18 грудня минає шість років з дня загибелі бійця-добровольця з Дніпра, оборонця Донецького аеропорту з позивним «Сім’янин» Андрія Широкова. У грудні 2016 року він загинув на Світлодарській дузі, що поблизу Дебальцева Донецької області. Його дружина, волонтерка Ганна Счасна-Гарус залишилась сама з п’ятьма дітьми, двоє з яких – прийомні. За ці шість років без чоловіка, каже жінка, бувало всяке: і повна зневіра, і знову – бажання жити, творити, підтримувати інших. Ганна має художню освіту, є майстринею декоративного розпису, й одна зі справ її життя зараз – це художня майстерня, де вона разом з вихованцями виготовляє пам’ятні барельєфи для родин загиблих бійців.
Про історію свого кохання й шлюбу, про загибель чоловіка й життя «після» Ганна Счасна-Гарус розповіла Радіо Свобода.
Волонтерка Ганна Счасна-Гарус і її чоловік Андрій Широков, оборонець Донецького аеропорту, який загинув на Світлодарській дузі 18 грудня 2016 року
Історія кохання
Ганна з Андрієм познайомилися давно, в ранній юності. Їй було 16, йому 17. Він – носив їй любовні записочки від одного із залицяльників. Ні про які почуття між ними тоді не йшлося, але дівчина подарувала хлопцеві металеву мініатюрку – дракончика.
Той потім став одним із талісманів їхньої родини. Та й остання їхня дитина – син Ілля – народився саме в рік Дракона за східним календарем, розповідає Ганна.
Запам’яталися його слова: «Ти лише поглянь, яка гарна наша Україна!»Ганна Счасна-Гарус
Зустрілися вони з Андрієм знову вже дорослими, каже жінка, – аж через 15 років. У нього за плечима були два шлюби, а в неї – свої життєві драми. Кохання з першого погляду, говорить, не було, – було взаєморозуміння, спорідненість душ й поступове «проростання» одне в одного.
«У нас не було такого, як буває між людьми, – ніхто не домагався взаємності, почуттів. Все сталося якось одразу. Взаєморозуміння, взаємопроникнення душ. Андрій ще потім говорив: «І як так сталося, що ти стала мною?»… Він намагався щовечора приїздити до мене, потім ми стали жити разом. Не розписувалися. Андрій казав, що вже двічі був у загсі й нічого доброго з того не вийшло. Мені теж не була потрібна ця формальність – штамп… Ніколи Андрій не говорив вголос про патріотизм, про любов до України, про почуття. Перші роки нашого життя він перевозив вантажі Україною, великою фурою – і я з ним. Запам’яталися його слова: «Ти лише поглянь, яка гарна наша Україна!». Оце – було»
Родина, діти
У пари спершу народилися двоє дівчаток. Старшій Маргариті зараз 15, другій доньці Анжеліці – 12. Потім прийшло бажання мати в родині ще й хлопчика, каже Ганна. Вирішили взяти прийомного. А тоді – ще одного. Так у сім’ї з’явилися Микола та Олексій. Зараз їм по 12 років.
«Анжеліці було шість місяців, коли ми вирішили взяти хлопчика. Мені з малою дитиною було ніяк, то Андрій сам це все ініціював, сам брав довідки, оформлював документи. Коли в одному відомстві нам сказали, що прийомним батькам «краще бути розписаними», Андрій якось так швидко й легко погодився, ніби давно чекав. Ми зробили все швидко. Миколка був дуже слабий, хворобливий, і ми якнайшвидше хотіли його забрати»
Ганна Счасна-Гарус
Життя родини не було безхмарним. Але, як каже Ганна, її чоловік умів багато чого робити сам, мав золоті руки. І все ж одного разу їм довелося пережити кризу стосунків.
«Було таке, що доходило до розмов про розлучення. «А як же діти?» – запитувала я. Їх було на той момент четверо. «Поділимо», – казав Андрій. Якраз ділилося на двох… Але ми з’їздили разом до Італії, побули там, багато про що поговорили. І пережили це. А повернувшись з Італії, я дізналася, що вагітна. Народився наш наймолодший син Ілля», – каже Ганна.
Війна
У 2014 році Андрій Широков пішов на фронт добровольцем. Воював загалом понад два роки, спершу – у «Правому секторі», потім – у 54-й бригаді ЗСУ.
Не обговорювали, що тепер війна з Росією і що треба говорити українською. Просто почали розмовлятиГанна Счасна-Гарус
Чоловік обрав для себе позивний «Сім’янин», бо вважав найдорожчим скарбом свого життя свою родину. Він побував у найгарячіших точках Донбасу. Кілька разів був у Донецькому аеропорту, захищав селище Піски і шахту Бутівку. Тоді ж, каже його дружина Ганна, якось приїхавши додому на короткий перепочинок, він перейшов на українську мову.
«Ми не обговорювали це, ми не казали одне одному: мовляв, що тепер війна з Росією і що треба говорити українською. Просто почали розмовляти», – розповідає Ганна.
Гасло «Поважай себе. Розмовляй українською» в художній майстерні Ганни Счасної-Гарус, яка відома своїми акціями на підтримку української мови
18 грудня 2016 року розділило життя цієї сім’ї на «до» і «після». Того дня Ганна не могла додзвонитись до чоловіка – бійця 54-ї бригади. Телефон Андрія мовчав. Потім повідомили, що він загинув. Тіло побратими знайшли на місці, де був бій, і винесли.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Мій чоловік загинув за Україну, я маю право відстоювати українську – вдова «кіборга»Надзвичайно важким, згадує Ганна, був перший рік без чоловіка. Витримати все вдалося лише завдяки допомозі сестри, мами й небайдужих українців.
Перший рік, у цьому є щось містичне, я постійно відчувала Андрієву присутність поручГанна Счасна-Гарус
«Я не впевнена, що зараз родини загиблих бійців отримують таку підтримку від суспільства, яку тоді отримували ми. Зовсім незнайомі люди з усієї України слали нам посилки, іграшки, солодощі – дітям. Один дніпрянин запитав мене про потреби і кілька разів возив моїх дітей до школи, на заняття в гуртках, а на 8 березня привіз цілий пакунок – солодощі, подарунки. Я не пам’ятаю навіть імені того чоловіка…»
У перший рік, каже, і в цьому є щось містичне, вона постійно відчувала чоловікову присутність поруч.
«Коли по Андрієві було 40 днів, такий збіг, знайомі затягнули мене на майстер-клас з малювання. Пропонувалося намалювати простеньку картину. Але я взяла інший сюжет: вовк, що летить до сонця. Він символізував для мене Андрія. Очі вовка я домалювала десь аж через пів року чи рік. Такі очі... Один Андріїв побратим навіть сказав, що в ті очі краще довго не дивитися»
Картина Ганни Счасної-Гарус «Вовк»
Мова як пріоритет, мистецтво – арттерапія
Зараз, каже жінка, один з її життєвих пріоритетів – це виховання дітей в україномовному середовищі. У побуті Ганна принципово спілкується українською, хоча іноді через це стаються конфлікти. Були інциденти й у школі, де навчалися діти, говорить вона.
Ганна Счасна-Гарус з дітьми під час пікету на захист української мови біля Дніпровської ОДА. Дніпро, 2017 рік
«9 листопада, День української мови та писемності. Приходжу дізнатися, які заходи плануються на цей день. Мені кажуть: «Так у нас російськомовна школа!». Я намалювала плакат, присвячений цьому дню. Його спершу повісили, але потім, коли я пішла, – викинули в смітник... Усі свята в тій школі проводили російською мовою. Інших батьків підштовхували до конфлікту зі мною: «Всі хочуть російською. От тільки Ганна вимагає українською». І я зрозуміла, що моїм дітям там не місце, і їх перевели до іншої школи», – розповіла Ганна.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Вдова бійця війни з Росією відмовилась вести дитину на свято з російськомовним Дідом МорозомДопомагає жінці жити зараз ще одна справа – художня майстерня. Ганна має фахову художню освіту, є майстринею петриківського розпису.
Один з барельєфів, виготовлених Ганною
Зараз ці навички знадобилися для іншого – разом з вихованцями вона виготовляє з гіпсу пам’ятні барельєфи-ікони для родин загиблих бійців.
«Цей барельєф виготовила художниця, яка мешкає в Італії, Олена Карамушка. У ньому дуже багато сенсів. Тут і Богоматір з бійцем, і зображення церкви, і вежа Донецького аеропорту, патріотичні написи», – показує Ганна.
Деталі барельєфу
На кожну роботу оформлюється сертифікат. Але це тільки перший етап. Другий, не менш важливий, – вручення родинам загиблихГанна Счасна-Гарус
«Ми заливаємо гіпс у спеціальну силіконову форму, добу він застигає. Далі сушимо, шліфуємо – в цьому мені допомагають діти. Потім – наносимо білу емалеву фарбу на певні місця. Потім – процес фарбування. Я це роблю сама, нікому не довіряю. Вклеюємо світлину загиблого бійця. На кожну роботу оформлюється сертифікат. Але це тільки перший етап. Другий, не менш важливий, – вручення родинам загиблих. І ми хотіли б, щоб у цьому нас підтримувала держава, місцева влада, адже належно організувати такий урочистий захід самотужки – складно»
Ганна Счасна-Гарус зі своїми вихованцями в майстерні
За час існування майстерні – з лютого 2022 року – Ганна з вихованцями виготовили близько трьох десятків барельєфів. Десять із них уже вручили. Із залишків гіпсу в майстерні роблять мініскульптурки.
Роботи дітей
Вихованці Ганни під її наставництвом також залюбки малюють.
«Діти дуже знудилися на дистанційці, тому тягнуться сюди, в майстерню. Їм цікаво. У мене тут свої правила: говорити винятково українською, у цьому я принципова. Що ж до творчості – ніяких обмежень, в усьому допоможу, підтримаю», – каже вона.
18 грудня, на роковини загибелі чоловіка, каже вдова, вона не планує ніяких гучних вшанувань.
Є одна мрія – перейменувати провулок, де живе родина, на честь добровольця «Сім’янина». День пам’яті жінка хоче просто провести з дітьми – дві доньки та син якраз мають повернутися з Італії, де вони перебували в евакуації.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Українську мову почали масово вивчати у світі – це наслідки масштабної агресії Росії ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Жива вода мистецтва у час війни: художник Любомир Мартинюк віддає картини на допомогу воїнам ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Я поглянула на місто: Боже, одні руїни». Три історії мешканців шелтеру – переселенців з Донбасу