«Ми переможемо» – військовий ветеран зі США, який воює за Україну

Американський ветеран, який служив в армії США з 2007 по 2015 роки, зокрема на Алясці та в Афганістані, після повномасштабного вторгнення РФ вирішив приєднатись до Інтернаціонального легіону Збройних сил України. Під час останньої операції, каже ветеран, його позицію російські сили обстрілювали дронами-камікадзе, ручними гранатами, мінометами та гранатами РПГ.

Через отримані поранення він зараз перебуває у США, але планує повернутись назад на фронт в Україну. На батьківщині військовий долучився до групи інших добровольців, які зустрічалися із законодавцями США та намагалися переконати їх продовжити допомогу Україні.

Приїзд делегації до Вашингтону організувала фундація Weatherman foundation, яка опікується іноземними добровольцями. Американський військовий розповів свою історію журналістці «Голосу Америки». З міркувань безпеки особистість військового прихована.

(Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності)

– Коли і як ви вирішили піти воювати в Україну?

– Моє серце розривалося, коли я бачив усі ці відео і те, що відбувається. Але коли я дізнався, що президенту [Володимиру] Зеленському запропонували евакуюватись, а він сказав: «Ні. Бій відбувається тут. Мені потрібна зброя, а не таксі», – думаю, це було тоді.

Приблизно через кілька місяців я вирішив поїхати. Загалом, це не був якийсь конкретний момент, але я вже знав, що не можу тут залишатися. Побачивши відео з атаками на міста, я мусив поїхати і зробити усе, що в моїх силах.

Відставний військовий армії США, який добровольцем вступив до Інтернаціонального легіону Збройних сил України для боротьби з російською агресією, ділиться своєю історією з кореспонденткою Української служби «Голосу Америки»

– Як відреагувала ваша родина? Вони намагались змінити вашу думку?

– Мені пощастило з сім’єю. Вони все зрозуміли. Ніхто не намагався змінити мою думку. Можливо, вони навіть цього очікували. Вони сказали, що пишаються моїм рішенням.

Відправляючись туди (в Україну – ред.), я не знав напевно, що я можу зробити. Я не очікував, що одразу піду воювати. Я сподівався хоча б просто бути з українським народом і сказати: «Я з вами. Я не знаю, чим я можу допомогти, але я тут. Те, що відбувається з вами, відбувається і зі мною». Такими були мої думки.

На щастя, я зміг зустріти потрібних людей і долучитися до боротьби. Але це не було головною метою… Я просто хотів бути там.

– Розкажіть більше про ваш досвід в американській армії.

– Я став до війська у 2007 році, незабаром після закінчення школи.

Я був десантником на Алясці. Цікаво, що навіть на Алясці мій підрозділ мав завдання стежити за діями Росії. На той момент ми не так сильно зосереджувались на цьому, ми були більш зосереджені на афганській кампанії. І я мав відрядження на рік в Афганістан. Це був чудовий досвід. Ми змогли зупинити значне просування «Талібану» та багато їхніх дій. У мене була чудова команда, ми дбали один про одного, і я зрозумів, як це бути частиною команди та справді щось відстоювати. Потім я перевівся до Нацгвардії, служив там. А вже після 2015-го пішов у відставку.

– А яким був досвід в Україні? Чи ваші очікування збіглися з реальністю?

– Хлопці з моєї команди хотіли діяти. Тож це було перше випробування.

Ми продовжували тиснути і зрештою змогли долучитись до бою. Коли ставало дуже важко, допомагало поїхати в місто і просто побачити українських людей та відчути культуру. Тоді мені було легше повернутися до бою і сказати собі: я не сумніваюся, що ми на правильному боці.

Іноді я йшов містом просто з усмішкою на обличчі. Я сподівався, що люди там не вважали це дивним, що я посміхаюся посеред війни. Але я посміхався, тому що я щасливий бути на правильному боці. Відстоювати те, що так очевидно є правильним. Це справжня честь. Я досі багато думаю про це.

– Чим відрізняється ваш воєнний досвід в Україні від вашого попереднього досвіду, наприклад, в Афганістані?

– Я був в Афганістані досить багато років. Там наша робота здебільшого концентрувалась на розслідуваннях. Якщо ми робили рейди та знаходили підозрілі предмети, ми вилучали їх та шукали відбитки пальців або ДНК. Ми мусили глибоко копати, щоб знайти талібів та витягти їх з їхніх хованок. Загалом, цілі команди мали знайти ворогів, вистежити їх, а потім заарештувати та доставити до афганського уряду, це було як у детективному серіалі. Було багато розслідувань, допитів і тому подібного.

Але в Україні ворог поруч. І це я завжди намагаюсь нагадувати своїм друзям. В Афганістані нам доводилось багато працювати, щоб знайти їх, а тут вони прямо перед тобою. Вони вбивці і вони просто перед тобою. Тож наша робота прямо перед нами. Нам не потрібно шукати ворога. Ми просто повинні боротися з ними. І це був певний контраст із тим, до чого я звик.

Також, в Афганістані у нас була підтримка з повітря, і було багато команд матеріально-технічного забезпечення, готових включитись у будь-який момент та надати нам усе необхідне. Натомість в Україні стільки людей роблять набагато більше ніж ми в Афганістані, маючи значно менші можливості. І це мене дуже вразило. Я побачив людей, які вміють знаходити рішення. Вони вимушені вміти розв’язувати проблеми. І це було вражаюче та емоційно бачити.

– Розкажіть більше про ваш візит до Вашингтону. Чому ви зараз тут і про що говорите з американськими законодавцями?

– Нас запросили до Вашингтона, щоб поспілкуватись із законодавцями та членами уряду США. Щоб розказати їм про те, що відбувається в Україні. Також, щоб вони поговорили із сім’ями воїнів, які не повернулись додому.

Мені здається, нам це вдалось, нас багато слухали. Ми намагаємось зробити все можливе, щоб підкреслити важливість цих подій і дати їм уявлення про серйозність ситуації.

Я намагаюсь вірити, що ми не знаємо, наскільки наші вороги близькі до провалу. Наш ворог сильний, але не непереможний. Ніколи не знаєш, коли у них все розвалиться.

– Як ви пояснюєте законодавцям, чому важливо продовжувати надавати допомогу Україні?

– Коли ми були там, на полі бою в Україні, ніхто з нас не ставив собі запитання, чому ми тут. Усі просто знали. Це було очевидно. Не було навіть якихось зайвих думок. Усі просто знали, що це правильно.

Але тільки коли я повертаюся сюди, мене запитують, навіщо я це роблю. І це важко пояснити, зокрема тому, що це занадто очевидно.

Українці мають волю та бажання воювати за своїх друзів та за свої сім’ї. Вони прагнуть свободи, і мають на це право. Усе насправді так просто. Їм слід дати все необхідне, щоб завершити справу. Вони вже зробили так багато, настав час покласти цьому край. Натомість Америка може повернути собі гідність та повагу, які вона мала в минулому, і ось її шанс зробити це. Сподіваюся, вони вчинять правильно. Але що б не сталося, ми будемо боротися і переможемо.

– Які у вас відчуття, коли ви повертаєтесь на Батьківщину після України? Порівняйте реалії цих двох місць, між якими ви зараз перебуваєте.

– Я вважаю, що в Америці приділяють не так багато уваги, як хотілося б, тому, що відбувається в Україні.

Америка повинна знати набагато більше про те, що там відбувається. Є історії, якими американці, на мою думку, дуже пишалися б.

– Чому ви хочете повернутись на фронт?

– Мої друзі там. І зрештою, ми не закінчили. Війна триває. Бути зараз там це просто правильно. І врешті-решт, немає значення, наскільки я втомився.