Повертаються через сум за домом і безробіття: що ми знаємо про внутрішніх переселенців

Близько 13 мільйонів українців покинули свій дім через війну з 24 лютого 2022 року. З них понад п’ять – залишилися в Україні та вимушені жити в новому статусі «внутрішньо переміщених осіб». Здебільшого таким людям доводиться розпочинати заново все: шукати житло, лікарів, школи і садочки для дітей, та найголовніше – заробіток. Як живуть ті, хто покинув або втратив власний дім через війну? Які головні проблеми? Чому повертаються? Про це в інтерв’ю Радіо Свобода із заступником голови представництва Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні Стівеном Роджерсом.

Більшість внутрішніх переселенців (ВПО) хоче додому. І чимало з них уже повернулося в деокуповані рідні міста. За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні, що працює під егідою ООН, саме безробіття є одним із ключових факторів, що впливає на рішення – повертатися у дім поблизу лінії фронту. Адже альтернатива – залишитися в безпечнішому місці, але в чужому помешканні і без грошей. Про це Радіо Свобода розповів заступник голови представництва МОМ в Україні Стівен Роджерс.

З його слів, майже 70% внутрішніх переселенців не мають стабільної роботи. Це дані станом на кінець 2022 року. Водночас майже кожна п'ята сім'я ВПО виховує дитину віком до п'яти років.

Найбільше ВПО живуть на Дніпропетровщині та Харківщині – усупереч поширеним переконанням про їхню концентрацію на заході країни. Люди, які виїхали із зони бойових дій, як каже Роджерс, обирають для проживання ближчі до свого дому громади.

– Чи могли би ви скласти портрет внутрішнього переселенця? Що ми про них знаємо? Які в них основні потреби?

– Зараз в Україні є близько 5,3 мільйона внутрішніх переселенців. Більшість – 55 відсотків – це жінки. Ми знаємо, що в кожній четвертій сім’ї ВПО є люди з інвалідністю. І майже кожна п’ята сім’я має дитину віком від одного до п'яти років.

З самого початку і зараз головною потребою залишається фінансова допомога. Адже ви перемістилися в інший регіон і вам потрібно тут знайти роботу. Звісно, є ті, хто працює віддалено, але це дуже малий відсоток людей – переважно в ІТ чи схожих галузях. Але для більшості робота і гроші – основна потреба.

– Яка загалом ситуація з працевлаштуванням? Також цікаво, чи багато переселенців змогли переміститися і продовжити свій бізнес?

– Станом на жовтень минулого року стабільну роботу мали лише 34% ВПО. 20% людей влаштувалися на гіршу роботу, нижчу за їхню кваліфікацію або з нижчим рівнем оплати. Тому що не було кращого варіанту. І це знову повертає нас до того питання їхньої потреби у фінансовій допомозі. Бо для четвертої частини ВПО допомога від держави – основне джерело доходу.

Заступник голови представництва Міжнародної організації з міграції в Україні Стівен Роджерс працює тут понад 10 років

Щодо свого бізнесу, то лише сім відсотків переселенців його мали. І зараз ми підтримуємо підприємства, які переїхали в інші регіони. Для цього є конкурс, потрібно подати заявку. І тим, хто переможе, ми даємо грошову підтримку. Є певні правила – що, до прикладу, ви маєте створити певну кількість робочих місць. І ми маємо консультаційну службу, яка допоможе цим людям краще розвивати свій бізнес.

– Як змінилися за останні місяці міграційні рухи всередині країни? Чи вплинув на цей процес енергетичний терор населення?

– Зараз ми бачимо більше людей, які повертаються, ніж тих, що виїжджають. Станом на травень минулого року у Україні було вісім мільйонів внутрішніх переселенців, коли зараз їх – 5,3 мільйона. Загалом разом із біженцями – до своїх домівок повернулося 5,5 мільйона українців.

Коли ми питаємо, що стало причиною повернення, то переважно це стосується возз'єднання сім’ї, і також впливає фінансова ситуація. Звісно, є ще такі фактори, як безпека і сервіс, але зараз це зустрічається рідше. Раніше, коли ми запитували про те, чому люди переїхали, то вони часто згадували про кращий доступ до медичної допомоги, товарів, послуг тощо.

До слова, енергетична криза також не вплинула сильно на переміщення людей, тому що люди стали дуже стійкі. І вони можуть впоратися з труднощами відсутності електрики чи води.

– Тобто безпека не є вже основним фактором для повернення додому?

– Ні, безпека зазвичай не є першочерговою причиною. Найперше – люди сумують за домом, вони хочуть повернутися, вони хочуть бути зі своєю родиною, зі своїми друзями. Вони думають, що, можливо, вдома їм буде легше знайти роботу чи повернутись на попередню роботу. Та й повернутися – це дешевше, правда? Нехай без роботи, але хоча б є де жити, за це не треба платити багато грошей. І вдома загалом комфортніше – там близькі, підтримка. І далі вже у списку причин у нас йде безпека. Тобто безпека є у списку важливих факторів, але не ключовим.

– А де зараз проживають внутрішні переселенці – вони орендують житло чи живуть у колективних центрах переважно?

– У нас є дані з осені щодо цього питання. Відповідно до них, понад половина людей орендує житло. Трохи менше, 30 відсотків – це люди, які живуть у родичів або друзів. Ще близько два-три відсотки мали своє житло в іншому регіоні, і там поселилися. І десь стільки ж людей жило у незнайомих людей, які їх прийняли в себе. А в колективних центрах залишилося жити лише близько чотирьох відсотків внутрішніх переселенців.

Центри є вже крайнім заходом, там залишаються люди, яким зовсім немає куди податися, і саме там люди мають найбільше незакритих потреб. Можливо, якщо вам нікуди повертатися, у вас немає грошей на оренду, у вас немає великої родини чи друзів, у яких ви зможете пожити, тоді ви вже залишаєтеся в центрі. І найбільше в цих центрах живуть люди поблизу лінії фронту, де справді немає роботи і проблеми з постачанням продуктів. Часто мешканцями цих центрів є старші люди, яким немає куди їхати.

Ці колективні центри ми можемо називати «осередками вразливості». Адже місця, де розміщують людей, часто не пристосовані взагалі для цього. Більшість – це навчальні заклади, літні табори тощо. У таких місцях інколи немає умов для того, щоб, до прикладу, перезимувати. Так само, там недостатньо приватності, туалети не пристосовані, щоб обслуговувати велику кількість людей впродовж тривалого часу.

Люди, що проживають в колективних центрах, часто стражадють через брак приватності і погано обладнані приміщення

Ми, своєю чергою, намагаємося допомагати таким центрам, щоб перебування людей там було більш гідним – до прикладу, із сантехнікою, з освітленням у ванних кімнатах. Також ми передавали кухонне приладдя, пральні машини, якщо їх там не було. Ми намагаємося працювати з людьми, які керують центрами, щоб вони краще розуміли потреби цих людей. І також комунікуємо з місцевою владою.

– У своєму звіті ви вказуєте, що найбільше ВПО є на Дніпропетровщині, Харківщині, Київщині, Одещині та у місті Києві. Тобто західні області нині не приймають найбільше внутрішніх переселенців? І що впливає на вибір регіону, куди їдуть переселенці?

– У нас немає чіткої інформації, чому хтось поїхав у той чи інший регіон, тому, наголошую, ми можемо лише робити припущення. Насправді для людей переважно краще залишитися десь поблизу, аніж проїхати через усю країну. Особливо це стосується тих переселенців, які переїжджали не 24 лютого, а пізніше, коли ситуація дещо стабілізувалася. Спочатку люди вважали, що краще їхати якомога далі. Тому, так, частка ВПО спочатку була більшою на заході Україні, але з часом це змінилося.

– Чи фіксуєте ви якісь конфлікти у цих регіонах, де живуть переселенці? Чи траплялися випадки дискримінації?

– Я б не сказав, що є великі проблеми з дискримінацією – і ми справді за цим пильно стежимо. З того, що є – про найбільшу «напруженість» між ВПО і громадами найчастіше повідомляють на заході, це зазначили 20 відсотків опитаних. Але на сході і в центрі України цей показник сягав 16%, тобто це небагато.

Звісно, є історії про мовні проблеми – про них говорять люди, які живуть на заході України. Ідеться, до прикладу, про російськомовних, припустимо, з Сєверодонецька абощо.

Це можуть бути інші проблеми, як от завищення цін на оренду житла, або дискримінація між самими ВПО, коли частина отримує допомогу від держави, а хтось – ні. Чи стосовно того, що в певних громадах обмежені ресурси, і зараз їх більше витрачають на ВПО, а місцевому населенню це не до вподоби. Але МОМ і місцева влада в громадах стежить, щоб такі випадки не поширювалися – зрештою, нинішні переселенці вже завтра можуть захотіти залишитися тут назовсім.

– А скільки людей вже планує залишатися і інтегруватися в місцеві громади?

– Станом на минулий місяць, таких людей було 589 тисяч. Головні причини для них – це безпека і відсутність доступу до послуг у їхньому рідному регіоні. Звісно, серед них є переселенці з територій, які зараз окуповані Росією (загалом людей з цих регіонів 28-30% від усіх переселенців). На мою думку, це працює якось так: «Якщо я повернуся, то не матиму як заробляти – а тут я можу заробляти і інтегруватися».

Майже 600 тисяч українських переселенців планують залишатися і інтегруватися у місцеві громади

Думаю, що серед них (ВПО, які готові інтегруватися – ред.) – переважно молодші люди. У віці від 18 до 35 років вони більш схильні до місцевої інтеграції, ніж літні люди, які, швидше, повернуться.

– А у вас особисто був досвід спілкування з українськими переселенцями? На що ви найбільше звернули увагу?

– Так, звісно. Я спілкувався і з переселенцями і після 2014 року, і зараз. Не так давно розмовляв із сім’єю з маленькою дитиною, які живуть в колективному центрі. Дитина розповідала, що їй подобається там жити, бо у неї там є друзі. Але потім її запитали, що подобається найменше, і у відповідь вона просто почала плакати. Дитина сказала, що їй не подобається, що вона не вдома: «Це не дім, я хочу зараз бути в нашому домі». Думаю, це відчуття зрозуміле кожній переміщеній особі – вони хочуть повернутися додому. І якщо це буде не свій будинок, то хоча б рідний регіон, де спогади, більше знайомого.

Але ми також чуємо історії внутрішньо переміщених осіб, які підбадьорюють і надихають. Наприклад, в контексті грантів для бізнесу я спілкувався з ВПО, і бачив, що, незважаючи на всі виклики, люди дуже стійкі і дуже адаптивні, і вони роблять великий внесок у відновлення України. Наймати інших знайомих людей, давати їм роботу – це чудово.

Крім того, моя дружина родом із Харкова, тому декотрі з її родичів також є переселенцями, як і в багатьох сімей: хтось служить в армії, хтось – мав переїхати. З початку повномасштабної війни навіть наш кіт був внутрішньо переміщеним протягом багатьох місяців і жив по всій країні. Тож це дуже особистий досвід, коли мова заходить про переселенців.

– На початку повномасштабної війни міжнародні організації, зокрема й ООН, говорили про збільшення ризиків торгівлі людьми. А що ми можемо побачити вже зараз?

– Ми вже ідентифікували з початку повномасштабного вторгнення 116 осіб, які постраждали від торгівлі людьми. З них 55% – жінки. Загалом, ми вважаємо, що ризик зростає. Перед початком великої війни ми проводили опитування, які щороку показували, скільки людей готові ризикувати заради кращої роботи. І зараз, з огляду, зокрема, на проблеми з працевлаштуванням, я думаю, цифри зросли б.

Ще один фактор – люди багато переміщуються, як і всередині країни, так і за її межами. І є люди, які їдуть в інші країни вперше, вони можуть не знати своїх прав, місцевої мови, не мати жодних заощаджень і доходу. Окрім цього, багато людей, зокрема, правоохоронців, які мали би протидіяти експлуатації людей, зараз воюють на війні. І, відповідно, через це також важче встановлювати причетних до злочинів.

– Як координується робота Міжнародної організації з міграції в різних країнах щодо допомоги українським біженцям?

– У нас загальна координація, через офіс у Женеві. Ми зустрічаємося раз на тиждень чи кілька тижнів, щоб обговорити загальні питання і бути в курсі того, що відбувається, так само, ми готуємо постійні звіти, оновлення.

– А як відбувається співпраця з російським офісом МОМ? Зокрема, щодо питань депортованих українців і, особливо, депортованих дітей?

– Тут я вас засмучу, бо насправді немає значної взаємодії з російським офісом. Це, на жаль, дуже важко, адже Російська Федерація не дає доступу – ми не можемо бути там, щоб збирати докази, підтверджувати звинувачення щодо депортації, переміщення дітей тощо.

Інформація, яка в нас є – це та сама інформація з відкритих джерел: від українців, які це пережили і повернулися, історії зі ЗМІ. Але, на жаль, ми не можемо стежити за тим, як все відбувається в РФ. Офіс у Москві може допомогти переміщеним людям з України, якщо вони звернуться з питань медичної допомоги, до прикладу, чи якигось консультацій. Працівники МОМ в Росії також мають дотримуватися тих самих стандартів, що й ми. Але їхня діяльність, як і в нас, будується в межах, який нам надає приймаючий уряд. І тому вони обмежені у тому, що можуть зробити.

– Як змінилася діяльність вашої організації в Україні з 24 лютого 2022 року? Чим ви зараз найбільше займаєтеся?

– Оскільки ми є частиною команди ООН в Україні, то всю нашу роботу ми виконуємо в тісній співпраці з іншими членами ООН. Зараз ми багато працюємо для допомоги переселенцям, людям, які залишилися вдома або виїхали і вже повертаються додому. Багато в чому це гуманітарна діяльність – допомагаємо з речами домашнього вжитку як ковдри, ліхтарики, постільна білизна, предмети гігієни. Але так само й більш системні речі – опалення, ремонти приватних будинків чи колективних центрів для переселенців. Окрім цього, ми також працюємо над підтримкою психічного здоров’я і надаємо медичну допомогу через мобільні клініки, закуповуємо ліки.

Паралельно з гуманітарною роботою ми продовжуємо підтримку українських урядових гілок – прикордонної служби та митниці. Ідеться про питання руху на західному кордоні, спрощення торгівлі та «смуг солідарності», які ЄС запровадив, щоб допомогти Україні експортувати та імпортувати товари.

Зараз у нас працює майже 700 людей, і ми виросли, мабуть, удвічі – порівняно з часом до 24 лютого.

– Як фінансується ваша діяльність в Україні?

– Щороку ми робимо запит на ту чи іншу суму на певну діяльність. Торік, до прикладу, у нас був екстрений запит щодо фінансування нашої діяльності в Україні на понад чотири мільярди доларів. Це – загальна сума, вона йде на фінансування діяльності ООН та інших національних неурядових організацій, усіх, хто є в нашій системі. Цьогоріч, я думаю, також оголосять запит на велику суму для того, щоб ми мали можливість допомагати Україні і реагувати на поточну ситуацію (15 лютого, після запису інтерв’ю Організація об’єднаних націй закликала зібрати понад 5,5 млрд доларів для допомоги постраждалим від війни українцям, – ред.).

– Як людина, яка потребує допомоги, може до вас звернутися?

– Людина може подзвонити до нас на наші лінії – вони працюють і щодо питань, консультацій, скарг тощо. І туди ж можна подзвонити просто, щоб сказати, що в них є певні потреби, розказати про них. І тоді наші працівники перевірять, чи можемо ми допомогти, і зв’язуються з цією людиною. Або якщо ні – ми співпрацюємо з іншими організаціями і, з дозволу тієї людини, можемо передати її контакти тим, хто може надати якусь допомогу.

Зрештою, так само представники інших організацій чи органів місцевої влади до нас можуть звертатися вже з готовим списком людей, які потребують допомоги.