Камо грядеши, Україно?
Схоже, що українське одвічне питання «Куди йти?» ми так і не усвідомили.
Виявилося, що, навіть маючи запис у ст. 85 Конституції України про «стратегічний курс держави на набуття повноправного членства України в Європейському союзі та в Організації Північноатлантичного договору», згадане питання постає перед нами ледь не щодня. Бо реальна практика нашої держави у багатьох сферах суперечить таким європейським аспіраціям і відтворює старий суспільний договір з багатьма рудиментами радянського ладу. Й ніде ця практика не набуває таких гротескних форм, як у сфері верховенства права.
Критерій успішності чи неуспішності країни
У світі діє такий критерій успішності чи неуспішності країни: «В усіх успішних країнах еліта створює закони для себе і поширює на інших. У неуспішних країнах еліти створюють закони для інших і виключення для себе». Цей критерій є вироком для української правової системи, оскільки в нашій країні віддавна діє вибіркове правосуддя, через яке влада часто застосовує закони проти своїх політичних суперників і виводить з-під їхньої дії політичних союзників. В країні й далі діють «телефонне право», що спирається на логіку політичної доцільності, і корупція, в основі якої – корисливий особистий чи клановий інтерес.
Ясна річ, ситуація «країна без Арбітра» створює дуже складну моральну атмосферу в народі, і психологічна втома є величезною. Проте, прагнучи вижити й забезпечити свої першочергові інтереси, чимало людей змушені вдаватися до корупції, яка стала звичним способом вирішення життєвих справ. Тому відповідальність за такий стан речей, безсумнівно, лежить на владі.
Однак звинувачувати в цьому лише керівні верхи було б несправедливо: корупція просякнула всі рівні суспільства. Ось чому всі дотеперішні спроби подолати корупцію впиралися в глуху стіну суспільного спротиву. Відтак правовий безлад і негласний корупційний договір суттєво спотворюють правову свідомість суспільства. На всіх рівнях суспільства формується одіозне правило: «Суворість законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання», а вміння уникнути покарання стає мірилом життєвого успіху.
Виявилося, що в такій атмосфері стало важко не лише людям жити, а й нашому керівництву – управляти країною. Цього року адміністративна практика «збагатилася» новим know-how: ухваленням адміністративних рішень, які замінюють роботу правоохоронних органів та судів. Інакше кажучи, якщо проблему не можна вирішити, краще її обійти. Йдеться про рішення РНБО щодо санкцій відносно громадян України та юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, а також іноземців, які знаходяться під юрисдикцією України.
Закон «Про санкції»
Закон «Про санкції» не містить жодної вказівки, що їх можна застосовувати щодо громадян України та українських юридичних осіб. Єдина можливість для цього вбачається у тлумаченні вислову «а також суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність», оскільки ними можуть бути й громадяни України та українські юридичні особи. Але в таких випадках мусять бути неспростовні докази причетності до терористичної діяльності. Одне слово, запроваджуючи практику санкцій, керівництво держави виявляє цілковиту недовіру до національної правоохоронної та судової систем, які нездатні кваліфікувати правопорушення, зібрати докази і довести справу до законного та справедливого рішення суду, ухваленого в змагальному процесі.
Зокрема, якщо були докази причетності Віктора Медведчука й Тараса Козака до терористичної діяльності, то треба було відкрити кримінальне провадження, зібрати докази, пред’явити підозру і судити їх українським судом. Обхідний маневр може дорого обійтися українській державі, оскільки рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), до якого подався Віктор Медведчук, може бути не таким, як цього сподівається українське керівництво. А програш України у цій справі може негативно відбитися на перспективах проєвропейських політичних сил.
Застосування санкцій щодо Віктора Медведчука отримало загалом схвальний відгук у суспільстві – і ми також вітали б законне притягнення його до відповідальності, оскільки він не раз переступав червоні лінії. Проте популярність цих санкцій лише засвідчує низьку правову культуру суспільства. Пристосовуючи слова Митрополита Шептицького до нашої ситуації, можна ствердити, що незаконний акт, сповнений в ім’я патріотизму, є тим більше небезпечним для народу, чим більше може йому подобатися.
Правозахисники слушно наводять численні правопорушення, які містяться у рішенні РНБО від 2 та 15 квітня, 14 травня, 18 червня щодо санкцій відносно громадян України. Це, зокрема, незаконне позбавлення українського громадянства, примусове виселення з країни попри те, що підсанкційні особи мають в Україні сім’ї, члени яких є громадянами України, тощо. Проте особливо вражає те, що до санкційних списків потрапило щонайменше 8 учасників бойових дій, які воювали у складі добровольчих батальйонів за Україну в 2014–2015 роках. Такі дії держави щодо своїх захисників є просто аморальними! До того ж, куди поїдуть громадяни РФ, які захищали Україну від агресора зі зброєю в руках? До Росії вони вочевидь повернутися не можуть, їх там очікують катування і смерть, а виїхати до іншої країни і одержати там притулок з отриманим за рішенням РНБО статусом вони не зможуть. Проте, незважаючи на протести правозахисників, із санкційного списку їх не видаляють.
Ніякого покарання без закону
Суворі та репресивні заходи, які застосовуються безстроково та порушують права людини, є не обмежувальними, а каральними. Отже, в ситуації застосування таких заходів держава має забезпечити дотримання низки гарантій, зокрема, ніякого покарання без закону, право на справедливий судовий розгляд судом, що встановлений законом, дотримання принципу презумпції невинуватості, право бути негайно і детально проінформованим про характер і причини обвинувачення, право на ефективний засіб правового захисту, право на повагу до приватного і сімейного життя, право мирно розпоряджатися власним майном тощо. Проте в ситуації із застосуванням цих санкцій жодна з цих гарантій не була дотримана.
Ще однією спробою обійти проблему неефективного судочинства є надання більших і, на думку правозахисників, безконтрольних повноважень СБУ, що передбачені законопроектом про СБУ, який днями має розглядати Верховна Рада. Це лише підсилить описану вище напругу.
Відчинили скриньку Пандори
Цим своїм зверненням Ініціативна група «Першого грудня» хоче остерегти керівництво держави: обійти проблему відновлення справедливого судочинства не вдасться. Намагання простими діями вирішувати складні проблеми, якщо і може здаватися ефективним засобом, то нетривалий час, оскільки ці проблеми будуть тільки загострюватися і породжувати нові негативні наслідки. Мабуть, владі здається, що розрубали гордіїв вузол. Однак насправді відчинили скриньку Пандори.
За статтею 3 Конституції, «Людина, її життя і здоров’я… визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Враховуючи все сказане вище, не можна не зробити висновок, що ці статті Конституції не стали основним законом нашого життя, а є фасадними деклараціями, які засвідчують: українська демократія в багатьох сферах залишається імітаційною.
Однак за цією розбіжністю між деклараціями й реальністю і будемо колись суджені всі ми: як керівництво держави, так і суспільство загалом.
Олександра Гнатюк, Володимир Єрмоленко, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Ігор Козловський, Мирослав Маринович, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків.
Ініціативна група «Першого грудня» була створена у двадцяту річницю референдуму і має на меті поширювати моральні цінності та сприяти встановлення в країні нових правил.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Битва за культуру. Інтелектуали України стурбовані останніми подіями