Максим Грабовський
(Увага! Матеріал містить чутливий контент, який може шокувати)
Максим Пилявський народився у селі Уланів Вінницької області. З 2013 року мешкав в Одесі, але з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну лишив кар’єру юриста та пішов до військкомату. Відтоді брав участь у боях за Бахмут, командував старшими по званню побратимами та рятував життя важким пораненим, від яких, каже, відмовлялися навіть польові медики. Боєць Бахмутського окремого батальйону Донецької ОБ Сил ТрО ЗСУ на позивний «Ронін» розповів свою історію Максиму Грабовському, який з Радіо Свобода пішов у лави ЗСУ і відповідає за звʼязки з громадськістю у цій бригаді. Редакція друкує розповідь Максима Пилявського як свідчення пережитого на війні.
«Йшов добровільно...»
– До повномасштабного вторгнення я був юристом-підприємцем, працював у сфері юриспруденції, представляв інтереси іноземців в судах, надавав послуги з оформлення документів.
Я йшов добровільно до армії, аби люди, які мені дорогі, спали спокійно і біля них нічого не розривалось
Під час повномасштабного вторгнення я перебував у Вінницькій області. Тож із самого початку, 24-го я вже стояв під військкоматом. Краще зі зброєю бути, коли прийдуть, аніж стояти і кліпати на них з якоюсь сокирою або з тим, що знайдеться.
Я йшов добровільно до армії, щоб люди, які мені дорогі, спали спокійно і біля них нічого не розривалось. І гадаю, всі, хто йшов у перші дні, вони тим самим були вмотивовані. Спочатку мене не хотіли брати. Сказали, що з моєю освітою я піду у ВСП (Військову службу правопорядку – ред.)
Я сказав: ні, ВСПшником не буду, хочу воювати. Тож, взяли мене з боєм. Був там один майор, я з ним поспілкувався, і він сказав – давай, добре.
25-го вдалось пройти медкомісію, і 26-го я вже був у військовій частині, де ніч переночував, і одразу поїхав командувати блокпостом. Був звичайним солдатом, ані військової кафедри не було, нічого. Поспілкувався з командиром, були навички стрільби. І вийшло, що були і сержанти, і офіцери у мене в підпорядкуванні.
Потім мій батальйон відправили в середині червня на Бахмутський напрямок. І з того часу я постійно перебував в зоні бойових дій аж до листопада, брав участь у боях.
«Мій взвод розбили»
7 жовтня мій взвод розбили під Покровським. Ми були прикомандировані до 93-ї бригади («Холодний Яр» – ред.). З 24-х боєздатними залишилися 5. І ті з акустичними баротравмами, контузіями. Решта – 200, 300 і зниклі безвісти. В одного хлопчини така контузія була, що він одне слово десь хвилину вимовляв, так затинався. В тому бою я командував ВОПом (відділом особливого призначення – ред.)
За півтора метра від мене розірвалася 120-та міна. Я був зі своїм другом. Всі уламки потрапили в нього
Тоді за півтора метра від мене розірвалася 120-та міна. Я був зі своїм другом, він стояв півметра від мене. Так вийшло, що всі уламки потрапили в нього. У нього були вибиті очі, вибито перенісся з носом, знесено просто уламками. Руки та ноги теж всі були в уламках, на лівому стегні була артеріальна кровотеча. Був ще один товариш поруч із нами. Той, відповідно, тримався за очі і стікав кров’ю.
Я починаю йому надавати першу допомогу, піднімаю йому голову, а він мені хитає головою, мовляв, вже його не врятувати. Затягнув 4 турнікети, добре, що перевірив ліву ногу, тому що один турнікет затягнув на телефоні, який був у кишені. Відповідно, кровотечу не зупинив, довелося турнікет розкручувати, діставати телефон і знову затягувати. Ще сварився на нього, бо він почав сміятися: «Що ти хочеш з мене, я й так вже «200-й»?». Мовляв, нащо ти мені за телефон кажеш...
Але його евакуювали, хоча й з моїми погрозами – не хотіли спочатку, ніби не було можливості, але можливість була. Кричали мені в рацію: «Тебе вчили надавати першу допомогу, то надавай». А я кажу, це не той випадок, коли я чимось можу зарадити йому. Затягнув йому турнікети на руки, ноги, він йшов нібито загіпсований. Зробив перев’язку йому на шиї. Пощастило йому, зліва і справа від сонної артерії сантиметра півтора – дві дірки від уламків.
Лікарі сказали: ще хвилин 5 – і все, не вижив би. Врятували йому, до речі, одне око, друге видалили. Вже купу операцій йому зробили, і він більш-менш нормально почувається.
Максим Пилявський
Потім ще ситуація була, якомусь чоловіку з 93-ї бригади, яка теж там була на позиціях, відірвало повністю ногу. Не знаю, яким чином, гадаю, то був снаряд від СПГ, саме від гармати БМП-«копійки». Навіть не те, щоб повністю, ближче до таза в нього залишалося сантиметрів п’ять ноги. Далі нічого не було.
Біля нього лежала ступня..., а коліна взагалі не було. Я знаю, він живий
І біля нього лежала вже сама ступня і сантиметрів 30 вище. А коліна просто не було. Я затягував турнікет і не міг затягнути – шкіра з лівої сторони ноги обвисала і крові багато було. І постійно цей турнікет сковзав із ноги. А кров, приблизно як олія соняшникова, слизька. І я не міг йому затягнути рану, а кровотеча доволі сильна була. Довелося дістати ніж, мені брат подарував, щоб я відкривав собі їжу, різав сало, ковбасу. І довелося тим ножем обрізати шкіру, обвислі шматки м’яса на нозі. Був варіант або не дорізати, не підчищати все, і він загине, або відрізати, затягнути турнікет і він виживе.
І я знаю, він живий, потім мені сказали з 93-ї, що все нормально. Зрадів. І багатьох хлопців так евакуював.
А сам штурм в той день почався десь о 6:40, а закінчився о 18-й годині. Завершився так – одну ВОП вони розбили, а на іншій залишилося десь 5 хлопців наших. І Т-образна посадка в нас була, вони (російські війська – ред.) зайшли з правого боку і забігли мені у фланг. Ми були вже у напівоточенні. І по рації передали, що вони забігли до мене у посадку.
...граната йому просто між ноги влучає... його просто розірвало.
А в мене позиції були у зовсім інший бік розгорнуті. Десь на 90 градусів. І в нас з іще одним хлопчиною було 4 ручних гранатомети. Два – в мене, два – у нього. І ми парами вийшли та відпрацювали. Пам’ятаю, вилажу з АТ4 (гранатомет шведського виробництва – ред.), вже зведеним. Цілюсь і бачу – на мене дивиться орк (російський військовий – ред.), десь метрів за 70. І я стою з АТ4, бачу, що він у шоці, і так вийшло, що граната йому просто між ноги влучає... його просто розірвало...
А з задньої позиції по правому боці відпрацьовував АГС. Ми відсікали з лівої сторони від ВОП, а АГС справа відсікав піхоту. І таким чином вийшло цим 5-м хлопцям вийти, а ми вирушили униз, пройшли десь метрів 250, і там вже рота РВП 93-ї прийняла.
І щойно ми туди прийшли, і почув команду «Де «Максим»?», в сенсі: кулемет. А ми його залишили на позиціях. Але сказали вертатись і забрати, дали нам двох свіжих бійців. А ми знали вже, що супротивник вже зайшов на одну з тих позицій, але не знали, чи ще зайшли на нашу.
...на пів мільйона тільки тих тепловізорів я забрав
І ми вчотирьох висуваємось, всю посадку пройшли, і я зібрав всю стрілкову зброю, забрав навіть антени від рацій. Пара ящиків з набоями в мене там лежала, вже в пачках, не в цинку – ефку (граната Ф-1 – ред.) туди поклав без чеки і закрив ящик... Там би вже набої як шрапнель спрацювали.
Забрали і той «Максим». І перед виходом на дорогу з посадки, ну як з посадки – там тільки стовбури дерев залишились, визирнув трохи – бачу на сусідній позиції вже тіла ходять, шукають, чим поживитись.
І довелося тягнути той «Максим» через посадку. А він важкий, там ще ж купа дерев нападало, гілок. І він хоча й на колесах, але дуже важкий. З горем навпіл витягнули. А на мені ще тих автоматів штук 5 висіло, в рюкзак сховав всі тепловізори, що були – напевно, на пів мільйона тільки тих тепловізорів я забрав. І хлопці теж позабирали. Нічого там не лишилося.
Максим Пилявський
Після бою ми відійшли із позицій, бо вже не було матеріально-технічних засобів, щоб просто ніч перестояти. Підмога від нашої піхоти не надходила, вони навіть туди боялися наближатись.
Гадаю, ті наші шестеро безвісти зниклих поховані в тих самих бліндажах
Гадаю, ті наші шестеро безвісти зниклих поховані в тих самих бліндажах, в яких ми укривалися від обстрілів – артилерії, танків, мінометів.
Просто ніхто туди не хотів йти. Вже десь об 11-й годині було зрозуміло, що вони хочуть вибити нас із тих позицій. Останні, хто приходив на допомогу, до речі, з Бахмутського батальйону, в якому я нині служу, 10 людей. І там частина 200-х стала і, напевно, всі – «300-ті».
Але ми всі атаки відбили, а тоді відійшли, бо не було вже позицій, всі позиції були знищені. Єдине, що залишилося – 5 метрів окопу і одна яма, перекрита гілками.
«Вже на 3-й день я поїхав на бойові»
Повернулись до військової частини, нас п’ятьох відвезли на шпиталь. Поставили діагноз. Акубаротравма, черепно-мозкова, як вони контузію розписують. І дали 10 пігулок знеболювального і відправили в підрозділ.
Лише сказали, що 5 днів не можна виходити на позиції. Просто полежати, випити по 2 пігулки знеболювального, аби голова не боліла і все. Але вже на 3-й день я поїхав на бойові, на позиції поблизу Соледару – єдиний з тих, хто повернувся. Ми мали забрати своїх людей з позицій, зброю, нас типу міняли.
Ще було смішно, в нас була машина одна з відірваним колесом. Сутеніло, і приїхали її забрати. Прив’язали тросом до пікапа, який був на ходу і почали потихеньку витягувати. Більш ніж впевнений, що орки (в Україні російських загарбників називають орками за романом Толкіна – ред.) бачили нас, але не стріляли, тому що це був просто цирк. Ми зачепили, почали їхати, трос відірвався. Вилізли двоє, замотали назад, тільки їхати, знову трос відірвався. Там було разів, напевно, 5, поки ми виїхали з лінії нульової. Потім вже нормально понав’язували і вийшло витягнути машину.
Максим Пилявський
«Дуже багато хлопців із обмороженнями»
Вже коли потрапив до нинішнього батальйону (Бахмутський ОБ Донецької ОБр Сил ТрО), минуло не більше двох тижнів, прийшло нове розпорядження – знову їдемо на бойові. Там також брав участь. Ситуація така була патова. Нам дали завдання – вийти на позиції на півтора дня, а були ми там близько чотирьох. Складність була в тому, що у перший день сильний дощ був. І щойно дощ скінчився, одразу мороз – мінус 20. І з оцими «- 20» ми ще три дні сиділи.
Дуже багато хлопців з обмороженнями було. В мене було таке, я навіть до лікаря не звертався, помазав маззю. А є хлопці, яким ампутували пальці. З точки зору логіки, треба було б одразу міняти людей – тільки після дощу вдарив мороз. Але через те, що ніким було міняти, ми там сиділи дуже довго і нудно. Але нічого, впорались, хоча й деякі хлопці постраждали. Але це війна і всі повернутися, як би не хотілося, не можуть.
«Проти «вагнерівців» важко було воювати»
Проти «вагнерівців» важко було воювати. Проти мобілізованих взагалі, після «Вагнера», власне, для мене це було як вийти на прогулянку. Стосовно артилерії під Бахмутом, вона досить точно била. А на інших позиціях було враження, ніби вони стріляли, аби стріляти.
Вони, напевно, хотіли очистити свій соціум від так званих «зеків»
Стосовно тактики атак, це «м’ясні» штурми, давили просто людьми за підтримки артилерії і танків. В тому ж бою 7 жовтня у нас було багато поранених саме не стрілецькою зброєю, а від артобстрілів і танкових обстрілів. І, напевно, всі «200-ті» якраз загинули від артилерії противника. А наступного дня, вже коли ми вийшли, аеророзвідка нарахувала 264 тіла ворогів.
Тактика в них дуже проста, вони підходили на метрів 40, під прикриттям артилерії починали повзти. А артилерія в них била дуже влучно. А потім, коли вони вже були на відстані метрів 10, їм, напевно, по рації передавали, мовляв, «це крайній снаряд» по наших позиціях, вони вставали і починали бігти, аби застрибнути в окоп, а там далі окопний бій, набагато важчий, ніж відсікати противника ще в посадці. І з боку збереження солдатів ця тактика була зовсім непрактична.
Але так як штурмуючі з тієї сторони були «зеки», вони, напевно, хотіли очистити свій соціум від так званих «зеків».
|
Після початку широкомасштабного вторгнення в Україну засновник ПВК «Вагнер» Євген Пригожин із дозволу російської влади розпочав вербування увʼязнених у колоніях для участі у війні. За оцінками самого Пригожина, лише в боях під Бахмутом загинули близько 10 тисяч колишніх вʼязнів.
А що стосується «мобіків» (мобілізованих – ред.), збиваються в купу і під прикриттям бронетехніки, танків намагаються прорватися. Але, Боже, то суто тир. Артилерія в них така собі, дуже рідко вони влучали куди хотіли. Нібито вони стріляють, аби стріляти. А коли вже більш досвідчені приїжджають, тоді помітно. Тоді вони починають вогневі токи вираховувати і уражати артилерією. |
Максим Пилявський
«Перемістили в розвідку»
Після мене перемістили ще в розвідку. Там я також місяць провоював. Майже кожен день в ніч з вечора до ранку виходив на завдання – задля облаштування інженерних споруд, мінування. І після цього вже з розвідки я потрапив до Бахмутського окремого батальйону ТрО.
Була вакансія помічника командира військової частини з правового забезпечення, і командир військової частини після спілкування вирішив, що хоче бачити там мене. Тоді я ще був солдатом. А коли зайняв позицію, вже став сержантом, з часом підписав контракт і, маючи вищу освіту в сфері права, став вже офіцером, молодшим лейтенантом.
Максим Пилявський
«Цивільні, пам’ятайте: війна не завершилася»
А цивільним нині треба пам’ятати, що війна не завершилась. Те, що для них війна – це інколи приліт ракети та новини, те, що вони нині відносно нормально живуть – цим вони мають завдячувати нашим хлопцям, які безпосередньо на «нулі». Я розумію, всі втомилися від цього. Але те, як вони втомились і як ми втомились – це дві різні втоми.
...і найвитриваліший військовий втрачає дуже багато здоров’я, сил, нервів
Яким би сильним військовий не був, за півтора року повномасштабного вторгнення навіть найздоровіший та найвитриваліший військовий втрачає дуже багато здоров’я, сил, нервів. І так всі люди, які воювали, які бачили, як гине їхній товариш, з яким ти ще вчора сидів, вечеряв та спілкувався.
Наприклад, ось мій друг перед виходом на бойові казав, що коли поїде у відпустку, познайомить мене зі своїми маленькими доцями. Але так вийшло, він загинув. І я до цього часу ніяк не можу поїхати, щоб познайомитися із цими дівчатками та відвідати могилу друга.
Не всі мають воювати і не всі можуть воювати. І військові більше за всіх це розуміють. Адже має бути міцний тил, мають бути цивільні, які допомагатимуть нам у тилу.
Максим Пилявський (у центрі)
«Перемогу нашу бачу»
Я ж після перемоги буду продовжувати займатись підприємницькою юридичною діяльністю, буду розвивати свій бізнес. Також буду представляти інтереси військових.
Упевнений, що після війни до України буде набагато більше приїжджати іноземців, які хочуть тут залишитися.
Перемогу нашу бачу у поверненні до кордонів 1991 року...І відгородитися від Росії і Білорусі
Перемогу нашу бачу у поверненні до кордонів 1991 року. Рік після цього ми облаштовуємо з Росією такий неприступний кордон – замінований, з протитанковими ровами, з ДОТами, бліндажами залізобетонними, неймовірно сильним укріпрайоном по всій лінії кордону з Росією та Білоруссю. Абстрагуватися треба від Росії та Білорусі повністю, не потрібні вони нам.
Із нашими людьми, з головами, які в нас, я впевнений, що Україна після війни розквітне і в нас буде одна з найбільш провідних країн світу як у промисловості, так і в науково-інженерній діяльності. Навіть географічно ми, напевно, найкраще розташовані.
У нас – два моря, в нас – родючі землі, в нас – неймовірно працелюбні люди, неймовірно розумні, неймовірно талановиті.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.