Із таборів переселенців у Німеччині – в журналісти. Історія Української служби «Голосу Америки» в розповіді дослідниці

Як і коли «Голос Америки» заговорив українською мовою? Хто сформулював засади роботи Української служби, що діють дотепер? Як глушили «ворожі голоси» за радянських часів і як українці все-таки примудрялися їх почути? Про це в інтерв’ю журналістці «Голосу Америки» Оксані Лігостовій розповіла київський історик Ольга Сухобокова, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка. До вашої уваги – закінчення інтерв’ю; початок читайте тут:

– Пані Ольго, ми з вами докладно торкнулися історії створення «Голосу Америки», його Української служби і легендарної особи першого очільника українського «Голосу» Никифора Григорієва. А скільки людей працювало тоді, на початку створення служби, в Українському відділі «Голосу Америки»? І що про них відомо?

Ольга Сухобокова зі своєю монографією про Никифора Григорієва

– Знайти людей, які могли б працювати в Українській службі «Голосу», виявилося проблемою. Адже більшість тих, хто підходив за іншими критеріями, щойно приїхали з Німеччини і не знали англійської мови. Є спогади одного з перших дикторів українського «Голосу Америки» Івана Колосіва, який пише, що із тих 9 співробітників, які почали роботу – а на 1949 рік було 9 постійних працівників і двоє позаштатних, – лише четверо добре володіли англійською. А потрібно ж було спілкуватися, добирати англомовні новини, перекладати їх з англійської на українську. І потрібно було це робити швидко! Тож усі вчилися на ходу, у процесі роботи набували досвіду.

Хто були ці люди? Головно представники третьої хвилі еміграції – воєнної і повоєнної. Здебільшого – так звані «ді-пі» (переміщені особи – ред.), які приїхали після німецьких переселенських таборів.

Імена, на жаль, поновити не можемо. Відомо лише, що одним із перших дикторів був Іван Колосів, спогади якого збереглися.

Знаємо також, що ті дев’ятеро людей представляли різні регіони України. Це були вихідці з Київщини, з Поділля, із Підляшшя, з Галичини… І, як говорив Никифор Григоріїв, таким чином у відділі зібралася ціла соборна Україна.

– Чи це були журналісти?

– Фахових журналістів не було. Серед тих перших працівників були люди, певною мірою пов’язані з журналістикою. Зокрема, згадуваний мною Іван Колосів мав журналістський досвід, одначе як газетяр, а не як радіожурналіст.

І тому в останні місяці перед початком мовлення Української служби вони наполегливо вчилися. Тренінги проводили американські диктори «Голосу Америки». Зокрема, був такий Тед Малий, етнічний українець, який уже довший час працював на «Голосі Америки». Він готував із нових працівників дикторів: учив їх, як треба говорити, як сидіти, як затримувати дихання, як робити паузи. І вони усвідомлювали важливість своєї місії, розуміли, що будуть першими, хто промовлятиме до українців, до цілої української нації.

– Скільки годин радіомовлення на добу мала Українська служба «Голосу»? Про що повідомляли? Можливо, збереглися назви перших передач?

– Коли «Голос Америки» вперше вийшов в ефір українською мовою 12 грудня 1949 року, це була невеличка півгодинна програма з привітальним словом.

Далі вже налагодилося постійне мовлення. Максимально Українська служба транслювала 5 годин на добу, в тому числі 1 годину для Далекого Сходу – «Зеленого клину», де також було багато українців.

Передачі складалися з новинного блоку і блоку про Україну. Практично усі програми були наповнені інформацією про Україну – її минуле, її сьогодення, її культуру. Саме таку стратегію мовлення вибудував перший очільник Української служби Никифор Григоріїв.

Щодня транслювалося по 2–3 передачі про українських діячів культури – Івана Франка, Лесю Українку, Тараса Шевченка, а також діячів XX століття – часів Української національної революції або тих, хто залишився під радянською владою і загинув на Соловках, як Лесь Курбас. З іншого боку, багато уваги приділялося розповідям про важливі події з історії України.

Часто в ефірі «Голосу Америки» лунала музика – українські думи, народні та обрядові пісні, колядки, щедрівки. Лунала й класична музика – твори Лисенка, Стеценка, пісні у виконанні славнозвісної капели бандуристів під орудою Григорія Китастого…

Також можна було почути байки Глібова, різні українські цікавинки – приказки та прислів’я. Усе це було важливо для збереження української культури і традицій на побутовому рівні.

Ну і, звісно, велика увага приділялася викриттю суті радянського комуністичного режиму і його політики щодо українців. Викривалися радянські методи цілеспрямованого винищення української нації. Це були передачі про Голодомор, про українську інтелігенцію на Соловках. Ось деякі з назв передач: «Цифри голоду в Україні у тридцятих роках», «Українська інтелігенція на Соловках», «Знищення українських історичних пам’яток у Києві».

Дуже часто лунали голоси біженців із Радянського Союзу. Дехто з них потрапив до США зовсім нещодавно, одразу після Другої світової війни; вони мали найсвіжішу інформацію про те, що відбувалося наприкінці 30-х – на початку 40-х років, за «совєтів», на території України. Зокрема, в одній із перших передач виступала зі спогадами радянська вчителька, яка втекла під час Другої світової війни на Захід. Вона розповідала про колгоспи, про колективізацію, про радянізацію освіти.

Григоріїв часто запрошував до ефіру нових прибульців з України, тих, хто з власного досвіду знав про становище українського народу в Радянському Союзі. Це були і колишні політв’язні. Ті, кому вдалося пережити табори, розповідали про переслідування і тортури, яких зазнають українці.

Розповіді безпосередніх свідків, які транслював український «Голос Америки», важливі й сьогодні як історичне джерело. Ці розповіді були найкращою контрпропагандою, на противагу вихвалянню комуністичного ладу в радянській пресі.

Ну і, звісно, виконуючи ідеологічні завдання, покладені на «Голос Америки», Українська служба багато розповідала про Сполучені Штати, про американський спосіб життя. Були тематичні передачі про Конституцію США, про американських президентів, американські традиції й свята. Акцент робився на те, що тут демократичне суспільство, де є приватна ініціатива і можливість самореалізації для кожного.

А як приклад наводилося те, як живуть українці, українська громада. Готували передачі про Українську вільну академію наук, про Наукове товариство імені Шевченка, про те, як українці зорганізовуються і громадою вирішують спільні проблеми.

Окрема передача була присвячена українцям у Голлівуді. Адже на той час ціла плеяда емігрантів з України здобули собі славу як зірки Голлівуду.

Багато передач наголошували на контрасті між тим, як живуть українці на Заході, зокрема у США і в Канаді, і тим, як вони живуть у Радянському Союзі. Скажімо, в одній із передач розповідали про колгоспи в СРСР і приватні ферми в США. Або порівнювали, скільки коштує автомобіль у США і в СРСР; адже за радянських часів придбати автомобіль було практично неможливо.

Подавали також інформацію з різних країн, де жили українці – у Польщі, Чехословаччині, в Кореї, Австралії, Новій Зеландії, в Аргентині чи Бразилії.

Надзвичайно популярні також були передачі на зразок «Години джазу». Рок-музики в Радянському Союзі так само не було, слухач міг почути її лише з цих програм західних радіостанцій.

– Яким чином радіотрансляції з-за океану досягали слухачів у Радянському Союзі?

– Це були короткі хвилі. Лише значно пізніше «Голос Америки» з’явився на середніх хвилях і навіть на місцевих FM-станціях. А за часів Холодної війни це було виключно радіо на коротких хвилях.

І коли ми говоримо про те, яким чином передачі досягали слухача в Україні, то насамперед мусимо згадати про глушіння. Офіційно це називалося «радіозахист». Але насправді йшлося про банальне глушіння «західних голосів» або, як їх називали в Радянському Союзі, – «ворожих голосів». Це і «Голос Америки», і «Бі-бі-сі», і Радіо Свобода, і Радіо Ватикану, і низка інших західних радіостанцій.

Усі ці «голоси» Радянський Союз глушив завзято, порушуючи міжнародне законодавство – і Конвенцію про права людини 1948 року, і спеціальну Резолюцію ООН 1950 року, яка рекомендувала припинити глушіння, бо це прямо порушувало людські права. Але, звісно, Радянський Союз не дослуховувався до таких рекомендацій.

Для глушіння західних «голосів» існувала низка спеціальних радіопередавачів. На території Радянського Союзу таких глушників налічувалося до 2 тисяч.

При цьому в КДБ існував спеціальний підрозділ, який відповідав за прослуховування західних передач і підготовку інформації для керівництва. В архіві СБУ можна відшукати справи про те, яку інформацію подавав «Голос Америки» та інші «голоси» і яким чином належало протидіяти цим «голосам».

Глушили по всій території Радянського Союзу. Але найбільше станцій глушіння стояло саме на території УРСР. За підрахунками дослідників, у Білорусі діяло 90 глушників, у Балтійських країнах – трохи більше ніж 60, а на території України – понад 300 передавачів, які глушили сигнал. Причому 72 із них були на території Києва і Київської області.

Тобто почути передачі було дуже важко. Як розповідали старші люди, для цього доводилося вставати рано, о третій або четвертій годині ночі. Тоді вдавалося якось піймати цей сигнал.

Або ще ходили в походи і брали з собою приймач. Здавалося б, для чого в ліс брати приймач? Але чим далі ви відходили від міста, тим тихіше було завивання й шипіння глушників, і тим краще можна було почути «голоси», в тому числі й «Голос Америки».

Іще такий цікавий факт: Радянський Союз витрачав набагато більше коштів на глушіння, ніж на розвиток власного радіомовлення. За підрахунками ЦРУ, в 1960-х роках на це витрачалося приблизно 150 мільйонів доларів. Неймовірні суми! Шалені гроші витрачалися навіть у 80-і, в роки перебудови. Пізніше для цієї мети створили радіо «Маяк» і «Промінь», які мали перешкоджати сигналові західних «голосів». Вони налазили на хвилі і частоти, на яких мовили західні радіостанції, щоб тих не було чути.

Але все одно люди слухали. Вигадували хитромудрі пристрої, ставили якісь магніти й налаштовували антени. Звісно, це було прерогативою не всіх, а національно свідомих інтелігентних людей. Для них це було ковтком повітря, єдиним джерелом правдивої інформації.

Часом тільки завдяки «голосам» можна було довідатись про те, що відбувається тут в Україні. Антирадянські активісти згадували, що саме з «голосів» могли дізнатися про початок обшуків десь у сусідньому місті, а відтак заховати власну заборонену літературу, за яку могли посадити. Тобто звідкись здалеку, з-за океану приходила інформація, яку на місці отримати було неможливо.

Були періоди, коли глушили менше: це кінець 60-х і 70-і роки, часи розрядки, коли послабилося протистояння між СРСР і США. Зменшили і подекуди навіть припинили глушіння також на початку перебудови, а тоді з другої половини 80-х років. А решту часу глушили досить сильно.

Причому існували різні категорії західних «голосів», які підлягали більш або менш сумлінному глушінню. До першої категорії найбільш небезпечних радіостанцій, які глушили стабільно, належало, наприклад, Радіо Свобода. «Голос Америки» відносили до «другої категорії» небезпеки.

– Чи відомо, яку аудиторію мав «Голос Америки», наскільки він був популярний?

– Цікаво, що перед першим ефіром, – як згадує один із перших дикторів Іван Колосів, – вони дуже хвилювалися, бо не знали, скільки людей їх почує. Тоді, перед першим ефіром українського «Голосу», інші національні служби транслювали рекламу: мовляв, розпочинається мовлення українською, потрібно мати приймач із короткими хвилями, налаштуйте його, і почуєте український «Голос Америки».

Що ж до цифр популярності, то мені траплялася інформація, що у 80-і роки аудиторія українського «Голосу Америки» з усіх західних «голосів» була найбільшою. Близько 30 мільйонів. Це разюча цифра.

– Хто очолював Українську службу «Голосу Америки» після Никифора Григорієва?

– Отже, першим директором Української служби «Голосу Америки» був Никифор Григоріїв. Він очолював український «Голос» від його створення в 1949 році і до своєї смерті у 1953 році. Досить недовго. Але йому вдалося закласти ті програмові засади, які досі є визначальними: просвітництво, популяризація України й української культури.

Після Григорієва український «Голос Америки» очолювала Євгенія Залевська. Також недовго, з 1953 по 1955 рік.

Після неї директором був Володимир Кедровський, видатний український військовий діяч і дипломат, він очолював Українську службу з 1955 по 1963 роки.

Його змінив Дмитро Корбутяк у 1963-му і до 1964 року.

А потім починаються часи, коли були довголітні редактори.

Михайло Терпак, 1964–1977 роки.

Оксана Драган, 1977–1988 роки.

Микола Француженко, 1988 - 1991 роки.

Відомий письменник Володимир Біляєв, 1991–1998 роки.

Лідія Рудинс, яка очолювала Українську службу з 1998-го по 2005-й роки.

Її змінив Адріян Кармазин, з 2005-го по 2015 рік.

А зараз Українську службу «Голосу Америки» очолює відома журналістка, громадська діячка Мирослава Гонгадзе.

Дивіться також: Фільм до 70-річчя «Голосу Америки» українською. Відео