Долучення Китаю до санкцій допомогло б Росії «визначитися» щодо миру з Україною – Веселовський

Попри зміни, які відбулися протягом останнього року в Європейському союзі, прихід нових перших осіб та зміни у риториці деяких з лідерів, Європейський союз продовжує послідовну і далекосяжну політику «європеїзації навколишнього простору» і це те, що працює на інтереси України також, вважає колишній представник України при ЄС, один з найповажніших українських дипломатів Андрій Веселовський. Він консультував команду Володимира Зеленського із зовнішньополітичних питань перед виборами, а нині підтримує контакти з новою командою, не обіймаючи формальних посад. Нещодавно Андрій Веселовський побував у Празі, де він брав участь у роботі першого Чесько-українського форуму. Скориставшись нагодою, Радіо Свобода запросило його до студії, щоб обговорити останні події останні події на дипломатичному фронті.

Андрій Веселовський

– Чи має Україна переглянути свої пріоритети, що стосуються головних європейських партнерів у зв’язку зі зміною команди як в Україні, так і в ЄС?

– У нас є солідна, рамкова угода з ЄС, в рамках якої ми маємо свої завдання, які ми маємо послідовно виконувати щодо створення нового законодавства та впровадження цього законодавства у життя.

– Наскільки небезпечна для України позиція президента Франції Емманюеля Макрона, який заблокував початок переговорів про вступ Македонії та Албанії в ЄС та пропонує реформувати процес розширення Євросоюзу?

– Франція не те, щоб гальмує розширення, але намагається зробити умови вступу більш жорсткими для всіх кандидатів на кожному етапі. Це маже бути знак часу, який пояснюється міграційною кризою, яка розпочалася п’ять років тому і може поновитися, бо проблеми Африки та Близького Сходу нікуди не поділися. Але і Франція і решта країн ЄС потребують нових громадян через їхні внутрішні демографічні проблеми. Думаю, що це є тимчасова ініціатива, яка не впливає на Україну безпосередньо, бо Україна не є зараз кандидатом на вступ. Наше виконання Угоди про асоціацію за три-чотири роки поставить нас у становище ближче до кандидатського статусу і тоді будемо про це говорити. Бо зараз це ще не наша проблема.

– Нещодавно гість нашої київської студії колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін заявив, що Україна перетворилася на «негативний чинник у США» у зв’язку зі справою про імпічмент президента ША Дональда Трампа. Наскільки великої шкоди було завдано цим стосункам?

– Нам завадило те, що Україна стала не справжньою причиною імпічменту, а приводом до нього. Випадок з зупинкою надання військової допомоги потрапив на очі громадськості та був використаний для імпічменту. Але причина імпічменту була в тому, що президента звинуватили у порушенні базових правил, зневажанні законів та Сенату. Звичайно, це зашкодила якимось конкретним проєктам, пов’язаним з Україною і на якийсь конкретний час.

Але і до цього Україна не могла сподіватися на якісь прориви за цього президентства, бо Трамп прийшов з переконанням, що в Україні використовувалися якісь таємні сили, які були проти його обрання. Тільки щоденною важкою працею, щоденним нагадуванням про нашу роль, про наш опір Російській Федерації, про наше бажання позбутися радянського минулого, наші зусилля щодо боротьби з корупцією ми можемо компенсувати наші важкі іміджеві втрати, яких ми зазнали. Цим повинен займатися і наш посол у США і наш міністр закордонних справ. І вони цим займаються і це їм непогано вдається.

– Обставини, які відкрилися під час слухань свідків та публікацій журналістських розслідувань, показали, що в Україні є два центри закордонної політики – один в міністерстві закордонних справ, а другий в офісі президента – Андрій Єрмак. Міністерство при цьому підтверджує, що ніяких таємних переговорів вони не ведуть. Чи це не створює проблем для узгодження закордонної політики потім та для її зрозумілої комунікації суспільству та партнерам України?

– Ми повинні відділяти зовнішню політику та дипломатичні зв’язки. Зовнішня політика – це те, що формулюється на рівні держави, президент у цьому відіграє головну роль, міністерство закордонних справ надає необхідний базис для остаточних формулювань. А дипломатичні зв’язки можуть здійснюватися не лише міністром і вищими дипломатами, а і тими, кого призначить президент у даний конкретний момент. І це відбувається не тільки в Україні, але і в усіх державах. Це може бути навіть особа, яка не має якоїсь посади в адміністрації президента.

В історії було чимало випадків, коли, наприклад, американські президенти уповноважують якого сенатора займатися зв’язками з якимось регіоном, чи країною. Якщо ми це підтримуємо, якщо в нас це виходить, то нехай продовжується. Я б не робив з цього ніякої драми. Світ занадто великий, щоб все у ньому встигав вирішувати міністр закордонних справ.

– Це все одно передбачає комунікацію з міністром закордонних справ, чи не так?

– І помічник президента Андрій Єрмак і міністр закордонних справ Вадим Пристайко підтвердили, що вони комунікують, що вони зустрічаються, радяться у президента, чи просто між собою. Не маю підстав їхнім словам не вірити.

– Найголовнішим питанням зовнішньої політики для України залишається війна з Росією. Нова урядова команда неодноразово говорила, що шукає компромісів з Росією, очевидно, базуючись на своєму попередньому бізнесовому досвіді в цій країні. Але як шукати компромісу з країною, яку не задовольняє сам факт існування незалежної України і її керівництво цього не приховує?

– Про компроміс висловлювалися різні особи і, судячи з усього, він українською стороною вже чітко окреслений. Він полягає у наступному: створюється міжнародна адміністрація, яка бере контроль над територією і кордоном на Донбасі, яка підготує все до виборів, під її контролем виводяться збройні сили та озброєння з цієї тимчасово окупованої території. А після виборів українська влада бере ці території під контроль. Такий компроміс на столі лежить. Чи Росія погодиться на нього? Хотілося б вірити, що життя примусить погодитися. Під життям я маю на увазі позицію світового співтовариства, насамперед наших союзників, США та Європейського союзу. Але хотілося б, щоб до цієї групи приєднався і Китай. Це допомогло б Росії визначитися.

– Ви згадали Китай дуже вчасно, бо саме ця країна, судячи з останньої статистики, неочікувано стала головним економічним партнером України минулого року, випередивши Польщу та Росію. Настав час придивитися до неї пильніше, адже відомо, що туди, куди приходять китайські економічні інтереси, дуже швидко приходить і політичний вплив Пекіна.

– На сьогодні, мабуть, ще зарано говорити про політичний вплив Китаю у зв’язку з Україною. Але в Європі його вже відчули, і в Європейському союзі в цілому, так і в Центральній та Східній Європі. Ми знаємо, що існує окремий формат 17+1, це країни Центральної та Східної Європи, до яких долучилася також і Греція, які ведуть переговори з Китаєм про певні проєкти. Це – не політичні, а економічні проєкти. І було б добре, щоб до цієї групи підключилася і Україна. Тоді, по-перше, ми не залишимося сам на сам з Китаєм, який є великий, по-друге, ми зможемо брати кращі зразки у відносинах з Китаєм цих 17 країн. А по-третє, оскільки цей формат підтримується Європейським союзом в цілому, це наблизило б нас і до загальноєвропейського поняття про те, які саме зв’язки нам потрібно з Китаєм підтримувати.

А щодо нашого товарообігу з Китаєм, то поки що різниця з іншими нашими партнерами не має такого драматичного характеру і дисбалансу поки що немає.