10 років – саме стільки безперервно обороняє Україну на фронті заступник командира 3-го батальйону Української добровольчої армії «Волинь». Від самого початку він воює як доброволець. Кілька поколінь його родини є учасниками українського національно-визвольного руху. І нині на фронті не лише сам «Яструб», а його син.
Цікавлюсь у мого співрозмовника, чи може він уявити себе без форми.
«Я був у відпустці. Одягнув цивільні шорти, кросівки, і мені стало незручно»
Мій співрозмовник «Яструб», заступник командира 3-го батальйону Української добровольчої армії «Волинь». Восени 2014 року прийшов до добровольчого підрозділу і відтоді на фронті.
«З 14 року 15 вересня. Я приїхав у батальйон. 5-й батальйон «Правого сектору», ДУК ПС, а 22 числа вже був у Пісках»
Цікавлюсь, чому добровольчий підрозділ. Каже, очільника УДА Дмитра Яроша, до лав якої належить, знає ще з середини 1990-х років, також до підрозділу свого часу дуже багато приєдналось представників організації «Тризуб», до якої і сам належав.
«Склалось дуже просто. В 2014 році, коли революція, вторгнення у Крим, дуже багато нас приходило у військомат. Військомати були неготові до того. Вони просто відправляли нас. Ми прийшли – нас, грубо кажучи, послали. Ми розбіглись по доброботах. Хто куди – хто в «Азов, хто в «Айдар», хто в «Правий сектор»
Нічого, окрім строкової служби, не пов’язувало з армією
За 10 років на фронті «Яструб» пройшов шлях до заступника командира батальйону.
«Простим бійцем був. Я якось у перші дні дали РПК (ручний кулемет Калашникова – ред.). Це було круто. Потім був ПКМ (модернізований кулемет – ред.). Це ще крутіше. А коли на Бутівці в 15 році взяв ПКТ (кулемет Калашникова танковий – ред.), то я себе відчув дядьком. 00.28. А потім пішло так по тихеньку – старшина, начкар, а потім зам командира батальйону. Це відповідальність за людей. Так за себе переживаєш і тих, хто біля тебе, а тепер ти вже переживаєш за весь організм. За всіх. Що сказати? Лишні нерви (сміється – ред.). Хлопці молодці. Нормально воюють. Бойові».
Чим мав до 14 року військовий довід? Каже, ні.
Я прийшов до побратимів, яким я вірив, яким я зараз вірю.
«Взагалі нічого, окрім в армії строкової служби. Більше нічого не пов’язувало з армією. Взагалі про форму не задумувався. Ані про служби у правоохоронних органах, ані на контракт йти в армію. Мені хватило строкової. Я подивився, що відбувається у армії, і я зрозумів, що це не то, що це не є українська армія. Назва, абревіатура, а в загальному…»
– Однак, тим не менш у 2014 прийшли…
– Я не в армію прийшов,я прийшов у добровольчий батальйон. Я прийшов до побратимів, яким я вірив, яким я зараз вірю. Це сім’я. Це таке саме, як ти одружуєшся. В тебе є батьки. Це таке саме. Є командир – батько. Є брати поруч, є сестри, посестри. Це велика сім’я».
Родинна історія спротиву
Від почату повномасштабного вторгнення РФ на фронті не лише сам «Яструб», а його син з невісткою. Наразі вони служать в одному з підрозділів територіальної оборони.
«На даний момент син в госпіталі. Бойова травма. Вже третя операція. А невістка на фронті. Коли в 22-му почалась повномасштабна війна, син подзвонив до мене. Каже: «Тату, я їду до тебе». Я йому відмовив. Я розумів, що з мене роботи не буде, що я буду переживати за нього…»
– Син коли сказав, що йде воювати, то яка була реакція?
– Нормальна. Я спокійно до того віднісся, бо я знав – я його так виховав. Якщо хлопчик народжується, йому потрібно з малку прищеплювати, що він повинний бути захисником, що у випадку чогось – він повинний взяти у руки зброю і піти воювати»
Кілька поколінь родини «Яструба» є учасниками українського-національно визвольного руху.
Як це, коли в державі війна, і сидіти вдома?
«Дуже багато у сім’ї брали участь у визвольному русі. Батько мій був в Українській Гельсінській спілці, потім Рух. Мама товариство імені Шевченка створила у селі. Вся родина фактично в період 40-х років брала участь у визвольній боротьбі. У мене дід, мамин тато, був сотником УПА. Загинув в 1945 році. Його звали Василь. Позивний «Ярема». Другий позивний був «Дуб». Це ми зараз кажемо позивний. Тоді було псевдо.
Другий дід теж був у підпіллі. Але дід був такий скритний. Ані дядьки, сини його, ані онуки, не знають, чим займався. Два рази в Німеччину його забирали – тікав. Тьотя, бабусі сестра, теж у підпіллі була. Теж відсиділа 25 років. Засудили до розстрілу. Замінили на 25 років. Відсиділа 18 років. Десь на Магадані».
Ми так війну не виграємо, якщо ми будемо сидіти вдома, і чекати, що хтось за нас прийде і це зробить
– Така родинна історія...Це ж відповідально.
– Думаю, що якщо воно є у крові, це нікуди не забереш. Як це, коли в державі війна, і сидіти вдома? Це взагалі не реально. Людина повинна захищати свою державу, свою землю, в кінець кінців, свою сім’єю, тому що держава – це та ж сама сім’я – тільки велика Коли до тебе на подвір’я приходить п’яний сусід – то ти ж йому чомусь відсіч даєш. Так само і тут.
– Що для вас бути на цій війні? Ви вже 10 років. Казали, що вже не уявляєте себе без форми…
– На даний момент поки в державі війна, то я вважаю, що кожен чоловік, який себе поважає, повинен поміняти джинси на камуфляж.
Це орда – і вони прийшла на нашу землю. Треба так зробити, щоб їх вигнати. А щоб так зробити, то це треба включатися всім, від малого до великого, і щось робити. А не надіятися на пару мільйонів, що вони щось зроблять.
Ми так війну не виграємо, якщо ми будемо сидіти вдома, і чекати, що хтось за нас прийде і це зробить.