70 років тому, 16 серпня 1954-го, з Мюнхена вийшла в етер перша передача Української служби Радіо Свобода, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення. З нагоди 70-річного ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції. Цього разу до вашої уваги розповідь політичного оглядача Віталія Портникова
_________________________________
Віталій Портников
(Рубрика «Точка зору»)
Вранці 1 січня 1992 року разом із директором Української служби Радіо Свобода Романом Купчинським я вперше прийшов до офісу корпорації Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода у Мюнхені. Колеги провели першу у новому році нараду, розподілили теми ефіру й доручили мені підготувати матеріал – ми називали його «скриптом» – про початок економічних реформ у Росії. І от я перейшов на поверх, де були розташовані ефірні студії й опинився біля мікрофону знаменитої радіостанції.
Ще кілька років перед тим я навряд чи міг уявити себе перед цим мікрофоном. У СРСР Радіо Свобода сприймалося як один з найбільш жорстких і радикальних критиків режиму.
Навіть послухати українську службу – це було нелегкою справою. Набагато простіше було знайти сигнал польської чи словацької служб Радіо Вільна Європа – а от Українську редакцію Радіо Свобода «глушили» по-справжньому.
Радіолокаційна станція «Дуга» біля Чорнобиля – артефакт Холодної війни між СРСР та Заходом. До аварії на ЧАЕС споруда встигла попрацювати в тестовому режимі. Її призначенням було: виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет, а також глушіння радіосигналів у Європі. В СРСР намагалися глушити сигнал Радіо Свобода та низки інших західних радіостанцій аж до грудня 1988 року
Тим не менш, я намагався витиснути все зі свого приймача.
Один із радянських радіоприймачів «Океан-209», через який можна було слухати західні радіостанції, попри глушіння їх в СРСР
Люди, з якими я познайомився у цей перший день 1992 року були для мене справжніми легендами. Це люди, які були аматорами іншої журналістики, люди, які ніколи не сприймали Україну в радянському контексті – Роман Купчинський, Ліна Гвать та Іван Гвать, Андрій Гайдамаха, Григорій Панчук, Людмила Литовченко, Олександр Народецький, Михайло Мигалисько, Мойсей Фішбейн, Ірина Халупа, Юрій фон Штайден-Дубанович…
Працівники Української редакції Радіо Свобода в Мюнхені, фото з періоду 1993–94 років. Зліва направо: Валентин Мороз (молодший), Мойсей Фішбейн, Ганна Щепко, Ольга Ващенко, Алла Кальваровська, Марта Гарасовська, Емма Андієвська, Роман Купчинський (директор редакції), Олександр Народецький, Тамара Тарнавська, Людмила Литовченко, Борис Товстюк і Григорій Панчук
Працівники Української редакції Радіо Свобода у студії в Мюнхені, перша половина 1990-х років. Зліва направо: Григорій Панчук, Марта Гарасовська, Василь Яремій (псевдонім Василь Дарчук), Людмила Литовченко
До співробітництва з Радіо Свобода мене активно заохочували легенди української журналістики та аналітики – Богдан Осадчук і Роман Сольчаник, яким я щиро вдячний за їхні аргументи. Адже я вважав, що в час змін важливо, щоб новим голосом почали говорити саме українські медіа й бачив своє місце саме в їхніх редакціях.
Коли я почав співпрацю з Радіо Свобода, у Києві вже було справжнє «ядро» нашого майбутнього Київського бюро
А Богдан і Роман переконували, що в Радіо Свобода є своя особлива місія – стати першим великим міжнародним медіа, із розвиненою кореспондентською мережею у світі і українських регіонах, долати ту інерцію провінційності, яка закладалася комуністичним режимом. І я погодився з їхньою логікою і став московським кореспондентом української служби.
Мій попередник, Анатолій Доценко, мав неймовірну можливість повідомляти слухачеві про діяльність українського національного й правозахисного руху тоді, коли це вже можна було робити з Москви, але ще не можна було робити з Києва.
Однак, коли я почав співпрацю з Радіо Свобода, у Києві вже було справжнє «ядро» нашого майбутнього Київського бюро – легендарний Сергій Набока, Світлана Рябошапка, Андрій Дерепа… І вже невдовзі українська служба була не тільки в Мюнхені, вона була й у Києві і стала тут одним з найбільш неупереджених й шанованих голосів.
Київ, початок 1990-х: Дмитро Пономаренко (другий зліва), Роман Сольчаник (третій зліва), Богдан Нагайло (третій справа, тодішній директор Української редакції Радіо Свобода ), Андрій Дерепа (другий справа)
Керівник Київського бюро Радіо Свободи Андрій Гайдамаха і співробітниця Юлія Ільєнко (Сайко), 1992 рік
З того часу минуло вже понад три десятиріччя – це були часи становлення незалежних українських медіа й водночас часи пошуку Української служби Радіо Свобода своєї ролі і своєї місії. І, як на мене, ми з цією місією впоралися, бо завжди залишалися незаангажованим медіа, завжди були голосом неупередженості і завжди були медіа, яке працює у великому світі й працює для України.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Історія Української редакції Радіо Свобода ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Богдан Нагайло: Я зрозумів, що із Кравчуком можна мати справу ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Нас читали у ЦРУ». Спогади аналітика дослідницького Інституту Радіо Свобода Романа Сольчаника ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Прем'єр-міністр дивився на нас із підозрою»: спогади першого керівника бюро Радіо Свобода у Києві Андрія Гайдамахи ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Юлія Жмакіна: «Я першою затягнула Медведчука і Тимошенко в одну студію» ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Олександр Народецький: «Якось Кучма обіцяв передати свої закордонні рахунки Радіо Свобода»Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА