Анастасія Потапенко
Те, що Україну очікує війна з Росією пророкували ще воїни УПА, та українські політв'язні, які зробили свій внесок у здобуття Україною Незалежності в 199 році. Як це було в інтерв’ю Радіо Свобода розповів колишній політв'язень СРСР, дисидент, філософ, член Ініціативної групи «Першого грудня», проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. 10 років свого життя він провів у таборах та на засланні і каже, що нині російські сили ще жорстокіші до українців, ніж у радянські часи.
Мирослав Маринович
– Як ви вважаєте, чому так сталося, що українці знову виборюють свою незалежність? Чому Росія не визнає незалежності України й досі?
– Я би тут уточнив назву держави: чому Російська імперія не визнає. Бо Російська імперія немислима без України. Це є «головний діамант» в її «короні». Без Києва неможлива легітимації Росії як імперії.
Без Києва неможлива легітимації Росії як імперії
Тому що, якщо Київ є всередині імперії, то тоді Росія може претендувати на тисячолітню історію державності Київської Русі, і може претендувати, що хрещення Русі – це її історична подія. Отоді все тримається, і тоді імперська модель працює.
Тому Російська імперія буде воювати за Україну завжди. Завжди! Вона не відпустить. Тобто це боротьба до скону. Або скону Російської імперії, або до скону України.
Мирослав Маринович був одним із засновників Української Гельсінської групи (УГГ), яка від 1976 року намагалася легально відстоювати права людини в СРСР. Усі члени УГГ піддавалися арештам та переслідуванням
– Коли в 1991 році проголосили незалежність – це була така перемога українців. Чи було тоді розуміння, що російська влада буде намагатися знову повернути Україну під свій контроль?
– Власне кажучи, і в таборах (у місцях ув'язнення дисидентів – ред.) були дискусії з цього приводу.
Я пригадую собі, що воїни УПА 25-літники (відбували 25-річний термін ув'язнення ред.), які сиділи з нами в таборах, дуже скептично ставилися до наших таких рожевих версій про демократизацію СРСР, про те, що стануть республіки незалежними і так далі.
Вони говорили про те, що війна з Росією, якщо ми станемо незалежними, буде неминучою. Тобто, ще тоді це було абсолютно зрозуміло для воїнів УПА.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Боротьба за Україну, тортури і понад 30 років таборів. Історія Героя України, сотенного УПА Мирослава Симчича– Як ви вважаєте, що більше повпливало на відродження чи становлення самосвідомості українців: події 2014 року, Майдан, чи повномасштабне вторгнення у 2022 році?
– Все це були етапи нашого духовного піднесення, які є дуже важливі для нашого становлення як народу, як нації, як суб’єкта міжнародної політики. І тому я не визначав би якийсь один з них.
Кожен був важливий.
Я з дуже великою тривогою спостерігаю, що ми зараз на другому році війни починаємо повертатися до наших звичних українських «недуг» – взаємного ворогування, зневіри у свою власну долю, розгубленості. Все це речі, які для нас просто смерті подібні!
Ми не сміємо допускати собі цих емоцій до нашої душі. Отже, все-таки тримаймося, тримаймося цього Дня Незалежності, тримаймося того, що нам дав Господь.
Мирослав Маринович і Йосип Зісельс, дисиденти і політв'язні радянських часів, члени УГГ
– На новоокупованих територіях і на окупованих територіях із 2014 року російські сили переслідують українців, які говорять українською, які мають якусь українську символіку у себе вдома. Знаємо, що люди навіть прапори закопували в городах для того, щоб їх не знайшли. Це вже було раніше в історії України? Ви були свідком, можливо, подібного? І чи змінилися взагалі якісь методи?
– Так, це відтворюється постійно в нашій історії.
І я навіть хотів би згадати не свій час, а час Олександра Довженка. В його спогадах є дуже цікавий момент, коли він зустрічається з одним російським колишнім КДБістом, НКВДистом, який катував українця-націоналіста.
«... я його підвісив, він хрипить від болю, але навіть через той хрип я чую: «Слава Україні!»
І розповідає, ділиться з Довженком своїм здивуванням і своїм обуренням. Він каже: я його катую, я його підвісив, він хрипить від болю, але навіть через той хрип я чую: «Слава Україні!». І це викликає у нього лють. Розумієте?
Бо він не може нічого зробити з цим. Що він вже не вигадує до цього чоловіка, які тільки катування мислимі і немислимі, а він все одно каже: «Слава Україні!».
Тобто ось ця лють сьогодні відчувається у російських окупантах і у всьому режимові. Тому що вони ніяк не можуть впоратися з Україною. А Україна стала чинником, який веде їх до загибелі.
Росія нутром відчуває свою смерть. Вона відчуває цей запах смерті. І тому знищити Україну, ту «ненависну Україну», яка ставить їх перед такою загрозою екзистенційною – ось це і є їх головне завдання і причина ненависті.
Під час запису інтерв'ю із Мирославом Мариновичем для Радіо Свобода. Журналістка Анастасія Потапенко (скріншот з відео). Серпень 2023 року
– ЗСУ зараз на фронті в наступі. Вони звільняють території. Особисто Ви вірите у повне звільнення і вихід на кордони 1991 року, включно з Кримом?
– Так, я вірю!
Я схиляю просто голову перед хлопцями і дівчатами, які сьогодні на фронті. Я схиляю голову перед ними, тому що, часом, у мене таке враження складається, що ті випробування, через які вони проходять вони, є навіть більшими, ніж ті, через які переходили дисиденти і політв’язні.
Тому мені інколи навіть соромно показувати книгу спогадів своїх про дисидентський час, тому що сьогодні те, що викликало у мене страждання, може видаватися просто не так важливим, як тоді, сьогодні є набагато більші страждання.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Вони нас вирішили «катнути по повній», знищити «в нуль»: боєць «Азову» розповів про російський полон– А як, на вашу думку, варто повертати окуповані території, не тільки географічно? Як треба це робити?
– Це важке завдання. Воно не є однозначним.
З одного боку, я дуже добре усвідомлюю, яким нестерпним для України є той феномен, що навіть сьогодні в час війни так багато є так званих «ждунів», які просто вичікують на прихід «справжньої» влади – російської, які і далі переконані, що українство вторинне, бути приналежним до української нації. Тобто все це є.
І це викликає в багатьох українців просто нестерпний біль. І багато українців хотіли би з цим справитися за один раз. От знайти якусь таку паличку чарівну, такий один спосіб, щоб заборонити, вирішити, поставити крапку. Все!
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Чекають повернення України, як до стану нормальності»: хто і чому в окупації чекає на ЗСУ, а хто боїться– Як ви вважаєте, як, попри все, все-таки треба відзначати День Незалежності України, як це робити?
– Я – людина не офіційного плану. Я не належу до влади.
Тому мені хотілося передовсім, щоб це свято пройшло через серце кожної людини, кожного українця, щоб воно було не стільки офіціозним, скільки особистим святом кожного українця.
Я хочу, щоб День Незалежності став особистим святом кожного українця
Навіть того, хто виїхав. Навіть того, хто раніше не був дотичним до українського духу, скажімо так, навіть тих, хто сумнівався у величі української культури, хто інколи соромився бути українцем.
То хай цей день буде днем, коли оцей святковий настрій входить в душу, коли людина відчуває гордість від того, що вона – українка чи українець.
Мирослав Маринович під час запису інтерв'ю для Радіо Свобода (скріншот з відео). Серпень 2023 року
– Що, на вашу думку, допоможе вистояти та не втратити віру в незалежність? І за що ви радите триматися під час боротьби зараз українському суспільству?
– Якщо говорити лексикою Мирослава Мариновича 20-30-літнього віку, то я сказав би так: переможе правда, брехня може виграти битви, але вона не виграє війну.
І триматися правди – це означає врешті-решт перемогти. Тобто я цього хотів би побажати.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Путінський режим є реінкарнований чекістський режим» – Маринович ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Ініціатива «Першого грудня» звернулася до міжнародної спільноти: потрібний другий фронт проти Росії ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Українській Гельсінській групі 45 років: вони «підірвали» СРСР зсередини