«Незламний». Історія бійця-«кіборга», розказана зі сцени актором-побратимом

У Дніпрі до Дня волонтера та Дня Збройних сил України показали інклюзивну моновиставу «Незламний». Це – невигадана історія українського бійця, оборонця Донецького аеропорту Олександра Терещенка, який у важких боях за ДАП втратив обидві руки. Спектакль поставила дніпровська режисерка Вікторія Чернова, а зіграв учасник бойових дій на Донбасі й професійний актор Ігор Кирильчатенко. І хоча виконавець ролі не зустрічався з прототипом свого сценічного героя безпосередньо на фронті, а познайомився вже в мирному житті, він вважає того своїм побратимом.

«Не можна опускати руки, навіть якщо в тебе їх вже немає» – така головна думка постановки.

До початку війни на Донбасі актор за фахом і покликанням Ігор Кирильчатенко близько півтора десятиліття пропрацював у дніпровському театрі імені Шевченка. Розказує: на фронт попросився сам – пішов до військкомату в березні 2014-го.

«Прийшов і кажу: «Беріть мене». Оскільки по строковій службі я – командир САУ, тобто самохідної артилерійської установки, а артилерія 2014-го тоді ще на Донбасі не воювала, то мене не брали. Тоді я сказав: «Беріть мене в піхоту». І вже 1 квітня 2014 року був в «учебці», – розповів Ігор Кирильчатенко.

Горлівка, контузія, заїкання і щасливий випадок

Далі була служба в зоні бойових дій: спершу – в складі однієї з частин Нацгвардії, потім – у ЗСУ. Ігор Кирильчатенко розповідає: загалом пробув на фронті рік. Зокрема, запам’яталося, як стояли під Горлівкою.

«Були під Горлівкою, нульова точка, самий «нуль». Ворога бачили майже в обличчя. Це були автоматні бої», – розповів боєць і актор.

Афіша вистави «Незламний»

Там же, під Горлівкою, актор отримав контузію. Каже: тоді почав заїкатися і вже думав, що ніколи не зможе грати на сцені. Повернувшись додому, опанував режисерський фах і почав працювати над виставами. З проблемою мовлення звертався до лікарів і психологів, однак позбутися заїкання допоміг випадок.

«На морі ми з дитиною потрапили в шторм. Донька тоді була маленька, у надувному крузі. Нас зносило все далі й далі. Дружина засмагала на березі й нічого цього не бачила. Я плив і плив, а мене відносило. І все ж я виплив з донькою. І коли вийшов на берег, то зрозумів, що вже не заїкаюся», – розказав він.

Вистави про війну: «Я зрозумів, що слово – це зброя»

Після демобілізації Ігор Кирильчатенко брав участь у створенні кількох вистав про війну. Каже: повертатися до класичних комедій, у яких він грав раніше, не мав охоти. Першу виставу – театралізований концерт «АТО: Ангели тебе оберігають», де був ведучим й автором сценарію, – презентували на сцені театру імені Шевченка.

«Потім була вистава «Війни нема… є» по Борису Гуменюку. Це мій побратим, друг, який був письменником і до війни. Потім, 2020 року, мені хотілося поставити комедію про війну. І ми поставили на базі театру імені Шевченка «Пригоди небравого вояка Шрамка» – за книгою Віталія Запеки. Це комедія про те, як ми, українці, завдяки гумору виживаємо на фронті. Мій фронтовий досвід – це був поштовх, і я зрозумів, що слово – це зброя. У час, коли йде війна, потрібно про це говорити. Показувати комедії, показувати Стецька – мені це вже некомфортно», – розповів актор.

«Незламний» – реальна історія «кіборга», показана зі сцени

Нова вистава про війну, у якій грає Ігор Кирильчатенко, – «Незламний» – з’явилася вже як постановка заснованого ним Патріотичного театру «Арт-фронт». Спектакль присвячений історії добровольця, десантника 79-ї бригади Олександра Терещенка, який при обороні Донецького аеропорту втратив обидві руки. Кирильчатенко каже: з цим хлопцем він познайомився не на фронті, а вже в мирному житті.

Актора вразила його автобіографічна книга «Життя після 16.30», яка потім лягла в основу моновистави.

Ігор Кирильчатенко на сцені

«Я кажу у виставі, це вже мої слова: для мене всі, хто там побував, – це мої побратими. Я шукав книги побратимів, за якими можна було поставити вистави. З Сашею я познайомився тут, у Дніпрі, у ветеранському наметі на книжковому фестивалі. А потім я прочитав його книгу… Ця вистава показує, що люди з інвалідністю, – набагато сильніші за нас, що людина без обох рук – сильна духом. У цій виставі ми також піднімаємо тему самогубства бійців, яка в державі замовчується. Особливо важливо це для тих, хто отримав інвалідність. Мій герой Саша був на прем’єрних виставах із дружиною. Ми з режисеркою переживали, як вони сприймуть. Наприкінці дружина підійшла до мене зі сльозами й сказала: «Дякую!»... Ви ж бачите, що зараз відбувається: російські війська на кордоні, тому такі вистави потрібні для підняття бойового духу. Це мотиваційна вистава, вона має надихати», – розповів актор.

«Замовчування – наш спільний злочин»

Режисерка Вікторія Чернова зазначає: боєць, автобіографічну історію якого вона поставила на сцені, вражає силою своєї особистості.

«Така тема, повз яку було складно пройти. Дуже цікавий текст, який має в собі багато потенціалу – для глядача: там є про що подумати. Текст, за яким стоїть непересічна особистість автора. Сила автора, його розум, почуття гумору, його іронічне ставлення до себе й до ситуації – це сподобалося. Людина, яка, попри все, може себе зберегти і навіть переродитися, – це мистецька тема, яка мене надихнула. Це – екзистенційна проблематика, яка ще не вичерпана. І тема війни поки ще не вичерпана. Мене дратує ситуація, коли ми всі, всім суспільством, робимо вигляд, що в нас немає війни. Замовчування – це наш спільний злочин, і я не хочу в ньому брати участь», – сказала Вікторія Чернова в коментарі Радіо Свобода.

Виставу «Незламний» у Дніпрі подивилися бійці Нацгвардії

Виставу «Незламний» вже показували на фестивалі моновистав у Києві, планують також гастрольний тур містами України. Окрім того, творчий тандем Вікторії Чернової та Ігоря Кирильчатенка має задум ще однієї постановки: вона буде про українського бійця, який пережив полон.

«Патріотичний театр – це не тільки про війну. Це й козацтво, це і воїни УПА, Голодомор, теми української історії – все це ми будемо підіймати. Але поки що – війна, бо мені це болить. Не хочемо брати готові п’єси, а хочемо показувати на сцені твори наших бійців, написані саме ними, – щоб їхні історії прозвучали зі сцени», – додав Ігор Кирильчатенко.