Ви не уявляєте, коли вночі стрибаєш в підвал і не знаєш, виживеш чи ні. Я дала сусідам ключі й просила: «Як завалить, то прийдіть, хоч відкопаєте». Сусід, молодий чоловік залишився на господарстві, то ми з ним товаришували. Сусіди допомагали одне одному. Залишилися кури, залишилися кози, город. І город садили під вибухами, й сапали. Зірвала спину, пішла до лікаря – він мене підлікував. І далі сапала. Попросила іншого сусіда: прийди покоси траву. Покосив. Намагалися жити нормальним життям. Зберегла і свій будинок, і будинок сина», – розказує жінка.

Під час окупації, додає, в селі зникло кілька людей. Робили російські військові й обшуки по домівках, зазначає жінка, і забирали цінні речі. Вчителька історії була змушена попалити частину своїх книжок і українську символіку.

«Приходили до сусідів, до вчительки англійської мови. Проводили обшуки. Що вони шукали?.. Там, де люди відчиняли двері, проходили підвал дивилися, горище. А де не відчиняли, вибивали двері. Крали. Забирали побутову техніку, меблі. Коли були обшуки – я вже знала – і попалила дещо. Я – вчителька історії, у мене вдома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила. Бо боялася – як зайдуть. Але, безумовно, не все й знищила. Почистила комп’ютер, а тоді дивлюся – скільки всього лишилося! Я як історик писала наукові роботи про учасників АТО, у мене багато матеріалу, і їхні портрети, і їхні розповіді», – каже вона.

У її двір окупанти не завернули дивом, згадує вона.

«Вулиця у мене неасфальтована, мабуть, тому не стали заїжджати. А їхали повз. Я одному хотіла глянути в очі, окупанту. Дивлюся. А він відвів очі», – пригадує жінка ще один момент.

Жителі села Киселівка Херсонської області, яке 2022 року 9 місяців пробуло в російській окупації, зустрічають українських солдатів. 10 листопада 2022 року

Кілька разів передавали, що Киселівку визволили, але це була неправда, згадує пенсіонерка. Напередодні 10 листопада селом прикотилася чутка: росіяни вийшли з населеного пункту. Стало незвично тихо. Наступного дня Тетяна пішла до магазину.

«Виходжу з магазину – коли гуркіт. Боже, їде наш! І прапор наш! Я стала на місці, кинулися до них обніматися. 28 десантно-штурмова дивізія. Приїхали, встановили прапор, почали приходити люди. Я поїхала на велосипеді повідомляти, що прийшли наші. «Ідіть до сільради!». Зібралися. До самого вечора люди йшли вітати», – каже вона.

Тетяна Дружиненко з українським бійцем. 10 листопада 2022 року

Зараз, зазначає Тетяна, село вже оговталося від пережитого. Люди хочуть спокійно жити й працювати на своїй землі.

«У нас люди трудолюбиві. То «ті» весь час їздили і дивувалися: «У вас війна, а ви городи садите». Заходили в двори, а у нас хати доглянуті, з трояндочками, з квіточками – у них такого нема. «А чье это имение?». «Та це звичайна сільська хата, люди трудяться...» А ми звикли працювати. У нас паркан хай і старенький, але побілений. Квіточки хай недорогі, звичайні, але посаджені… Син з родиною повернувся додому. Працюємо, садимо городи, син землю обробляє, садить овочі – сині, помідори, капусту, три гектари землі… Я кожен день радію, що нас звільнили. Страху вже нема – що викрадуть, що уб’ють… Вільно ходиш селом. Ми – під захистом наших військових», – радіє жителька Киселівки.

На дитячому святі в Киселівці, червень 2023 року

«Було страшно виявляти, що ти медик, щоб рашисти не примусили працювати на себе» – Світлана Полякова

Світлана Полякова – медсестра, працює в сільській амбулаторії. Розповідає: як тільки російські війська окупували Киселівку, вони, медики, були змушені поховатися по домівках.

Світлана Полякова, жителька села Киселівка Херсонської області, яке 2022 року 9 місяців пробуло в російській окупації

«Зайшли вони сюди на початку березня, і все, ми поховалися по хатах, бо було дуже страшно. В амбулаторію ще кілька днів приходили на роботу, постаралися спустити все, що в нас було, у підвал, бо чули, що десь так забирають і техніку, й устаткування – ноутбуки, холодильники, машинки. 2 березня були сильні прильоти, не стало світла, тоді ж була пошкоджена будівля амбулаторії. Двічі були сюди прильоти, у нас вікна вибиті. Не просто шибки– а з усім. Лікар наш їх чорною плівкою заліплював. І дах у нас був побитий», – говорить жінка.

Сімейний лікар на роботу в амбулаторію при окупантах не виходив, каже медсестра. Але він виявив громадянську мужність: лишався зі своїми пацієнтами, вів прийом у себе в дворі – в альтанці. Йому допомагали медсестри – робили уколи, ставили крапельниці.

«Лікар Олександр Дудик робив призначення, а медсестричка йшла додому до людей – колола, капала. І дружина лікаря – теж медсестра. Що він призначав – вона виконувала там же, вдома. Якщо хтось лежачий чи поранений після обстрілів, а таке не раз було, то лікар наш виїжджав додому. А так – було дуже страшно виявляти, що ти медик. Ми не хотіли показуватися амбулаторії, щоб рашисти не примусили нас працювати на себе. Вони не раз лікаря нашого шукали, хотіли, щоб він тут, в амбулаторії, приймав, щоб ми відкрили заклад, щоб був їхній прапор…» – розказує вона.

Так сільська амбулаторія виглядає зараз. Село Киселівка Херсонської області, червень 2023 року

З ліками в селі була проблема, розказує медсестра. Запас, який забрали з амбулаторії, був невеликим.

«Великого вибору не було – лише те, що для невідкладної допомоги, згребли в мішок і збрали. І тоді вже доходило до того, що ми давали людям по дві-три пігулки. Як десь хтось їхав на Білозерку, а в нас там наш Центр первинної допомоги, він теж не працював, але підпільно у них можна було дещо попросити з ліків. Вони ділилися. Наш лікар вилазив на дах, зв’язку майже не було, але звідти можна було зідзвонитися», – розказує медсестра.

Світлана разом з чоловіком і 12-річною дитиною всю окупацію прожили в своїй хаті. Від обстрілів, згадує, ховалися в підвалі.

«Ми обладнали підвал. В березні там було дуже холодно. Починали там спати, коли було +5, дуже холодно. Ми вдягнені, собака –з нами, пекінес. А потім чоловік облаштував трохи: провів туди газ, зробив пічку, поставили ліжко. Вранці виповзаю – виповзаю, бо який там сон у підвалі, – і думаю: «Боже, чи все ціле, бо всю ніч ходором ходило», – каже вона.

З продуктами було сутужно десь перші зо два місяці, згадує Світлана. Домашні заготовки швидко скінчилися. Їли «плациндрики» з дерті.

«Консервацію без хліба не з’їси. Коли – ні хліба, ні солі… Була морозилка – там була якась качка, якісь вишні зморожені. Але не стало світла – і ми те все швидко поїли. Добре, що в одного орендаря був генератор. Із пшениці дерли дерть, і ми цю дерть пересівали на мукичку. Пекли «плациндрики». Онук приїхав, племінниця – от такі були їм «смаколики». Коли Червоний Хрест передавав пакети й коли там був хліб – ми прямо брали й нюхали той хліб. З насолодою. Це був квітень, ми вже встигли поголодувати. Слава Богу, газ був весь час, одного разу лише не було – коли були обстріли, поки не заварили трубу», – каже Світлана.

Якось до них у хату прийшли росіяни з обшуком – нічого не взяли, але дуже налякали, пригадує жінка.

«До всіх приходили з обшуками. І до нас. Шість осіб – у двір. Один пішов за мною в хату. Один з чоловіком в підвал пішов дивитися, чи ми там не ховаємо підпільників. Скрізь були – і на горищі. І з великою собакою. Я розплакалася сильно. А він: «Не переживайте!». Російською говорив. Вони ж «рятувати» нас прийшли. Дуже страшно. Якщо з тобою дитина – то тим більше. У нас на вулиці магазин, то вони через нашу вулицю їздили в магазин на БТРі, на швидкості мчалися, сиділи всі зверху, з банками пива чи якогось енергетика. На танках і БТРах – «зетки», і в них – на касках», – каже Світлана.

Найстрашнішою в окупації, згадує жінка, була присутність окупантів. Люди в селі вже знали й про Бучу, і про Маріуполь, і розуміли, що живим можна не залишитися. У день звільнення села Світлана з іншими жінками зустрічала українських солдатів у центрі.

«Спершу я не повірила. Йдуть по вулиці й кажуть: «Наші зайшли!». Як? А може, це переодягнені? Ми всі зійшлися в центр. З дому несли, що було. Хліб був удома печений – несли. Листопад, трішки був уже запас цукру, борошна. Ми вже думали: «Не дай Боже, залишимося в зиму з «цими»…» – говорить жінка.

Згадуючи пережите зараз, жінка сама дивується. А ще – вірить у перемогу України.

«Як ми вижили? Ми ж були вдома. Молитви й рідні стіни допомогли… Дах і стіни нашої хати побиті, бо летіли уламки. Але нічого. Ми вже трішки розслабилися. Почитаєш новини – за людей душа болить, які в окупації, які виїхали, не вдома… Хапаємося думкою за перемогу. Тільки її й чекаємо», – додає вона.