Наталя Куліді
Російські військові не припиняють обстрілювати українські міста та села. Кількість загиблих мирних мешканців, зокрема, дітей збільшується. Якщо на 17 грудня було відомо про 450 убитих неповнолітніх українців, то на 5 лютого вже оприлюднили дані про 460 загиблих дітей. Втім, і це число не є остаточним, адже не всі загиблі ідентифіковані. У цій публікації ми розповімо про долі чотирьох дітей, чиї життя забрала повномасштабна війна.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
14-річна Аня з Бучі була талановитою художницею
Аня Міщенко. Фото з особистого архіву родини
Таміла та Юрій зійшлись на початку 1990-х. Обоє мали однакове прізвище, тому під час одруження Тамілі навіть не довелось змінювати документи. Родина жила у Ворзелі на Київщині. Першим у сім’ї народився хлопчик – Євген. Про другу дитину пара задумалась через кілька років, але виносити малечу Тамілі вдалось не одразу – вагітність закінчилась викиднем. Таміла важко перенесла звістку про втрату. А невдовзі стало відомо, що вона знову вагітна. Всі в родині з нетерпінням чекали народження дитини. 1 жовтня 2007 року на світ з’явилась Аня.
«Мої перші спогади про сестру – вона просто батькова копія. На руки я маля спочатку не брав, було страшнувато, бо до цього з дітьми ніколи не няньчився. Але емоції переповнювали», – пригадує старший брат Ані, Євген Міщенко. На момент народження сестри йому було 16.
Він вчився та працював, тому з Анею проводив небагато часу. Але була у них одна традиція.
«Аня ще не ходила, лежала в ліжечку, і їй дуже подобалося, коли я говорив до неї «ку-ку». Отак до останніх днів у нас було щоранку те «ку-ку» замість «привіт», – говорить Євген Міщенко.
Аня Міщенко. Фото з особистого архіву родини
Ще до школи в Ані прокинувся хист до малювання. Дівчинка дуже любила зображувати єдинорогів. Якось Євген повернувся додому, а в його кімнаті – пів стіни розмальовано цими вигаданими тваринами. Аню віддали в художню школу, яку вона успішно закінчила.
У 2013 році в родині Міщенків помер батько – в Юрія стався обширний інфаркт. Таміла залишилась із дітьми сама. Євген пригадує – мама з донькою були наче подружки: багато часу проводили разом, спали в одній кімнаті, у фейсбуці мали одну сторінку на двох.
Невдовзі після смерті батька родина переїхала з Ворзеля до Бучі. Тут Аня пішла в нову школу – із поглибленим вивченням іноземних мов.
«Дівчина була дуже талановитою. І як кожна талановита людина, була людиною свого світу. Іноді таким людям важко виразити свої думки словами, тоді в нагоді стають пісні, танці або як у нашої Ані – фарби, пензлі та полотно», – говорить класна керівниця дівчинки у середній школі Анна Маймескул.
Малюнок Ані Міщенко. Фото з особистого архіву родини
Аня швидко влилась у новий колектив. Вчилась непогано, мала гарний рівень знань іноземних: вивчала англійську, французьку та іспанську. Але своє майбутнє хотіла пов’язати лише з малюванням – стати художницею, архітекторкою або ж дизайнеркою.
Євген згадує: сестра часто сперечалася з мамою щодо навчання. «Вона говорила: «Навіщо мені математика, якщо я бачу себе в малюванні?». Ми пояснювали, що потім все одно доведеться складати іспити з цього предмету», – пригадує брат.
Аня росла дуже незалежною, мала лише кілька друзів. Багато часу проводила вдома за малюванням. «Хліба не давай, дай їй помалювати», – говорить Євген.
Після повномасштабного вторгнення Росії родина Міщенків залишалася в Бучі. З ними жила 84-річна бабуся, мама Таміли, яка могла важко перенести евакуацію.
«Аня взагалі не сприймала війну серйозно. Я її постійно просив закривати вікна, зашторювати їх», – говорить Євген.
Аня Міщенко з мамою Тамілою. Фото з особистого архіву родини
Коли 3 березня 2022 року російські війська зайшли в Бучу, там стало небезпечніше. Таміла почала панікувати, хотіла виїжджати з міста. Євген намагався пояснити, що слід дочекатись оголошення «зеленого коридору». Та марно.
«П’ятого березня вони ходили туди-сюди, а потім мама з кимось поговорила телефоном і сказала, що у них з Анею є 5 хвилин на збір речей», – пригадує Євген.
5 березня Таміла Міщенко з донькою Анею та зі своєю співробітницею Марією Ільчук сіла в автівку волонтерки Жанни Камєнєвої. Євген Міщенко разом зі старенькою бабусею залишилися в Бучі.
Як пізніше стане відомо, машину з юною художницею, її мамою та ще двома жінками російські військові розстріляли в Бучі на перехресті вулиць Яблунської та Вокзальної. У березні Яблунська перетворилась на вулицю смерті, після втечі окупантів тут виявили десятки вбитих українців.
Євген, який не отримував звісток від Таміли та Ані, спочатку думав, що мама з сестрою просто без зв’язку. В середині березня він із бабусею все ж виїхав з Бучі «зеленим коридором».
Малюнок Ані Міщенко. Фото з особистого архіву родини
Рідні та знайомі розшукували Тамілу й Аню. «Я до останнього думав, що ворог зупинив їхню машину, забрав всі гаджети та примусово відправив у бік Білорусі. Ходили чутки, що такі ситуації були», – розповідає Євген Міщенко.
«На початку війни я всіх знайшла, з усіма була на контакті. Єдині, хто не відповідав, це Таміла Міщенко та Аня», – каже Анна Маймейскул.
Врешті Євген залишив бабусю в знайомих на Івано-Франківщині, а сам вирішив повертатися до Бучі. На початку квітня у тільки-но звільнене місто чоловіка не хотіли пускати, але коли захисники із тероборони почули історію про втрачених рідних, дозволили Євгену зайти в місто.
Він ішов вулицями звільненої Бучі й бачив на узбіччі той автомобіль, в якому виїздили його мама з сестрою. Із синього від вогню він став білим. Євген ще не знав, що всередині знайдуть останки чотирьох тіл, серед яких будуть його рідні. Загиблих ідентифікують ДНК-експертизою, бо тіла прогоріли до кісток.
Поховали Тамілу та Аню у Ворзелі – біля батька Юрія.
Аня Міщенко. Фото з особистого архіву родини
Євген довго не говорив бабусі про те, що її донька та онука загинули. Не знав, як цією звісткою не нашкодити 84-річний жінці. «Бабуся ходить у баптистську церкву. Поговорив з її пастирем, їм вдалось підібрати правильні слова. Бабуся сприйняла це… Та й, знаєте, вона давно відчувала, що вони загинули», – розповідає Євген.
За його словами, машину, в якій знайшли тіла Таміли й Ані, потім забрали в Німеччину – там на одній з виставок вона стала ще одним доказом російської агресії. Також за кордоном роботи юної художниці виставили на благодійному аукціоні.
«Не раз думала, що саме з таких як Аня, неординарних особистостей, виростають справжні митці. Люди, які змінюють історію. З великим жалем і болем згадую дівчинку. Уявляю цю жахливу мученицьку смерть – згоріти… Сподіваюсь, що її душа має спокій і колись вона ще повернеться до нас, щоб прожити життя сповна», – говорить Людмила, мама однієї з однокласниць Ані.
Автівка, у якій була Аня, її мама Таміла та ще дві жінки. Фото «Дзеркало тижня»
«Коли ми дізнались про загибель Ані, було відчуття наче втратили свою дитину. Я не знала, як правильно вчинити, як підтримати однокласників дівчини. Вони мені самі запропонували, що коли повернемось на навчання у нашу школу, місце де сиділа Аня, залишати пустим», – говорить Анна Маймескул.
У класі порожнім залишається місце на першій парті в третьому ряду. Саме там сиділа талановита художниця Аня Міщенко, яка разом із мамою згоріла у розстріляній окупантами автівці.
Аня Міщенко. Фото з особистого архіву родини
13-річний Ігор з міста Лиман мріяв стати залізничником
Ігор Чечінов. Фото з особистого архіву родини
Оксана зі Слов’янська вже ростила двох хлопчиків – Ярослава та Руслана, коли познайомилась з Артемом Савюком. Пара мріяла про народження дитини. Невдовзі стало зрозуміло, що Оксана чекає на малюка. Лікарі довго не могли встановити стать, бо немовля ховалось. Через деякий час дізналися, що в родині буде поповнення чоловіків.
15 липня 2008 року народився Ігор Чечінов. У дитинстві він багато хворів – то бронхіти, то застуди. Але з роками здоров’я хлопчика міцнішало. Ігор ріс схожим на татка, розповідає Оксана. Міг розлютитися на щось, але швидко заспокоювався та вибачався.
Ігор Чечінов з мамою Оксаною Савюк. Фото з особистого архіву родини
Зі Слов’янська родина переїхала до Лимана, де купила будинок. Почала влаштовувати своє життя на новому місці.
Класна керівниця Ігоря в середній школі Вікторія Бондарєва згадує учня усміхненим, життєрадісним та слухняним. З роками він ставав дедалі серйознішим. «Якщо щось з уроків не вдавалось, Ігор казав: «Нічого. Буду старатись далі», – говорить Вікторія.
Ігор вчився на середньому рівні. Важко йому давались українська мова, література, математика. А от полюбляв фізкультуру. Ігорю подобалося кататись на велосипеді та грати у футбол. Після школи багато часу проводив з однокласниками. Взимку діти грали у сніжки, влітку – просто гуляли.
«Вчителі казали, що він ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Так і вдома було: я щось роблю, а син приєднується. «Щоб мамі праці не було» – говорив», – розповідає Оксана Савюк.
У майбутньому Ігор хотів працювати на залізниці – як тато. Артем Савюк був слюсарем у вагонному депо, часто брав з собою на роботу сина. Хлопчик бігав вагонами та мріяв про майбутнє, пов’язане з ними.
Ігор Чечінов. Фото з особистого архіву родини
24 лютого 2022 року родина зустріла вдома у Лимані. Через кілька тижнів до Оксани з Артемом зі Слов’янська, який щільно обстрілювали, приїхали рідні жінки: мама, тато, брат та бабуся.
«Мамо, що хоче Путін від нас?» – запитував 13-річний Ігор в мами. Хлопець розумів все, що коїться навколо. Навіть заспокоював маму, коли та плакала та боялась.
Іноді родина чула вибухи – але десь далеко, тому намагалась жити, як раніше. Змогли посадити город, з яким допомагав Ігор. 24 квітня сім’я відсвяткувала Великдень.
«25-го я прокинулась від того, що від обстрілів у будинку дзеленчало скло», – згадує Оксана. Вперше вибухи були так близько. Родина у домашньому одязі вибігла ховатись у льох. Вийшли, коли звуки обстрілів стихли. Сім’я стояла на подвір’ї, коли російська армія знову випустила снаряди.
Оксана згадує, як її сильно відкинуло. Потім у льох затягнув тато, а Ігоря – бабуся хлопчика. Чоловік Оксани так і залишився лежати на вулиці – він загинув на місці.
13-річному Ігорю уламок зачепив ногу та влучив у груди. В Оксани постраждали рука, нога та печінка. Родина намагалась викликати «швидку» та рятувальників, але ті сказали, що під час обстрілів не виїжджають. Кілька годин поранені стікали кров’ю у льосі.
Ігор Чечінов з мамою Оксаною Савюк. Фото з особистого архіву родини
«Ігор просив мене, щоб я не заплющувала очі, а вийшло навпаки...» – говорить Оксана.
Коли обстріл закінчився та все притихло, поранених нарешті забрали по лікарнях. Оксану відправили до Краматорська, а Ігоря – до Слов’янська. Там дитині зробили операцію, збирались його вивезти до Дніпра. Не встигли. Хлопчик помер.
Постраждалу Оксану потім теж відправили до Дніпра. Перші дні після евакуації вона була у важкому стані. Лікарі попередили рідних, щоб не говорили про загибель сина. Мама могла не перенести цю звістку.
Вчителі в школі з першого дня знали, що загинув їхній учень Ігор Чечінов – згадує Вікторія Бондарєва. Але рідні попросили нічого не публікувати у соцмережах. Тому вони зберігали тишу.
Лише через кілька днів сестрі Оксани дозволили сказати. На той момент хлопчика вже поховали у Слов’янську, а його батька Артема – у Лимані. З лікарень Оксана вийшла у серпні, переїхала до сестри на Полтавщину. Восени жінка відвідала могили сина Ігоря та чоловіка Артема, яких втратила в один день.
17-річна Лідія Думініка з Червоної Долини була талановитою кулінаркою
Лідія Думініка. Фото з особистого архіву родини
Подружжя з Червоної Долини, що на Миколаївщині, Сніжана та Юрій домовились: якщо у них з’явиться хлопчик, назвуть на честь дідуся Богдана, якщо дівчина – бабусі Лідії. Коли Сніжана вже була вагітною, її мама померла. 12 січня 2005 року народилась доня, 13 січня минуло 40 днів з дня смерті її бабусі Лідії.
Маленькою дівчинкою не могли намилуватися сусіди та знайомі. Лідія була ніби з картинки – кучерява, очі кругленькі. Всі її любили, згадує мама Сніжана. Чоловік, який став батьком у 35 років, свою донечку теж обожнював. Удома вона була головна – рідні робили все так, як хоче дитя.
«Вона маленькою була дуже капризною. То не таке плаття вділи в садочок, то вона хоче два хвостики, а їй заплели косичку. То вона хоче їхати на велосипеді, а ми йдемо пішки. Або навпаки – їдемо на велосипеді, а вона у цей момент хоче пішки», – говорить Сніжана Думініка.
Сніжана вкладала Ліду в візочок, а потім котила його перед собою, а малу несла на руках – так дитині більше подобалось. Маленька Лідія любила все роздивлятись навколо себе.
Невдовзі у подружжя народилась друга донька – Ірина. Старша Лідія вже звикала до садочка, росла активною, любила виступати на сцені.
Сніжана Думініка згадує, як у другому класі Лідія була ведучою свята. Всі діти мали вірші по кілька рядочків, а її донька вивчила великий текст. І зовсім не запиналась. Дівчина мала дуже добру пам’ять та хист до навчання.
ідія Думініка. Фото з особистого архіву родини
«У 5-му класі ми їздили в лікарню, проходили медогляд. У кабінеті грала музика. Лідія назвала виконавця. Лікар увімкнув іншу пісню: «А це хто?». Вона повертається і ще раз правильно йому відповідає», – говорить Сніжана Думініка.
У школі дівчина навчалась добре. Її світлина була на дошці пошани, Лідія часто їздила на олімпіади. А одного разу директор закладу перестрів Сніжану та сказав: «Яка у вас розумна дівчинка».
Мама, дивлячись на успіхи доньки, пропонувала їй закінчити 11 класів та піти вчитись на слідчу чи прокурорку. Але Лідія сказала, що після 9-го класу здобуватиме освіту технолога харчових товарів. Дівчина марила роботою на кухні. З 12 років випікала солодощі. Перший її пиріг – тертий, на варенні, до чаю. Потім дівчина вигадувала рецепти тортів, салатів та готувала їх. Все виходило дуже смачним, говорить мама Сніжана.
Лідія наполягла на своєму та у 2020-му вступила на перший курс до Миколаївського фахового коледжу економіки і харчових технологій. Кураторка групи Валентина Андріївна Яковенко згадує Лідію розумною, веселою та енергійною. Дівчина мала найвищий рейтинг серед усіх абітурієнтів.
Лідія Думініка на навчанні (попереду). Фото з особистого архіву родини
«Вона виконувала функцію скарбника в нас у групі. Студенти збирали кошти та використовували їх на привітання. Лідія могла наполягти на тому, що потрібно здати гроші. Вольова дівчина росла», – говорить Валентина Яковенко.
У Миколаєві Лідія жила в гуртожитку з іншими трьома дівчатами.
«Особливо смачними в неї виходили голубці, як би це смішно не звучало. Подруга навчила мене багато чому з кулінарії. Після занять Лідія або відпочивала, або ходила з хлопцем гуляти, або проводила час з нами. Ну і про пари не забувала, ще й списувати давала», – говорить студентка Марія, з якою Лідія жила в одній кімнаті в гуртожитку та товаришувала.
Хлопець дівчини В’ячеслав розповідає, що у майбутньому його дівчина хотіла мати свій заклад, щоб там готувати солодке.
«Характер у Лідії був м’яким, – каже В’ячеслав. – Завжди вислухає, перш ніж щось сказати. Вона була настільки світлою людиною, що від неї добром так і віяло! Була співчутливою. Головна риса, мабуть, те, за що я її так люблю, це її простота…»
Після повномасштабного вторгнення Лідія повернулась додому в село Червона Долина.
«Вона завжди була спокійна. Я, коли чула вибухи, хапала курточку і кричала: «Діти, тікаємо». А Лідія мені: «Мам, ну чого ти? Це десь далеко», – згадує Сніжана Думініка.
Лідія Думініка. Фото з особистого архіву родини
22 березня ворог почав обстрілювати Червону Долину. Родина Лідії за допомогою військових перебралась в інше село – Явкине. Там їм дали хатину.
24 березня Лідія разом із хлопцем В’ячеславом пішла до центру села, щоб підзарядити телефони – біля сільської ради стояв генератор. «Я їй дзвонила та питала: «Ще довго?». Вона мені відповідала: «Ні, мамо, ще трошки залишилось телефону зарядитись. Через пів години прийду». Але це все затягнулось на довше», – згадує Сніжана Думініка.
Через годину після тієї розмови Сніжана почула сильні вибухи. Ворог обстрілював село «Смерчами».
«Я вилетіла з будинку, на вулиці стояли сусіди. Я у них спитала, яку частину села обстрілюють. Одна жінка показала, що центр. Питаю: «А де діти?». Вона труситься і каже: «Там».
Хата, в яку поселили родину, була на краю села. Поки Сніжана добігла до центру, тіло її загиблої доньки вже вантажили в автівку. «У висновку написали, що Ліда прожила ще кілька хвилин після ураження снарядами», – говорить мама.
Лідія Думініка. Фото з особистого архіву родини
«Я зараз перебуваю в селі, де все це відбулось, і, згадуючи, наче, переживаю знову той самий день. Прокидаюся й запитую себе: «Як же так вийшло? Чому ми були там? Чому саме в цей час?...» – говорить хлопець дівчини В’ячеслав.
Для Сніжани Думініки її донька жива. Вся кімната жінки заставлена світлинами Лідії, мама постійно розмовляє зі своєю дитиною.
«Я йду на роботу, цілую фото. Прийшла з роботи: «Доцю, мама прийшла з роботи», теж цілую фото. Ми разом для її хлопчика варимо борщ. Розумію, що так не можна, говорять, що це неправильно. Але вона для мене жива досі», – каже Сніжана.
12 січня 2023 року Лідії мало виповнитись 18 років.
Милий та усміхнений півторарічний Артем із Кривого Рогу
Артем Корнійчук. Фото з особистого архіву родини
Криворіжці Людмила та Олександр були разом близько десяти років. Дружили ще зі школи, а у 2013-му пара розписалась, через рік у подружжя народився син Максим.
Олександр працював на шахті, Людмила була в декреті. Коли відпустка по догляду за дитиною скінчилась, жінка теж вийшла працювати на шахту, але іншу. Пара тоді жила у свекра в селі, тому іноді жінці доводилось вночі повертатись додому пішки (зміни закінчувались у різні години – в залежності від графіку).
Щоб зручніше було працювати, пара орендувала квартиру на вулиці Каштановій у Кривому Розі. Там 19 квітня 2021 року народився другий син Корнійчуків – Артем або Тьома – як його називали всі рідні.
«Коли привезли маленького з пологового, старший Максим сердився, що йому брата не дають на ручки. «Мам, чого він так довго спить? Я хочу гратись», – говорив Максим», – згадує бабуся онуків.
Після народження другого малюка пара з допомогою рідних купила власну квартиру – у тому ж будинку на Каштановій. Подружжя Корнійчуків було щасливим, що нарешті мали власний куточок.
Людмила та Олександр Корнійчуки. Фото з особистого архіву родини
Після початку повномасштабного вторгнення, у квітні 2022-го Людмила з обома синами вирушила в Польщу. Тьома ще не ходив і не розмовляв. Зробив перші кроки та промовив перші слова вже за кордоном. Людмилі, згадує її мама Ольга, важко було з двома дітьми в незнайомій країні, постійно тягнуло додому.
У Польщі родина Корнійчуків познайомилась з сім’єю поляків – Терезою, її чоловіком Людвигом та їхнім сином Патріком. Поляки допомагали криворіжцям – продуктами, речами або добрим словом. Родини подружились.
У серпні 2022-го Корнійчуки все ж вирішили повернутись додому в Кривий Ріг. «Коли Люда з дітьми приїхала, Тереза з чоловіком передавала їм посилку. А пізніше Максим мені розповів, як із Патріком розділив долар. Поляк сказав онукові: «Половина в мене, половина в тебе. Коли зустрінемось, поєднаємо купюру», – говорить Ольга Шульга.
У родині дуже сильно непокоїлись, що за пів року за кордоном маленький Тьома забув їх, але ні – малюк вільно йшов на руки. «Вже після повернення пам’ятаю, як він лежить на ліжечку, дивиться на портрет батька Сашка і каже: «Тато»», – говорить бабуся хлопчика.
Артем Корнійчук. Фото з особистого архіву родини
Тьома багато дій повторював за старшим братом. Коли Максим чистив зуби – ставав поряд із ним. Старший брат ріс сором’язливим хлопчиком, а молодший навпаки – любив спілкуватись.
Кривий Ріг часто був під ударом ворожих ракет, тому родина постійно спускалась у сховище. Сашко разом з іншими чоловіками облаштував підвал.
«Коли Люда з синами вперше туди пішла, Тьома плакав. А потім звик – усміхався всім», – розповідає Ольга.
У грудні родина Корнійчуків займалась оформленням закордонних паспортів. Бабуся згадує, що Тьому довго не могли сфотографувати на документ, бо той був дуже непосидючим.
15 грудня Ольга Шульга була в гостях у доньки та онуків. Спочатку попили разом чай, потім бабуся гралась із Тьомою. У якийсь момент Люда дістала велику коробку.
– Мамо, я сюди вклала всі документи, – сказала донька мамі й показала, що там лежить також файл із фарбованими відбитками ручок Тьоми та Максима.
– Виростуть – покажу їм, – сказала Люда.
Людмила та Олександр зі старшим сином Максимом. Фото з особистого архіву родини
Поспілкувавшись із рідними, бабуся почала збиратись додому, щоб встигнути на маршрутку до села.
– Мамо, а можна я з бабусею поїду? – спитав старший Максим.
Хлопчику дозволили, він швидко зібрався. Коли Ольга з онуком вийшла з під’їзду, подивилась у вікна будинку – там руками махала її Люда та маленький Тьома. Більше вона їх не бачила.
16 грудня російська ракета влучила у будинок Корнійчуків. Вдома були Олександр, Людмила та маленький Тьома. Максим ще залишався в Ольги.
«Коли я почула вибух, то набрала всіх. Ані Сашко, ані Люда слухавку вже не брали. Я почала плакати», – каже бабуся Артема.
Чоловік Ольги вибіг з роботи в бік будинку на Каштановій. Потім переповів дружині: «Підбігаю, шукаючи очима кут дому, а його просто немає…»
Олександра Корнійчука знайшли живим на першому поверсі, його доставили в лікарню. «Люду, Люду спасайте», – стогнав він. Але травми були надто важкі – Олександр помер. Жінку знайшли під плитами будинку, Тьому – під батареєю. Загалом від тієї російської атаки загинули п’ятеро людей.
Будинок на Каштановій у Кривому Розі, куди влучила російська ракета. Фото ДСНС
«Напередодні Люда показувала гірлянду, яку повісила у прихожій та спальні. Коли доньку діставали, почало темніти, дивлюсь – прихожої немає, а гірлянда та мерехтить», – говорить Ольга Шульга.
Рятувальники віддали жінці стос документів, який зберігся. Там був і той файлик – ручки братів.
Прощання з родиною Корнійчуків. Фото: Олександр Вілкул
Максим після прильоту ракети залишався з бабусею. Вона поступово підводила хлопчика до того, щоб розповісти йому про загибель татка, мами та братика. Спочатку сказала, що вони у лікарнях на апаратах, а потім – перед самим похованням – що його рідних більше немає.
«Він як дитя не вірив у це. Думав, скажу, що це неправда», – говорить Ольга Шульга.
Після загибелі доньки, зятя та онука Ольга багато плаче, часто до неї підходить Максим і просить, щоб бабуся витерла сльози. Тереза з Польщі пише слова підтримки старшому хлопчику, що любить та пам’ятає про нього. Ольга все зачитує своєму онуку.
«Він потім мені сказав, що того долара, який він розділив із Патриком, уже теж нема…» – каже бабуся.
Жінка помічає, як іноді Максим прокинеться зранку і довго лежить, про щось думає. «Йому зараз найскладніше», – говорить Ольга.
Вона вже отримала розпорядження на опікунство над Максимом, який в один день, 16 грудня, залишився без мами, тата та молодшого братика.
«Краще б я була в тому будинку, на тій кухні, а моя родина залишилась живою…» – каже бабуся Ольга.
Будинок Корнійчуків після прильоту. Фото: Олександр Вілкул
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Перебило обидві ноги та руки». П’ять історій українських дітей, життя яких забрала Росія ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Я так тебе люблю, буду з тобою все життя». Шість історій українських дітей, яких убила Росія ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Росіяни кинули Ваню на дорозі, щоб хтось упізнав тіло». П’ять історій українських хлопчиків, яких убила Росія ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Історії п’яти українських дітей, яких убила Росія