Від СРСР до агресії Росії – історію Української служби «Голосу Америки» розповіла український історик

Як і коли «Голос Америки» заговорив українською мовою? Хто сформулював засади роботи Української служби, що діють дотепер? Як глушили «ворожі голоси» за радянських часів і як українці все-таки примудрялися їх почути? Про це в інтерв’ю журналістці «Голосу Америки» Оксані Лігостовій розповіла київський історик Ольга Сухобокова, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка. До вашої уваги – перша частина інтерв’ю. Другу частину читайте тут:

– Пані Ольго, сфера ваших наукових інтересів – українська діаспора США і Канади. Ви, зокрема, глибоко вивчали діяльність Никифора Григорієва, першого директора Української служби «Голосу Америки». Нашу розмову про історію Української служби пропоную розпочати із передісторії. Коли і з якою метою був створений «Голос Америки»? Якою мовою вперше вийшов в ефір? Як радіостанція розвивалась у перші роки – до створення Української служби?

– «Голос Америки» був створений 1941 року Конгресом США. В умовах Другої світової війни федеральна радіостанція розглядалася як засіб протидії німецькій геббельсівській пропаганді.

Певний час тривали організаційні підготовчі роботи, і 24 лютого 1942 року «Голос Америки» вперше вийшов в ефір. Він заговорив німецькою мовою. Адже основна аудиторія була у Німеччині, тож логічно, що мовлення спершу велося німецькою.

Вже у перших ефірах було окреслено головне кредо «Голосу Америки», яке залишається чинним дотепер. Його сформулював перший директор радіостанції, відомий американський актор і продюсер Джон Гаусман. Як він сказав: «Новини можуть бути добрими чи поганими, але ми завжди говоритимемо вам правду». Цієї настанови журналісти «Голосу Америки» прагнуть дотримуватися і дотепер.

Як згадували тодішні працівники, насправді не було жодних чітких вказівок, як і що їм потрібно висвітлювати. Головне було говорити правду, і вже це було достатньою протидією німецькій пропаганді. Правда проти неправди.

Уже через рік, на початку 1943-го, «Голос Америки» говорив кількома мовами (англійською, французькою, італійською, іншими найбільш поширеними європейськими мовами). Було створено 27 національних відділів, а вже в 1944 році таких відділів було понад 40.

Для мовлення використовували передавачі, які стояли у Європі. Спершу це були передавачі BBC. А вже після II світової війни «Голос Америки» зумів побудувати власний потужний ретранслятор у Мюнхені в Баварії. І вже він вів основне мовлення за часів Холодної війни.

– Чому виникла потреба створити Українську службу? Чому саме Українська служба з’явилася першою після Російської з усіх мовців на радянські республіки?

– Коли завершилася Друга світова війна, «Голос Америки» дещо скоротив своє мовлення. Поменшало національних відділів; взагалі постало питання, в якому вигляді радіостанція існуватиме далі.

Але почалася Холодна війна. І якщо під час Другої світової основне протистояння було з Німеччиною й її союзниками і «Голос Америки» спрямовувався саме на протидію цим країнам в інформаційній війні, то тепер уже завдання було інше. Тепер треба було протистояти Радянському Союзові, його пропаганді; відповідно відбулася переорієнтація «Голосу Америки» саме на Радянський Союз і країни соціалістичного блоку.

Першим відділом, який мав мовити на Радянський Союз, був Російський, створений у лютому 1947 року. Це логічно, бо російськомовна аудиторія була найбільшою в СРСР.

А другим постав саме Український відділ. Що також логічно. Бо, по-перше, українці були другою за чисельністю національністю в складі Радянського Союзу. А по-друге, Україна завжди відігравала надзвичайно важливу політичну й ідеологічну роль; недарма Сталін і його поплічники у попередні десятиліття так цілеспрямовано винищували саме українців. Пам’ятаємо Голодомор, пам’ятаємо переслідування української інтелігенції.

Отож якщо стояло завдання ідеологічно протидіяти Радянському Союзові, то зрозуміло, що основні інформаційні зусилля слід було спрямувати саме на українську аудиторію.

Важливий чинник полягав також у тому, що на цей час українська діаспора в Сполучених Штатах Америки консолідувалася. Після Другої світової війни сюди приїздить третя хвиля еміграції. Серед них багато «ді-пі» – переміщених осіб із Німеччини. Це люди, які брали участь у національно-визвольних змаганнях, в українській революції 1917–21 років, освічені, інтелігентні, які мали достатній досвід протистояння Радянському Союзу. Вони добре розуміли, що таке більшовизм, і мали достатню кваліфікацію, щоб ефективно боротися з комуністичною ідеологією.

І якраз у ці повоєнні роки відбувається консолідація української діаспори в Сполучених Штатах. Утворюється єдина центральна організація – Український конгресовий комітет, який і досі залишається головною організацією українців в Америці.

Українці починають наполегливо інтегруватися в політичне середовище Сполучених Штатів. І одним із їхніх основних завдань, звісно, було сприяти українському національному рухові і домогтися визнання незалежності України, допомогти становленню української держави і її визволенню з-під влади «совєтів».

І от, коли вже був створений Російський відділ, українські емігранти почали говорити про те, що необхідно створити також Український відділ. Він мав стати потужною зброєю проти російської пропаганди, з одного боку, а з іншого – засобом згуртування українців навколо їхньої мети: пробудження національної самосвідомості, побудови незалежної держави.

На той час багато українців в Америці регулярно писали листи до своїх конгресменів; є дані про понад 3500 таких дописувачів. Ситуація схожа на ту, що ми спостерігаємо зараз. Є російська агресія, і етнічні українці в Штатах пишуть листи своїм конгресменам, просячи надати Україні летальну зброю, підтримати Україну на міжнародній арені. Те саме було і тоді, наприкінці 40-х років, коли постала необхідність створення Українського відділу «Голосу Америки». Багато в чому саме завдяки цим листам Держдепартамент зреагував на таку вимогу. Хоча питання обговорювалося, і, звісно, уряд США мав плани організації мовлення українською.

В сукупності усі оці чинники й обумовили те, що другим після Російського відділу постав саме Український. У 1948 році почалася організація його як окремої структури в складі «Голосу Америки».

Фото в день першого ефіру Української служби «Голосу Америки»

І вже 12 грудня 1949 року, об 11-й годині ранку, відбувся перший ефір українською мовою. Вперше зарубіжна радіостанція, яка говорила українською мовою фактично на весь світ, пролунала з нью-йоркського Брукліна. Адже до 1954 року редакція Українського «Голосу» містилася саме в Нью-Йорку, а потім уже переїхала до Вашингтона, де діє зараз.

– Час розповісти про першого керівника Українського відділу «Голосу Америки» Никифора Григорієва – людину, якій ви присвятили кандидатську дисертацію й історичну монографію…

Монографія Ольги Сухобокової

– Створення Українського відділу тривало приблизно рік. Потрібно було знайти людей, виробити засади діяльності. І дуже важлива річ – знайти того, хто здатен організувати, налагодити роботу, хто спроможний виконати ідеологічні завдання, які стояли перед «Голосом Америки».

Вибір припав на кандидатуру відомого українського громадсько-політичного діяча, учасника української національно-визвольної революції, видатну постать української еміграції міжвоєнного періоду в Празі і повоєнної еміграції в Сполучених Штатах Америки Никифора Григорієва.

Никифор Григоріїв, кінець 30-х років

Йому й запропонували цю посаду в 1948 році. На той час Григоріїв жив у Канаді, керував мережею українських шкіл при Інституті Петра Могили. Журналістська діяльність була йому близька; він навіть вів радіогодину зі студентами. Йому вже було за 60 років. Мав величезний досвід, але водночас накопичив і втому від активної діяльності і різних випробувань, які йому випало пережити в житті. Тож він довго вагався, чи варто йому переїздити до Нью-Йорка, чи братися за цю важливу справу. Але зрештою його переконали рідні і друзі, що лише він може з цим завданням упоратися. Тим більше – саме його хотів бачити на цій посаді Держдепартамент, який займався добором кандидатур.

Відомо, що своїх претендентів пропонував також Український конгресовий комітет, але ці кандидатури розглядалися як запасні. Тому що саме Григорієва підтримувало і зовнішньополітичне відомство, і Пентагон. Усе сходилося на його персоні.

– Тобто це був вибір радше державних структур, аніж діаспори?

– Так. Адже діаспора на той час у Сполучених Штатах Америки була поляризована. Це були праві націоналістичні сили, а з іншого боку – табір «лівих», які сповідували прокомуністичні погляди.

Портрет Никифора Григорієва, початок 20-х років

Що ж до Григорієва, то він уважав себе лівоцентристом, демократом. Він був одним з очільників української партії соціалістів-революціонерів – найвпливовішої, найпотужнішої партії української національної революції 1917–21 років. Він керував цією партією на еміграції в Празі у міжвоєнний період у 20–30-і роки. А коли приїхав до Сполучених Штатів Америки, також хотів організувати саме такий центристський осередок, який би не належав до правих, які певною мірою себе дискредитували під час Другої світової. Ходили чутки, нібито українці були колаборантами. Григоріїв це заперечував, доводячи, що українські сили не співпрацюють із гітлерівцями. Але разом із тим він уважав не зовсім правильним шлях орієнтації на якусь зовнішню силу.

Григоріїв мав власну концепцію, яким чином має розвиватися український національний рух; він її виробив ще з кінця 20-х років. Як суспільствознавець і політолог він уважав, що українці мають іти своїм шляхом.

І в тодішній Німеччині, і в Радянському Союзі він бачив однакові за своєю суттю імперіалістичні держави, з якими українському рухові не по дорозі. Згідно з його концепцією, українці мали орієнтуватися виключно на власні сили, гуртуватися навколо значущих для них речей – соборності, незалежності, демократичного розвитку, свободи слова. Тобто Григоріїв сповідував оті демократичні принципи, до яких ми зараз усі прагнемо.

Одначе соціалісти-революціонери, до яких він належав, багатьма сприймалися як ліва сила, ліва ідеологія. Саме тому Григорієва не толерувала певна частина Українського конгресового комітету, висуваючи власних кандидатів на керівництво Української служби «Голосу Америки».

– За якими критеріями обирали керівників служб?

– Як таких критеріїв, розписаних на папері, я ніде не зустрічала. Але судячи з того, як і кого призначали на посади керівників національних служб, можемо говорити, що насамперед це мало бути походження. Тобто людина мала походити з тієї країни, на яку велося мовлення.

Друге – це досвід громадської діяльності, авторитет у професійних колах. Що стосується Григорієва – він був знаний журналіст і публіцист, створив понад 250 книжок і статей. Співпрацював з різними мас-медіа ще від початку 20-го століття. Був редактором і одним із засновників низки видань, зокрема такого видатного українського часопису на еміграції в Празі, як «Нова Україна».

А коли у 1938 році він переїхав з Праги до Сполучених Штатів, також долучився до медіа. Редагував «Народну волю» – один із помітних часописів того часу. Також вів у 1941 році радіогодину в Скрентоні, в штаті Пенсильванія, на місцевому радіо.

У Григорієва вже тоді була ідея налагодити мовлення на Україну, взагалі українське мовлення на Європу. І він звертався до Держдепартаменту з цими пропозиціями. Отже, вони знали про цю ідею вже тоді, і, очевидно, його помітили. До нього зверталися по співпрацю під час Другої світової війни із вищого військового командування США (є відповідні листи). Він там висував свої ідеї, як потрібно діяти, щоб залучити українців на бік Сполучених Штатів, на бік світової демократії, і разом з тим сприяти розпадові Радянського Союзу.

Тобто він уже тоді був помітним, і оця його ідея радіомовлення на територію України, Європи вже тоді існувала.

Окрім походження і професіоналізму, критерієм, за яким обирали, було непримиренне ставлення до комуністичної радянської влади, а також обізнаність із ситуацією на тій території, на яку велося мовлення. В даному випадку це ситуація в УРСР, в Україні.

Конверт Укрпошти із зображенням Никифора Григорієва

В його особі це все зійшлося. Адже Григоріїв половину свого життя прожив в Україні, був активним учасником українського національно-визвольного руху, членом Центральної ради, тричі – міністром освіти в різних урядах Української Народної Республіки. І він дуже добре знав, що таке більшовизм. Був принциповим і непримиренним його супротивником. До останніх днів свого життя вважав, що ніяких компромісів, ніякої співпраці із силами, які підтримують Радянський Союз, бути не може.

Як я вже говорила, він був переконаний, що українцям потрібно орієнтуватися на свої сили. Але разом із тим він закликав до активної взаємодії з міжнародною спільнотою. Насамперед із демократичними країнами, лідером серед яких, звичайно, були Сполучені Штати Америки. Він робив основну ставку на взаємодію зі США, з американським суспільством і з мас-медіа.

І тому коли він приїхав до Сполучених Штатів Америки у 1938 році, то зосередився саме на інформаційній діяльності – популяризації України, українського національно-визвольного руху. З 1938-го по 1945 рік об’їхав практично усі міста з українськими громадами у США і Канаді. Виступав із лекціями, розповідав про становище України, про те, яким чином варто боротися із Радянським Союзом. І, знову ж таки, популяризував свої ідеї необхідності орієнтуватися на США, на Велику Британію, на Канаду. Закликав саме з ними взаємодіяти, заручитися їхньою підтримкою для здобуття незалежності України. Зрештою, саме ці ідеї реалізувалися пізніше, через кілька десятиліть, коли Україна дійсно стала незалежною.

Отож саме на Никифора Григорієва впав вибір. Він мав набір тих якостей і відповідав тим критеріям, які висувалися при виборі керівника того чи іншого національного відділу «Голосу Америки».

Ось що писали в листі до Григорієва, переконуючи його стати очільником Української служби, відомі діячі російського і єврейського руху в США Федір Мансвєтов і Арнольд Марголін: «Ваш демократизм поза сумнівом, антибільшовизм випробуваний, а кваліфікації такі, що з ними важко конкурувати». У цих трьох фразах, власне, й сконцентровано те, чому саме він був обраний на цю посаду.

– Як би ви схарактеризували стиль управління першого очільника Українського «Голосу Америки»? Яким він був директором?

– Зважаючи на те, що штат Української служби «Голосу Америки» спочатку був дуже невеличким, директор працював нарівні з усіма. Виступав і як диктор, і як журналіст.

І разом із тим він проводив лінію на те, щоб український відділ здійснював насамперед культурно-просвітницьку, українознавчу роботу.

Упорядник каталогів Бібліотеки Конгресу США Юрій Добчанський з монографією про Никифора Григорієва

Адже кожний національний відділ «Голосу Америки» певною мірою вирізнявся залежно від інтересів своєї аудиторії, від завдань, на які спрямовувався. Спільним для усіх національних відділів було те, що вони розповідали про Сполучені Штати, американські цінності, політику американського уряду. У цьому полягало ідеологічне завдання; адже пам’ятаймо, що початок 50-х років – це був розпал Холодної війни. Водночас кожен відділ був самостійним у визначенні інформаційного наповнення решти своїх програм, які не стосувалися політики Сполучених Штатів.

Никифор Григоріїв, виходячи зі свого попереднього досвіду громадсько-політичної й культурно-просвітницької діяльності, – бо він був просвітником за покликанням, – вважав, що для українців важливо проводити саме таку українознавчу роботу. Для того, щоб вони згадали, хто вони є, щоб живити оце почуття любові до своєї батьківщини, пробудити в них національну, політичну свідомість.

Український відділ мовив для українців, які перебували під гнітом Радянського Союзу. І завданням було, звісно, активізувати їх, допомогти не втратити свою «українськість» під радянською окупацією.

Є лист того часу, де Григоріїв пише про це одному зі своїх колег. Як він зазначає, проблема українців полягає у тому, що вони у своїй політичній боротьбі втратили чуття національної культури. Багато культурних надбань було втрачено за попередні століття внаслідок впливу імперій, під владою яких перебували українці. Тож приділяючи першорядну увагу саме політичній боротьбі, менше опікувалися культурою. А тим часом зберегти культуру надзвичайно важливо, наголошував Григоріїв, і саме на ній має будуватися політична надбудова.

Отож своїм завданням як керівник Української служби «Голосу Америки» Никифор Григоріїв вважав об’єднати українців навколо єдиних культурних, національних цінностей, навколо пригадування спільного історичного минулого. Заради того, щоб українці почали думати про спільне майбутнє в єдиній, цілісній, соборній, незалежній Україні.

Дивіться також: Фільм до 70-річчя «Голосу Америки» українською. Відео