Перший московський похід на Крим у XVI столітті. Розстановка сил

(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)

Завоювання Криму Росією 1783 року досі привертає увагу політиків, журналістів і навіть Ілона Маска. Любителі старовини знають, що це був фінал довгого процесу, який включав російські вторгнення на півострів під проводом Долгорукого, Лассі, Мініха та Голіцина. І лише професійні історики знають, що перша спроба захопити Крим була зроблена ще за 200 років до Катерини II – першим московським царем Іваном Грозним.

Боротьба з Великою Ордою, що велася всю другу половину XV століття, змушувала молоде Кримське ханство шукати сильних союзників. За Хаджі Герая це було Велике князівство Литовське, за Менглі Герая – Османська імперія та Московська держава. Кримсько-московський союз виявився особливо міцним і призвів до серйозного посилення позицій обох партнерів у Східній Європі.

Однак у 1502 році Велика Орда була остаточно розгромлена Менглі Гераєм, що зробило Крим її головним спадкоємцем, а заразом позбавило сенсу союз із Москвою. Деякий час старі відносини ще тривали, але з 1507 року почалися кримські напади на московські землі, а у 1512 році був укладений кримсько-литовський договір. Зрештою, 1521 року кримська армія розорила Москву – настала епоха багаторічної безкомпромісної ворожнечі.

В основі кримсько-московського протистояння лежали кілька факторів, так чи інакше зав'язаних на ординську спадщину. По-перше, Крим прагнув убезпечити себе від вторгнень з боку Великого Степу, які могли загрожувати самому його існуванню. Оскільки сил для прямого завоювання всіх колишніх ординських володінь у ханів не було, вони обрали інший шлях – союзів і символічного домінування. Гераї позиціонували себе найбільш знатними з усіх Чингізидів у регіоні, тому члени цього роду служили вищими чиновниками при дворах інших ханів (як у Хаджі-Тархані/Астрахані) і навіть самі займали престол (як у Казані і Касимові). Усі ханства зберігали повну незалежність, але визнання ними верховенства Гераїв було достатньо для Криму.

Москва ж була поза цим розкладом з природної причини – нею керували не Чингізиди, а Рюриковичі. Старшинства цього роду за межами Московії ніхто, зрозуміло, не визнавав, тому їхня політика була зосереджена на військовій зверхності. Саме завдяки сильній армії Москві вдавалося зводити своїх ставлеників на трони Казані й Астрахані, нехай навіть захоплення міст призводили до зростання антимосковських настроїв у народі. Це «перетягування каната» тривало майже сторіччя.

По-друге, збільшення економічної бази в аграрну епоху було безпосередньо пов'язане зі зростанням підконтрольної території: для хліборобів – під ріллю, для скотарів – під пасовища. Тому придатний і для перших, і для других Великий Степ неминуче ставав ареною боротьби осілих слов'янських колоністів із тюрками-кочівниками. Формальна влада над цими землями належала Криму – не дарма на початку XVI століття правобережжя Волги іменували «Кримською стороною», але Московія поступово зводила нові міста на півдні, відсуваючи кордон, та й донські козаки мало звертали уваги на претензії Криму. В результаті майже три століття тут вирувала кривава боротьба не лише за кінські табуни, а й за бранців.

У середині XVI століття протистояння загострилося до максимуму. У 1547 році московський государ Іван IV офіційно оголосив себе царем, що мало далекосяжні наслідки для його політики на Заході та на Сході. Титул царя в тодішніх літописах використовувався для позначення золотоординських ханів (пізніше – й інших ханств), римських, візантійських та німецьких імператорів (а також біблійних правителів). Таким чином, молодий Іван претендував на рівність із найголовнішими володарями епохи. І оскільки більшість імперій на той час захищали винятковість свого статусу, новий титул не визнали низка держав у Європі, зокрема Крим. Боротьба за включення іноземцями «царя» до офіційного документообігу велася всіма доступними засобами, у тому числі за допомогою війни.

Для Криму неприйняття такого титулу мало додаткову підставу – Іван IV ставив себе вище «звичайних» королів, претендуючи на статус німецького імператора та османського султана. А також – у цьому випадку неявно, але аналогія була відчутною – на статус монгольського хана, який був ханом над ханами (Великим ханом чи хаканом/каганом). В очах Криму Московія була таким же рядовим монгольським улусом, який здобув незалежність, як і інші держави в Поволжі або Сибіру. І московський правитель міг претендувати лише на підвищення статусу із «бея» до «хана», але не більше. Адже це кримський хан знищив Велику Орду, отже саме він був «старшим» серед інших ханів, а не москвич. І ділитися старшинством в Криму не збиралися.

Не слід думати, що титулування – це питання індивідуальних амбіцій правителя. У домодерну епоху, коли держави існували не стільки самі по собі, скільки в додатку до особистості/роду правителя, титул був одним із найважливіших атрибутів міжнародного статусу. І чим вище людина підіймалася ієрархічними сходами, тим вільнішою у своїх діях ставала. У цьому сенсі здобуття (і визнання!) титулу імператора означало отримання реально абсолютної влади, з якою мали погоджуватися сусіди. Тож питання про те, чи вважатися кримському хану «найстаршим» у Східній Європі, чи це московському государю іменуватися царем, виходило далеко за межі з'ясування в листуванні, хто кому «молодший брат». Це було питання про те, під чиїми прапорами збиратимуться інші правителі регіону. І за це можна було повоювати.

Таким чином, у Східній Європі зіткнулися не просто дві держави, а дві геополітичні моделі, кожна з яких заперечувала іншу. Криму була потрібна «парасолькова» модель, навіть ширша за конфедерацію – з повною незалежністю суб'єктів при визнанні символічного верховенства Гераїв. Москві ж залишалося задовольнятися класичною імперською моделлю, зіпертою на військову силу і лише іноді – на дипломатію. Тому конфлікт був просто неминучим.

У 1550-і роки Івану IV вдалося досягти визначних успіхів. Відмовившись від стратегії підтримки лояльних ханів, він зробив ставку на повне підкорення поволзьких ханств – і здобув перемогу. 1552 року остаточно впала Казань, 1556-го – Астрахань. Войовничий кримський хан Девлет Герай двічі вступав із царем у відкриту війну за сусідів, а також надавав астраханцям опосередковану допомогу, але нічого змінити не зміг.

Причин було три. По-перше, землеробська Московія була населена значно щільніше, ніж степові ханства із великим скотарським сектором економіки, і тому її мобілізаційні резерви були більшими. Теоретично союз Криму, Казані, Астрахані та Ногайської орди міг би зупинити московську експансію, але тут включалася друга причина – централізація. Цар був справжнім самодержцем, чия воля була обов'язковою й для удільних князів, й для холопів. Хани ж мали домовлятися як між собою, так із власною аристократією, отже замість виступити єдиним фронтом ханства часто воювали одне з одним. Ну і по-третє, Московія розпочала процес «вогнепальної революції» (регулярна стрілецька піхота, перевага в артилерії), а ханства по-старому покладалися на феодальні кінні ополчення. Тому не дивно, що зібравшись із силами, цар просто передавив ханів поодинці.

Ну а апетит приходить під час їжі, тому наступною мішенню після Астрахані мав стати Крим.

Взяття Казані. Художник Борис Чориков

Вірніше, справа була така, що наступ на обох напрямках почався одночасно – навесні-влітку 1556 року, просто півострів виявився занадто твердим горішком, щоб розколотися відразу. Як і в багатьох подібних випадках, Московія прагнула залучити на свій бік союзників, щоб позбавити Крим будь-яких шансів на успіх. І такими союзниками виявилися ногайці.

Повністю кочові ногайці якраз і були тією силою, якої побоювався Крим, тому взаємини півострова із заволзьким степом були далекі від нормальних. Хан Мехмед Герай тричі здійснював вдалі походи на схід (1507, 1509, 1510), поки 1523 року не був убитий ногайцами. «Ногайську бійню» – масові жорстокі страти полонених – учинив 1549 року хан Сахіб Герай. У буквальному сенсі річки крові ще будуть пролиті у кримсько-ногайському протистоянні у 1620-х роках. Загалом, не дивно, що Ногайська орда шукала союзу з Московією – ще 1538 тамтешні мірзи пропонували Івану IV 20-тисячне військо для спільного походу проти кримського хана або польського короля. А 1549 року вже Іван схиляв ногайського бея Юсуфа помститися Криму за бійню разом із московськими «багатьма людьми». Але тоді із цих намірів нічого не вийшло.

Ситуація змінилася у 1554 році, коли в результаті швидкоплинної громадянської війни новим беєм Ногайської орди став промосковськи налаштований Ісмаїл – лестячи своєму старшому партнеру, він називав його «Білим падишахом». Втім, через смуту на батьківщині Ісмаїл не взяв участі в поході на Астрахань, та й обіцяний Іванові набіг на Крим не здійснив. Більше того, політика нового бея призвела до значного відтоку ногайців на захід. Менша частина приєдналася до клану Мангит (Мансур) на Кримському півострові, а більша відкочувала на підконтрольну ханам Кубань, де під керівництвом мірзи Газі заснувала Малу Ногайську орду. Ісмаїл не отримав від Івана в управління ані Казань, ані Астрахань, і ще два роки вів війну із синами вбитого ним свого попередника Юсуфа, з якими помирився лише восени 1556 року. Тож і цього разу «великі» ногайці в Криму не з'явилися.

Крім того, Московія з 1554 року виявилася втягнутою у війну зі Швецією, тож виставити у 1556 році на півдні дві сильні раті – проти Астрахані й проти Криму – не могла. На другому напрямі доводилося діяти більше хитрістю, ніж силою.

У свою чергу, Крим не міг розраховувати на допомогу ще одного противника Московії – короля польського та великого князя Литовського Сигізмунда І. У 1537 між ним та Іваном IV було підписано перемир'я, що тривало аж чотири рази – 1542, 1549, 1552 і 1556 року (востаннє – 7 лютого). Натомість проявив себе підданий Сигізмунда, знаменитий український князь Дмитро Вишневецький зі своїми козаками. Скориставшись вдалим моментом, він вступив у війну з ханством.

У внутрішній політиці у хана Девлета Герая теж не все було гладко. Кримська знать не могла вибачити йому втрати Поволжя та двох безрезультатних походів на Москву. Проти нього навіть була вчинена змова, втім, невдала. Але загальний стан справ вимагав від хана рішучих дій.

Ось у таких умовах розпочинався перший, але далеко не останній московський похід на Крим.

Оригінал​ публікації – на сайті Крим.Реалії