«Пляшка води – на двох, замість ковдри – картон». Звільнений з полону розповів про тортури у «вагнерівців»

17 грудня – особлива дата для Юлія Рубана. Саме цього дня два роки тому, розказує 55-річний колишній військовослужбовець ЗСУ, він потрапив до рук «вагнерівців» разом з земляком і бойовим побратимом Сергієм Бідненком. Вийшовши з полону, товариші намагаються зустрічатися саме цього дня: згадувати про пережите, поминути загиблих побратимів. Позаду в обох, каже Юрій, тяжкі бої, поранення, катування. Те, що вижили в нелюдських умовах, та повернулися додому, до рідних, Юрій називає маленьким дивом.

Напередодні значущої для нього дати колишній військовополонений поділився з Радіо Свобода своєю історією та розповів про свої передноворічні мрії.

Юрій Рубан

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Юрій Рубан з містечка Помічна на Кіровоградщині понад 30 років пропрацював на залізниці електромеханіком. Зараз йому 55. Каже, ще три роки тому бойового досвіду він не мав. Строкову службу відбув ще за радянських часів в будівельних військах і навіть з автомата стріляти як слід не вмів. До військкомату пішов сам, у перші дні великої війни. Спершу не брали – через проблеми з серцем. Та після другого звернення, зрештою, він потрапив до війська, до 57-ї мотопіхотної бригади.

Розповідає, це було влітку 2022-го. Коротке навчання на стрільця – і перші бої, Херсонщина.

«Наша рота складалася в основному з земляків, з кіровоградців, новобранців. Чоловік десять, може, були з досвідом. Вік – 40-50 років в основному, молодих було дуже мало. У перший бій ми пішли днів через сорок. На Херсонщині наша бригада форсувала Інгулець і займала плацдарм. Завдання нашого стрілецького підрозділу було – тримати лінію. Села Сухий Ставок, Давидів Брід, Ольгівка», – розповідає Юрій про перші місяці служби.

Останній бій і полон

Далі, каже чоловік, їх перекинули на схід, під Бахмут. Його рота боронила позиції в передмісті, біля гіпсової шахти. 17 грудня зранку, розповідає Юрій, російські війська розпочали наступ. Їхню групу з дев’ятьох бійців оточили «вагнерівці». Близько трьох годин під дощем та в багнюці тривав запеклий бій.

«Ми були відрізані від своїх, з флангу теж був бій. Відступати було нікуди. Ми зрозуміли, що сподіватися ні на що: підкріплення не прийде, патронів не підвезуть. Був дощ, близько нуля градусів. У нас клинили автомати, бо руки в болоті. Патрони заряджаєш в магазини, а вони з болотом, патрон потрапляє у ствол – і застрягає. Я лопатою по затвору бив, щоб загнати туди патрон. Один вистріл – і знову те саме. Серед нас були поранені, відповідати вогнем вони вже не могли», – згадує військовий.

Там, в окопі, каже Юрій Рубан, він думав про синів

«Вагнерівці» накрили їх масованим вогнем і забігли до них в окоп, розповідає Юрій. З дев’яти українських солдатів двоє опинилися в руках противника – він та його товариш Сергій Бідненко. Доля інших, каже чоловік, невідома. Під час взяття в полон Юрій отримав поранення.

«Мені наказали вийти з окопу без зброї, руки – за голову. Я тільки вийшов – і одразу мені куля прилетіла. Стрілець поцілив мені в бік, куля пройшла наскрізь, життєво важливі органи не зачепила. І зразу на мене налетіли. Били по голові, ногами, прикладами. Я прикривався рукою – розтрощили кисть. Коли мене били, я почув, що є ще хтось з наших живий. Це був мій товариш Сергій», – згадує Юрій.

«Вагнерівці», каже, були готові їх убити, але в цей момент пролунала команда взяти живими. Далі був ворожий бліндаж – допит і знущання.

«Мені потім сказали: «Твоє щастя, що прийшов наказ». Думаю, від нас хотіли отримати якусь інформацію, тому не вбили. Але ми нічого не знали. Ми на цю позицію зайшли лише день тому. «Чи було там заміновано, скільки вас було людей?». «Нічого не бачив, не знаю», – та й усе. Головне було – не забрехатися. З Сергієм ми ні про що не встигли домовитися. Спершу я був на допиті, а потім – Сергія занесли. Він був тяжко поранений, у нього куля застрягла біля серця», – розповідає Юрій.

«Ніякої медичної допомоги не надавали. Я стікав кров’ю – жіночу прокладку приклеїли на скотч. Вона зразу відлетіла. Лякали розстрілом. Один каже другому: «Бери чорний пакет і веди, знаєш куди». Це був елемент психологічного тиску. Але у той момент мені вже було байдуже – вб’ють чи не вб’ють. Такий був стан», – додає Юрій.

В ув’язненні

Тієї ж ночі Юрія з товаришем перевезли до в’язниці в Сокологірськ (стара назва – Первомайськ) на Луганщині. У камері площею близько 30 квадратних метрів утримували спершу 20 людей, а потім – до 30.

«Наша камера вважалася камерою для поранених, і це були кращі умови, ніж в інших. Підвал без вікон, нари, зі стелі капає, холод. Воду нам давали – або одна пляшка-«півторачка» на одного, або пляшка – на двох. Цього не вистачало. Адже всі поранені, з високою температурою, в роті сохне, не стільки їсти хочеться – як пити. Давали один «вагнерівський» сухпайок на день на трьох: три консерви – по 90 грамів. Зовсім мало, щоб поїсти. Спали просто на дошках або просто на бетоні. Вкриватися нам дали – картон, яким перепаковують меблі. Ні туалету, ні туалетного паперу, ні помитися. З медикаментів були йод та бинти. Жарознижувальних препаратів – не було», – розповідає колишній військовополонений.

Українською мовою, каже Юрій, спілкуватися з охоронцями було заборонено.

«Хтось щось хотів запитати в вертухая. А той: «По-русски!». Це я вмів російською, бо застав радянські часи, а були хлопці, які російську недобре-то й знають. То їм робили зауваження», – додає Юрій.

Обмін напередодні Нового року

Чоловік каже, у полоні він жив надією на обмін, але коли це відбудеться, достеменно ніхто не знав. Через два тижні, напередодні Нового року, говорить, до камери зайшли й оголосили список з десяти людей, яких обміняють. Його прізвища там не було. Згодом назвали ще дев’ять прізвищ. 8-им та 9-им у списку значилися вони з товаришем Сергієм.

«Це було 30-го грудня. На обміні ми несли своїх поранених, когось вели, тримаючи під руки. Обідрані, обшарпані, у багатьох не було взуття – то повирізали з пластикових пляшок. Я був в одній термобілизні і флісці, бо в полоні у мене відібрали все – форму, взуття. Шкарпетки волонтерські були плетені – й ті зняли. Лишили фліску, бо вона була скривавлена… І тоді на власні очі ми побачили, на кого нас міняють: ситі, вгодовані, всі – у «робах», – розповів Юрій.

«Нас посадили в автобус. На кожній сідушці лежали пакети з їжею. Це було так приємно! Ніби нічого такого – яблуко, йогурт, але ми були такі голодні. Нам також видали нові телефони з новими сімками. Я подзвонив племіннику – єдиний номер, який пам’ятав. Удома не знали, де я, вважали зниклим безвісти», – згадує він.

Ту новорічну ніч, з 2022 на 2023 рік, каже чоловік, він провів у Дніпрі, в шпиталі, на лікарняному ліжку. У їдальні влаштовували чаювання для бійців, але він піти зміг.

Далі був місяць лікування та реабілітації – і знову служба у війську. Звільнився у запас через стан здоров’я у квітні 2023-го. На другий же день повернувся на роботу на залізниці. За кілька місяців, влітку, розповідає Юрій, здійснив свою давню мрію – піднявся з синами-двійнятами на Говерлу.

Юрій з синами на Говерлі

Колишній військовополонений каже, за час, що минув, йому вдалося повернутися до цивільного життя. Цьогоріч він реалізував ще одну мрію: побував у Карпатах разом з товаришем та батьком загиблого під Бахмутом побратима Олександра Кашулова, здійснив сходження на Петрос.

Юрій Рубан на Петросі

«Що далі, які плани? Ще там, в окопі, коли мене брали в полон, останньою моєю думкою була думка про синів. Не було ні патронів, ні гранат, автомат заклинив – застрелитися було нічим. І я подумав: ще б хоча б раз побачити синів… Це збулося. Тепер хочу поїхати з дітьми в Карпати, на Синевир, до скель Довбуша. Хочу показати їм побільше цікавих місць України», – ділиться Юрій.

Юрій Рубан з товаришем і батьком зниклого безвісти побратима

17 грудня, додає чоловік, він зазвичай зустрічається з бойовим побратимом Сергієм Бідненком, з яким разом пройшли полон. Також відвідує могили загиблих на війні товаришів.