Анастасія Чупринська, журналістка, ГО «Після тиші»
Примусові переміщення, русифікація, дитбудинки та прийомні сім’ї – це про дитячий досвід російсько-української війни. Такі практики не нові в історії України. Подібна доля спіткала багатьох українських дітей, народжених у таборах ГУЛАГу. У віці півтора-двох років їх забирали від ув’язнених матерів і розподіляли у дитбудинки по всьому Радянському Союзу. Там через відповідне виховання їх намагалися перетворити на «правильних радянських громадян». Багато з цих дітей ніколи не зустрілися зі своїми матерями.
На початку 1949 року в таборах ГУЛАГу утримували майже 24 тисячі жінок, при яких були маленькі діти. Серед них – Олександра Блавацька зі Львова. У 1945 році її арештували і за сфабрикованою справою засудили до 10 років ув’язнення. Ми зустрілися з її донькою Вірою, щоб почути, через що довелося пройти їхній сім’ї.
(Збережено мову оригінальної розповіді)
24 лютого 2022 року я, як завжди, увімкнула радіо і почула, що Росія близько 5-ї ранку напала (розпочалося масштабне вторгнення на дев’ятому році війни – ред.) на Україну. Для мене це був шок! Коли прокинувся внук (16 років), я не могла відразу пояснити йому, що сталося – ком в горлі не давав вимовити ані слова. Мені здається, що це був найстрашніший ранок у моєму житті.
Ця проклята війна перебила всі плани. Натомість моя хата стала, як я жартома називала, координаційним центром допомоги тим, хто втікав від війни зі Сходу, Центру, Києва... Це були мої друзі, друзі друзів, з дітьми і без. Хтось зупинявся у Львові, а хтось їхав далі за кордон. За якийсь час це затихло.
Про фільтраційні табори я вперше почула десь в квітні від нашої омбудсменки. Вона розповіла, що понад мільйон наших громадян окупанти вивезли до Росії. Хтось виїхав добровільно, а когось вивезли примусово на «необъятные просторы». Багато хто різним способом намагається звідти втекти. Я навіть чула, що дехто з допомогою місцевих переїжджає до кордону з Естонією і через Нарву потрапляє в Євросоюз.
Ця страшна війна є наслідком того, що ненаситна Росія ніколи не була належним чином покарана за свої загарбницькі злочини: і за Голодомор, і за знищених у ГУЛАГу. «Фільтраційні табори» – це крок до тих жахливих сталінських таборів, через які пройшла моя родина.
Віра Білевич (Блавацька) під час інтерв’ю. Джерело: Анна Яценко, ГО «Після тиші»
Народження
Блавацька – це дівоче прізвище, зараз я є на прізвищі Білевич. Народилася 17 грудня 1948 року в місті Нарва. Це Естонія. Моя мама там відбувала термін покарання в таборах, а радше, як радянська влада вважала, мала виправлятися там. Називали ж: «исправительно-трудовые лагеря». Називалася мама – Олександра, Леся, Блавацька, народилася 10 травня 1925 року. Вона відбувала покарання в таборі Сілламяе спочатку, а потім, коли була вагітною, її відправили в інший табір, який був у Нарві. Там була величезна лікарня, куди звозили з цілої Естонії ув’язнених жінок, які мали народжувати.
То ж народилася я і була в лікарні перші місяці, а мама – на виправних роботах. Але дозволялося мамам приходити два чи скільки разів на добу, щоб годувати дітей. Мене мама не годувала, бо перенесла операцію на груди і не було молока. Але ті мамочки молоді примудрялися лишатися в тому відділені, ховалися під дитячими ліжками. Якщо були якісь паскудні конвоїри і бачили, то виганяли. Перші два місяці я хворіла на диспепсію, яку тоді мали багато дітей, але, як пригадувала мама, я була лідером з цієї хвороби. Табірний лікар боровся за моє життя.
Олександра Блавацька незадовго до арешту. Джерело: Приватний архів Віри Білевич, оцифровано ГО «Після тиші»
На початку 1949 року почали вивозити політичних в'язнів з Естонії. Стали формувати етапи. Маму не рухали перший час, бо я, ніби, була однією ногою на тому світі. Але в якийсь момент начальник лікарні викликав її і сказав, що більше нас тримати не може, але відправить у мордовські табори. А то все ж таки не Воркута чи Магадан, це ближче, 400 кілометрів від Москви. І ще додав, що там є табори, де радянська влада утримувала іноземців і умови там мабуть не кращі, сказав той лікар, але може більше порядку.
Мордовські табори
Пів року я ще пробула в лікарні, а у червні нас відправили етапом до Мордовії. Там нас висадили в 9-му лагпункті, в лісі. Туди звозили жінок з дітьми. На території того табору були різні зони і була зона для дітей. Лише раз на місяць пускали маму до дитини, і то при умові, що вона виконувала норму. А норми були серйозні. Роботи – на піщаному кар'єрі, на розгрузці вагонів. За місяці два я захворіла скарлатиною, а оскільки більше ніхто з дітей скарлатини не мав, то мене помістили в дорослий інфекційний відділ. Це мало свої переваги, бо я там була одна дитина, з якою всі нянчилися. Може, хтось свою дитину уявляв? Годували мене там нормально. З тої хвороби мене витягнули, пройшла вона досить легко Але був карантин, табірна лікарка побоялася одразу мене повернути до інших дітей. Знайшли якусь маленьку комірку, поставили там дитяче ліжко, маму зняли з роботи і помістили зі мною. Десь на п’ятий день і вона захворіла скарлатиною. Це виглядало вже зовсім інакше: вона дістала високу температуру, втратила пам´ять і навіть не пригадувала потім, як мене відправляли в дитячий будинок. Бо з тої зони дітей відправляли в дитячі будинки. Мені було десь 1,8 тоді.
Історія з дитячими будинками така ж, як в ув'язнених з лагпунктами, дітей, часто переміщали з одного в інший. Тому мама в Мордовії працювала на різних лагпунктах, а я була в кількох дитбудинках: на Кубані, в Отрадному, у Новоросійську. Мама, як політична, мала право на два листи на рік. Один йшов до Львова, до тітки, яку одну не вивезли, і так тримався зв’язок з родиною. А один лист вона завжди писала у дитбудинок. Їй щастило попадати на добросовісних виховательок, бо відповідали і навіть світлини надсилали. Фото ті вона зберегла. Хоч я іграшок у дитинстві зовсім не пам'ятаю, але на світлинах, які отримувала мама, я була то з м'ячиком, то на ровері, але це були фото з ательє. Таким чином зі мною зв’язок не втратила, і при звільненні мене привезли до мами.
Віра під час перебування у дитбудинках, 1952 рік. Джерело: Приватний архів Віри Білевич, оцифровано ГО «Після тиші»
Двічі мене хотіли вдочерити. Вперше це було взагалі ще в Нарві, коли я хворіла. Лікарка сказала мамі, що одна з медсестер (лікарню обслуговували вільнонаймані), які доглядають дітей, дуже хоче мене вдочерити і що для мене це кращий вихід. Мама згоди не дала. А вдруге це сталося в Мордовії незадовго до маминого звільнення. Її викликав хтось із начальства в таборі і сказав, що є сім'я ззовні, яка хоче мене вдочерити. Він їй сказав: «Вы же враг народа, у вашего ребенка будущего нет!». Мама об’явила голодовку і мене лишили з нею.
Мій перший спогад про себе є з дитячого будинку, але я не є певна, чи це не був сон, не маю гарантій. От ми діти ідемо парами, тримаємося за руки, все прекрасно, пташки співають, і тут на нас нападає рій бджіл. Бо в мене в уяві щось таке гуділо, шуміло, почало кусати і ми зчинили страшний вереск. І я так і не знаю, чи це справді було... Але могло це бути тільки в дитбудинку.
А мій перший свідомий спогад – це в пересильній тюрмі, коли маму звільняли з табору. Це було на станції Потьма у 1954 році. За якийсь час після смерті Сталіна почали звільняти людей. Вийшов закон, під який попала мама, називався якось «за примерное поведение в быту». Коли людина ⅔ терміну вже відсиділа, то дозволили звільняти. Отже, в пересильну тюрму в Потьмі привезли маму у величезну камеру, де була маса жінок, які чекали своїх дітей з дитбудинків. Туди і мене привезли за якийсь час. Хвилини до появи своєї дитини жінки переживали не дуже втішні. І от одній ув'язненій привезли хлопчика. А вона ж народила дівчинку! І то була страшна істерика. Хлопчика забрали, потім повернули вже її дитину і сказали: «Извините, это была маленькая ошибка». То ж кошмар, що та Льоля Гащинська пережила. А що той хлопчик пережив? Везли до мами, а повернули в дитбудинок…
Коли мене привели конвоїри і передавали мамі, то сказали: «Здесь ошибки быть не может, получай». Видно, ми були схожі. Пам'ятаю такий момент, що я сижу на нарах, баламкаю ногами, а мені всі щось несуть, щось говорять. Це такі позитивні емоції. Зокрема, одна з маминих приятельок, москвичка Алла Андреєва (художниця, у 1947-му арештована і наступного року засуджена до 25 років ув'язнення, у 1956-му звільнена – ред.), зробила мені такого паяца матерчатого, досить великого. Але потім, коли мене, виснажену дитину, поклали спати, вже мама розказувала, бо цього не пам’ятаю, я накрилася з головою і так почала плакати, що ті нари ходуном ходили. Повторювала одну фразу: «Я хочу назад в детдом, к Наде Рындиной». Видно, то була моя коліжанка, бо я про неї ще довго говорила і згадувала.
Під час запису інтерв’ю. Джерело: Анна Яценко, ГО «Після тиші»
У дитбудинку не казали, чи в мене є мама. Мамою була «родина». А вихователька, яка мене везла з дитбудинку в пересильну тюрму через Москву, ще й повела з власної ініціативи в музей Леніна. І от мама чекає в камері і тільки мене їй привезли, а я всім говорила з величезним захопленням: «Я была у дедушки Ленина!». Можете собі уявити стан мами?
Після таборів усі йшли на заслання. І за якийсь час чотирьох жінок з камери, з мамою включно, етапом відправили на висилку. Ми просилися у Красноярськ, бо там було багато наших родичів по дідовій лінії, Блавацьких. Цілими сім'ями їх повисилали, зокрема через діяльність маминого вуйка – священника Ілька Блавацького.
Добре пам’ятаю вагон, яким ми їхали: довжелезний прохід, з одного боку – вікна, а з іншого – полички, замість дверей всюди ґрати. Тих чотири мами з дітьми запустили в таке півкупе службове, на полицях розмістили дітей. А у проході – клунки. Мама навіть мала валізку, яку їй зробила приятелька, і мішок. Але діти є діти. Ну, скільки дитина на тій поличці висидить? І жінки попросили конвоїрів, щоби ми побігали по тому проході. Але то був повний вагон битовиків, рецидивістів, вони голосно матюкалися. Спочатку охорона не погоджувалася, та потім таки випустили нас в той прохід, і… в'язні перестали матюкатися. Я була з тих чотирьох дітей найстаршою, і вони через ті ґрати щось нам просували, давали. Я була одягнута в такій довшій суконці, подолок наставила, то щось мені накидали. А вже мама розказувала, коли я це все принесла і висипала перед ними, то там були кістки цукру, олівчик і такий згорнутий рулончик, жінки розгорнули, – а то був портрет Сталіна. Це свідчило про те, як ті рецидивісти ставилися до дітей. Бо для того злочинця Сталін був, мало не як митрополит Андрей для мами, – постать номер один!
По дорозі на заслання мама сильно захворіла і нас зняли з поїзда в Уфі, лишили самих. Словом, висадили. А це була зима, величезне подвір’я і там були такі сани величезні. Мама запрягалася в них, як кінь, возила мене і співала: «Ту-ту-ту, ту-ту-ту, ми приехали в Уфу».
Вона взагалі досить довго говорила зі мною російською, що викликало осуд родичів у Красноярську, коли ми врешті там опинилися. Та розуміла, що як тільки я опинюся серед своїх, то заговорю українською, бо ж вся родина була україномовна. Так воно і сталося.
Віра (у першому ряду в центрі) з родиною у Красноярську, фото з періоду 1955–1956 років. Джерело: Приватний архів Віри Білевич, оцифровано ГО «Після тиші»
А коли ми приїхали на заслання в Красноярськ і мама назвала наше прізвище в комендатурі, то чиновник сказав: «О-о, твою мать, сколько вас еще Блавацких сюда наедет?!». Після того, як нас протримали в тюрмі, поки з’ясовували хто ми, ми віднайшли своїх родичів за адресою, яку мама знала з листів. То була перша наша квартира, якщо те приміщення можна назвати житлом. Таксист, коли нас привіз, не хотів вірити, що там люди живуть. Такі старі конюшні люди переробили: додали двері і малесенькі вікна. Там жили Ілько Блавацький, мамин кузен, священник, Марія Блавацька з чоловіком, дитиною хворою, свекрухою та племінницею. І тут ще ми приїхали. Мама оформилась на роботу: спершу у філармонії, потім в ресторані «Єнісей», заробила грошей і, зрозуміло, що як тільки змогла, то змінила нам житло. Вуйко Ілько перейшов жити з нами. Він і далі підпільно служив, а працював на сплаві лісу.
Одне з численних мешкань пам’ятаю більш детально. Вона було на вулиці Карла Маркса – ми переїхали на інший берег Єнісею, де був центр міста. От є ґанок, заходиш відразу до кухні. А далі – ще одні двері, де жили наші господарі в двох кімнатах, туди ми не заходили. Кухню вони здавали в оренду, нею не користувалися, тільки ходили через неї. Це було найкраще наше житло. І ось заходимо в приміщення: стіни, ніби, білі, а стеля – чорна. Я дитиною не зрозуміла, що то таке. Якісь таргани чи плюскви (блощиці – ред.) там жили. А потім приходимо: стіни побілені, а та вся компанія зі стелі на підлозі і стеля біла-біла. Видно, мама чимось обробила тих комах. Лишилося це, наче, фотографія в пам’яті.
Віра (праворуч) у Красноярську, 1956 рік. Джерело: Приватний архів Віри Білевич, оцифровано ГО «Після тиші»
Ще, пригадую, що мама знайшла якусь «времянку», коли їй треба було їхати на гастролі з філармонією, (ми ж жили з вуйком Ільком, а він мав ходити на роботу) і мене не було як лишити. То мама списалася з бабцею Мирославою, і її спровадили до нас. Бабцю, до речі, через два місяці після мами заарештували. І їй дали термін такий: 7 років таборів і 3 роки позбавлення прав. Бабця приїхала. А вуйко почав жити окремо.
Уже з Карла Маркса ми виїхали з бабцею в Україну влітку 1956-го. Звільнення можна вважати досить умовним, бо коли ми повернулися до Львова, то жили в тітки. Там ще була її родина, всі були в одній кімнаті, знову багато людей. І, до речі, бабця у російську школу мене не хотіла в Красноярську віддавати. То я не вчилася. Ми з бабцею сюди приїхали і я відразу пішла до школи, то я вже мала майже вісім років, була старша від інших дітей.
Віра під час навчання у першому класі, Львів, 1957 рік. Джерело: Приватний архів Віри Білевич, оцифровано ГО «Після тиші»
Десь за рік приїхала мама. А на наступний день прийшов дільничний міліціонер. Видно, хтось доповів, що приїхала суджена з Сибіру. І їй наказали за 24 години покинути Львів. Вона не мала права жити у Львові, режимне місто. Відразу пояснила, що за добу не вийде виїхати, але дала телеграму своїй подрузі Світлані Костюковській, яку звільнили ще раніше. Та одразу по кількох днях відповіла: «Приезжай с аккордеоном в Москву». Мама взяла акордеон і поїхала зі Львова на Москву заробляти і добиватися реабілітації. Підготувати документи її намовила мама цієї подруги, Світлани. Вона була вченою-хіміком, з радянської еліти. Вона вибивала реабілітацію своїй доньці, а моя мама подала документи сюди, у Львів. Згодом отримала виклик до Львова, що треба приїхати на перегляд справи.
А тоді вже почалося вибивання квартири. Бабця тоді вже лежала спаралізована, я – мала. Про зручність не йшлося. Мама влаштувалася на роботу в Палац культури залізничників. Він відносився до Міністерства культури і в гніві мама написала лист міністерці Фурцевій, який закінчувала такою фразою, що вона, мовляв, просить, щоби її, її маму і дитину назад повернули в табір, бо в таборі вони мали дах над головою. До десяти днів її викликали в міськраду і сказали: «Блавацька, ну, що ж ви нарікаєте? Ми вам даємо квартиру»... І дали однокімнатну квартиру в хрущовці: коридор метр на метр, кімната 17 метрів і кухня 5 метрів. Але ми тішилася страшенно, бо то було своє, і була ванна і туалет. В тому будинку, до речі, в одному з шести під’їздів жили всі репресовані.
Віра з друзями, Львів, 1950-і роки. Джерело: Приватний архів Віри Білевич, оцифровано ГО «Після тиші»
Характер в мене був не дівчачий. Мені купили дорогу гарну ляльку, а хтось із хлопців мене підбив і ми спустили ту ляльку з парашутом саморобним з пічки. І розбили. Натомість мама мені почала купувала конструктори і я часто довго сиділа і бавилася. Але першим, що я з того всього зробила – це була тюрма на колесах. Хто б міг подумати! Я хотіла, щоб та тюрма переміщалася. Вся решта іграшок теж була хлоп’яча. Ляльок більше не купували.
Вже в дорослому віці я аналізувала, що дитбудинок таки дав свій відбиток на мій характер. В мене були всі повадки «дєтдомовські», а саме: неймовірна брехня, крадіжки. Постійно я де щось тільки бачила, все тягнула. Сталося таке останній раз у 4-му класі, зіграла роль моя перша вчителька в цьому, вона зуміла так зі мною поговорити, що я припинила красти. З брехнею це затягнулося на довше. Мені щось придумати було запросто. Я запросто могла сказати, що я іду на операцію, наприклад. Маму зустрічає тітка і питає: «А Віру вже прооперували?». Мама в шоці. Це припинилося багато пізніше. Такі от риси були закладені в дитбудинку.
Батько
Тата я не знала. Довший час мама це питання взагалі не піднімала. Вперше я почула про нього від маминої товаришки, з якою вона сиділа вже в мордовському таборі. Я була, вже в 9-му класі, на екскурсії з класом у Ленінграді. Мама дала адресу цієї подруги і вона мене в себе приймала та розповіла історію про нього. Що це був ув'язнений табору Сілламяе. Мама там попала в КВЧ («культурно-воспитательная часть»), яку він очолював. Сам грав на скрипці. Він не був політичним, до речі. Це були ще ті часи, коли битовики і політичні сиділи разом. Але його стаття прирівнювалася до політичної: був директором універмагу в Нарві, і правда чи неправда, але пришили йому величезну розтрату. А це все були державні гроші. І так опинився в таборі. Цей естонець почав вчити маму грати на акордеоні. Мама пригадувала вже багато років по тому, що він грав на різних інструментах. І от в результаті тієї творчої праці ще й з’явилася я. Коли мама поїхала з табору народжувати, вони розлучилися назавжди.
Учасники табірної самодіяльності. У першому ряду: Іван Метц (третій ліворуч), Олександра Блавацька (шоста ліворуч). Нарва, 1947 рік. Джерело: Приватний архів Віри Білевич, оцифровано ГО «Після тиші»
Батько був симпатичним, судячи зі світлин, які вона зберегла. Його звали Іван Метц. Він був старшим від неї на 15 років, вже в дорослому віці я це вирахувала. І не дивно, що виникли почуття: дівчині – 23, і чоловік – у розквіті сил, гарний. Це доказ того, що і в таборах було життя, яке допомагало пережити ті тяжкі умови.
Маму я не засуджую за мовчання, розумію прекрасно. А потім вже вона мені сказала. Зрештою, я завдячую життям тому зв’язку. Мою метрику мамі видали, коли звільняли. В графі «батько» стоїть прочерк.
Характер мами загартувався в таборах, бо інакше ради з тим всім було не дати. І у мене не було відчуття відсутності батька. Ніколи не відчувала, що його бракує, бо мама так себе поставила.
Вже дорослою в університеті я заповнювала біографічну анкету перший раз, мама сказала: «Про тата пиши: Мец Іван Захарович, з сім'єю не проживає». Перший відділ докопувався і потім двічі я не могла влаштуватися на роботу, все не подобалася їм моя анкета.
Пам'ять
Коли я була студенткою, у нас часто бували гості, мама розказувала уривки зі свого життя, мене це цікавило. Коли почалася перебудова і люди почали писати спогади про табори, я їй почала теж казати: «Пиши». На що вона завжди відповідала, що не вважає себе героєм, бо таких репресованих і ув'язнених були тисячі.
На щастя, вдалося маму дотиснути і вона мені вручила такий «гроссбух», вже надрукований, зі світлинами. Це цікаво не тільки родині, як на мене. Що само собою зрозуміло, я можу половину забути, переповідаючи синові, син – ще половину, коли розповідатиме своїм дітям, а вже внуки/правнуки добре, якщо будуть знати, як звали ту прабабцю.
Анастасія Чупринська, журналістка, ГО «Після тиші»
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: ГУЛАГ був опорою СРСР. Українці зруйнували його ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Топографія полону: долі військовополонених «Шталагу 328» у Львові ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Вони ризикували дуже»: історія порятунку єврейського хлопчика під час Голокосту на Чернігівщині