Депортація в Росію, звільнення і нова американська родина: історія дівчинки із Миколаївського інтернату

16-річна Юлія з Новопетрівки, Миколаївської області, за останні два роки пережила найважчі і найщасливіші моменти свого життя. Вона пережила півроку у підвалі в окупованому Херсоні, переїзд у Крим із озброєним конвоєм, місяць у російському таборі для викрадених дітей, звільнення і нарешті – довгоочікувану зустріч із прийомними батьками у США. «Голос Америки» відвідав новий дім Юлії.

Бетані та Нік Уайт зі штату Вайомінг вирішили усиновити двох дівчат-підлітків з України ще задовго до великої війни. Тоді опікунські органи у США їх попередили, що процес усиновлення для американців займає близько півтора року.

Сім’я обрала дві дівчинки з різних інтернатів України – Лєру з Запоріжжя та Юлю із Миколаївщини. Валерію встигли усиновити та привезти додому ще до повномасштабного вторгнення. Юлію - планували забрати наприкінці лютого 2022 року.

«Ми вже практично завершили процес усиновлення Юлії, лишалося кілька днів, щоб її забрати, коли почалась війна», – розповідає Нік Вайт, прийомний батько Юлії.

Бетані – його дружина встигла доїхати лише до Польщі, коли Україну 24-го лютого почали обстрілювати російські ракети.

«Юлія застрягла у війні і не могла повернутися. Ми оформляли однакові документи для обох дівчат і начебто одночасно, але оскільки вони не родичі і з різних регіонів, нам довелося вже в Україні провести два різні процеси усиновлення, у них були різні дати на спібесіду, різні дати судових засідань»

Юлія (праворуч) спілкується з мамою-американкою Бетані Вайт черед додаток-перекладач на телефоні

Війна, окупація, депортація

Спеціальна школа для дітей з інтелектуальними порушеннями у Новопетрівці Миколаївської області потрапила під окупацію 25 лютого, на другий день великої війни.

Нік та Бетані відчайдушно шукали спосіб, як витягти звідти дівчинку. В ході пошуків вони познайомилися із двома американськими волонтерками, колишніми військовими, які з перших днів війни в Україні допомагали евакуювати людей.

Одна з них – Кеті Стікел, розповіла «Голосу Америки», що почала шукати дітей зі Новопетрівки, бо дізналася, що одну з дівчаток – Юлію – усиновили американці.

«Єдина причина, чому ми знали, що ці діти існують, бо одну дитину з цього інтернату усиновили американці. І ця мама – Бетані Вайт з містечка Джіллетт, що у Вайомінгу, почала шукати допомогу. Подзвонила в Міжнародний Червоний Хрест (вони ніколи не допомагають, я вам це скажу прямо). Вона дзвонила всім, про кого тільки можна було подумати. Ніхто не міг допомогти. Потім вона згадала, що в їхній церкві була одна пані, яка шість років тому їздила в Україну, і вона зателефонувала їй, це була моя напарниця Ешлі. Так ми почали шукати цих дітей»

На той час Кеті та Ешлі вже працювали у Херсоні. Спочатку вони намагались вивезти дітей з-під окупації. У пошуку їм допомогла місцева громада російськомовних українців-мусульман.

«Я в Херсоні, коли допомагала в евакуації, зустріла там групу хлопців, які мусульмани, але українські громадяни. І тому що вони не виглядають як українці, росіяни не звертали на них особливої уваги. Тож усі ці чоловіки – яких звати Ахмет, Мехмет і так далі – вони стали моїми друзями, і всі вони жили приблизно в тому районі, де знаходився інтернат. То ж я їм інколи писала: гей, Мехмете, чи ти не міг би перевірити Новопетрівку, яка у них ситуація, чи можна їх вивезти? Він тоді писав усім своїм друзям, вони вилазили на дахи своїх будинків, і він тоді мені відписував: «О, ні, сьогодні не вийде, стріляють. У них в лісі військові на деревах, стріляють по кожній машині, яка виїжджає»

Директорка спецшколи з Новопетрівки Наталія Луцик розповідає, що не встигла вивезти дітей, коли почалось вторгнення. І півроку вони жили у підвалі – сама директорка, її чоловік, водій інтернату, та 15 дітей з особливими потребами з 8 до 17 років.

«Ми 5 місяців прожили без світла і води, ми збирали дощову воду. Вони кажуть: Наталіє Володимирівно, ми тепер навчимо всіх, як у жменьці води покупатися, умитися, попрати речі і ще й полити квіти», – розповіла Голосу Америки колишня директорка інтернату.

Коли діти згадують цей період, у них тремтить голос. На питання, чи складно було у підвалі, Юлія згадує лише один випадок, коли загинули її троє подруг, які вийшли на вулицю погуляти.

«У нас трьох дівчаток убили «руські», в Україні. У Віку попали, в її голову. Ми чули звук. Вони гуляли на вулиці, і ми чули, як хтось кричить «ай, больно, в спину попало». Там шість дівчат було, троє ще живі. Віки, Лєни, Свєти – 13, 15 і 16 років – їх вже нема», – розповідає 17-річна Юлія.

За словами волонтерки Кеті, росіяни знали про дітей у підвалі спецшколи, і коли ЗСУ почали наступ, дітей примусово вивезли з міста. В автобус із дітьми заскочили директорка та її чоловік.

Каті Сікел: «У серпні дітей примусово вивезли з дитбудинку. Їх перевезли у Херсон під дулами автоматів, для нас це означало, що вони ще у глибшій окупації. Потім у жовтні їх повезли на Крим, потім через Крим – на Росію, у Краснодар».

Директорка Наталія Луцик наперед проговорила з дітьми їхні дії на усі варіанти розвитку подій:

«Вони повинні були знати, навіть якщо будуть обстріли, до кого вони будуть йти з працівників, де вони можуть заховатися. Потім, якщо нас розлучать, що вони мають робити. І коли ми вже їхали цією дорогою до Криму, перше що я їм сказала: Діти, Крим – це Україна, ми ще в Україні».

Коли зрозуміли, що з Криму їх везуть в Росію, Наталія згадує, як розплакалися разом з чоловіком.

«І вже потім, коли ми знали, куди ми їдем, я сказала: «Діти, запам'ятайте, ми ніколи вас не покинемо. Ми їдемо в Росію. Але ми виїдемо, і я зроблю все, щоб ми виїхали. ... І запам'ятайте, ви майже дорослі, тобі ще чотири роки лишилося, тобі ще два роки, але ви будете мати право, навіть маючи російський паспорт, покинути цю державу»

Колишня директорка продовжує: «Найменші були Назар і Коля. Кажу їм: Назаре, тобі 10 років, Колю, тобі 8 років ще почекати. І вас заберуть. Це на той випадок, якщо нас розлучать».

Їх привезли у російський Краснодар, де поселили у таборі, на той час там уже перебували близько півтисячі дітей, розповідає вчителька.

«Дітки плакали, хотіли додому, але пояснювали це тим, що просто хочуть додому», – згадує колишня директорка Інтернату.

Їхнє життя у таборі було схоже на перебування у радянському дитячому таборі, там були вожаті, проводили спортивні ігри, дитячі дискотеки.

Юля пригадує, що у таборі їх не били й не водили на допити. Втім, каже, всім було страшно: «Та-ак, було дуже страшно... «Руські» – не наші люди».

«Вони [росіяни] не розуміли, чому діти не танцюють на дискотеці. Прийшла до мене вожата і каже: чому ваші діти не танцюють? Вони не розуміли, що у нас радості нема», – розповідає Наталія Луцик, колишня директорка спецшколи.

А ще пані Наталія розповіла про випадок, коли діти зі страхом бути пійманими, несли їй в кімнату жовто-синє печиво.

«Мої діти несли мені жовте і блакитне сердечко, різними поверхами. Вони бігли і з’єднали ті два сердечка тільки у мене в кімнаті, щоб ніхто не побачив, уявіть собі. Це ж вони бігли до мене так, бо не можна було. Розумієте?»

У Росії вона дозволила дітям робити те, що ніколи не дозволено було в інтернаті.

«Вибачте, що я так скажу, але я дозволила їм, коли ми там були, коли було смачно, щоб вони облизували тарілки, коли з’явився хліб, ми його цілували і плакали, і сьогодні жодна дитина не залишить шматочок хліба, вона крихти пальчиками буде збирать із столу», – розповідає Наталія Луцик.

Пошуки тривали

А тим часом Кеті та Ешлі продовжували пошуки дітей. На це в них пішло кілька тижнів. У визволенні їм допомогли … місцеві мешканці Росії.

«Місцеві росіяни допомогли нам отримати інформацію і витягти цих дітей. І мені байдуже, чому вони це зробили. Якщо вони це зробили, щоб відбілити себе у випадку розслідування воєнних злочинів, хай буде так, але вони нам допомогли. Багато з них є дуже релігійними і сприймають всіх як Божі діти. І мені тоді було байдуже, під яким прапором вони нам допомагають», – розповіла Кеті Сікел.

Дітей вдалося вивезти таємно з табору лише з другої спроби. Як саме –волонтерки не розповідають. Мовляв, у полоні зараз лишається ще багато людей, над звільненням яких вони працюють. Але 15 дітей та їхня вихователька змогли залишити Росію.

Кеті та Ешлі зустріли їх на грузинському кордоні.

«День, коли ми їх вивезли з Росії, це була середина листопада. З 15-ти дітей, в жодного з них не було звичайного взуття на ногах, вони не мали пальт, і були дуже худі. Не скажу, що вони голодували, вони просто були дуже бліді», – згадує Кеті.

У Грузії волонтерки винайняли будинок для групи дітей, гроші на житло, одяг та їжу збирали з пожертв. У дітей почалось нове життя.

Діти з Новопетрівської спеціалізованої школи, якими опікується Наталія Луцик

Краснодар-Грузія-Вайомінг

«Класно тут, є світло, вода, всі зручності», – радісно розповідає Ліля зі спецшколи.

Її подруга Даша додає: «Мені подобається в Грузії, тут прикольно, гори, ми їх тільки на картинках бачили, а тут так красиво, ще й сніг. ... Сьогодні ми вперше на метро їздили, на урок малювання. Нам сказали, що ми можемо художниками ставати. Але ми всі хотіли б в Україну, це 100 процентів».

У Грузії дітям починають відновлювати документи. Вже усиновлена Юлія проживе тут ще кілька місяців, поки зможе виїхати закордон.

Її прийомна матір Бетані приїхала зі США до Грузії перед Новим роком і пробула з дітьми п’ять з половиною тижнів, допоки були відновлені необхідні для виїзду з країни документи її доньки.

Юлія з братами грає у настільну гру

Так, на початку 2023-го року, через понад три роки після початку усиновлення, Юлія потрапила до свого нового дому в американському штаті Вайомінт, де її чекали четверо братів – діти Бетані й Ніка – та прийомна сестра з України, яка на той час вже майже рік жила у США.

Тепер Юлія вчить англійську і вже ходить в місцеву школу. З батьками, братами й однокласниками спілкується через електронний перекладач.

Дівчина зізнається, англійську вчити важко, але школа її забезпечила комп'ютером, який допомагає їй перекладати та робити домашні завдання.

«У нас є комп'ютер, де нам дають завдання, і ми їх робимо. З друзями через перекладач балакаємо», – ділиться Юлія.

З сестрою з України відносини не дуже складаються, бо Юлія каже, що вони різні характерами.

Валерія, прийомна сестра Юлі, не має бажання вчити англійську і чекає на своє повноліття, щоб залишити прийомну сім'ю.

«У мене в сім’ї ніколи не було того, що у мене зараз є, але як це вам сказати? Я не приховую, я можу випити і покурити. Якщо мені мама говоритиме «не пий, не кури», я все одно буду це робити, бо мені це подобається. Я не вчу англійської, лише те, що в школі. Мені подобається своя мова, і я не хочу жодних більше мов вчити», – пояснює російськомовна Лєра.

«Я планую виїхати звідси в інший штат: у Нью-Йорк чи Лос Анджелес, там більше російськомовних, зможу з ними говорити. Я не хочу тут бути», – додає Лера.

Тепліші відносини у Юлії склалися з її американськими братами. Разом гуляють після школи на вулиці, грають у настільні ігри, співають пісні з татом-музикантом.

Юлія грається із американськими братами

Юлія навіть навчила братів кількох українських слів.

«Кружка, собака, нє і та», – ділиться своїм українським запасом слів старший із братів Майка.

«Спочатку я трохи ревнував батьків до дівчат, але зараз я розумію, що мені нема про що переживати. Я хвилювався, що більше не буду найстаршою дитиною в сім’ї, але це не має значення, бо я все одно найстарший хлопець в сім’ї», – розповідає найстарший прийомний брат Юлії Майк Уайт.

Навчитися жити у новому місці і в родині – це нелегко. Втім за кілька місяців нового життя Юлія вже знає, які її улюблені заняття з новою родиною: «Я люблю ходити з сім'єю в магазин, люблю ходити в церкву разом, і люблю їжу. Смачно варять їсти батьки».

Її батьки визнають: життя з прийомними дітьми – випробування. Але при цьому запевняють, що дівчата принесли в дім більше радості.

Нік Уайт, прийомний батько Юлії: «Є виклики, пов'язані з підлітковим віком. Але насправді все краще, ніж я очікував. Я думав, буде хаос. Ці виклики і те, як ми разом проходимо через них, думаю, роблять мене внутрішньо кращою людиною».

Бетані згадує першу зустріч з Юлією в Україні, і запевняє, робитиме все можливе, щоб покращити життя доньки.

«Коли ми вперше приїхали в дитячий будинок в Україну, нас одразу відвели у кімнату на зустріч з дитиною. Вона дуже нервувала і почала сильно плакати. Директор дитбудинку намагався її заспокоїти, спитав, що сталося, чому вона плаче. І вона сказала тоді, що схвильована, бо так довго цього чекала», – пригадує Бетані Уайт.

Родина є віруючою. Вечорами вони дякують долі за радісний хаос і велику родину.