«Ми вижили і не скорилися» – психотерапевт про Голодомор-геноцид

27 листопада в Україні День пам’яті жертв Голодомору. В українських містах відбудуться різні заходи. Український інститут Національної пам’яті (УІНП) закликає людей о 16:00 засвітити свічку і залишити її на підвіконні в пам'ять про мільйони замучених голодом українців.

Внаслідок геноциду 1932–1933 років, масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років Україна втратила мільйони людських життів.

Україна з посиланням на дані науково-демографічної експертизи стверджує, що загальна кількість людських втрат від Голодомору 1932–1933 років становить близько 4 мільйонів осіб, а втрати українців у частині ненароджених становлять понад 6 мільйонів. Найвища смертність була у 1933 році.

У 2006 році Законом України Голодомор 1932–1933 років був визнаний геноцидом українського народу.

У 2010 році Апеляційний суд міста Києва назвав винних в організації Голодомору та кваліфікував Голодомор 1932–1933 років як акт геноциду частини української національної групи.

Під час вшанування в Києві жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні (архівне фото)

Тема Голодомору в українському суспільство належно не опрацьована, не проговорена, не осмислена, зазначив в інтерв’ю Радіо Свобода психотерапевт Віталій Климчук. Науковець разом із психотерапевткою Вікторією Горбуновою вивчав психологічні наслідки Великого Голоду в Україні на тему «Голодомор 33: Розбити тишу». Голодна смерть, переслідування за віру, нищення українського селянина, сімейних традицій, моральності ‒ ця пережита травма має наслідок і на нащадків жертв цієї трагедії. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода говорить психотерапевт, дослідник Віталій Климчук.

Перша картина про геноцид українців «Рік 1933» художника Віктора Цимбала, написана в 1936 році у столиці Аргентини Буенос-Айресі

У людей, які пережили Великий Голод, які на власні очі бачили страждання і смерть, самі спухали від голоду, змінювалась поведінка. Українські селяни у кінці 1933 року поводились по-іншому, ніж до того, як почалась колективізація у 1925 році. Про це писали у своїх звітах консули західних держав. Селяни ставали пасивними, змирилися із колгоспами, у багатьох з них домінував страх. Головне було – вижити самому і щоб вижили їхні діти.

Прихований страх, на думку дослідників Голодомору, залишається і в нащадків жертв цієї трагедії.

‒ Пане Климчук, які наслідки Голодомору переживає сьогодні українське суспільство? Чи успадковуються травми такого масштабу?

‒ Дослідження, яке ми провели, показує певні тенденції. Але щоби говорити ствердно, з високою долею ймовірністю, чи успадковується чи ні травма, то таких досліджень потрібно ще і ще. Загалом, не дуже коректно говорити про успадковування травми, більш коректно говорити про передачу наступним поколінням наслідків пережиття травми певним поколінням. Тобто, мова йде про передачу певних поведінкових норм, цінностей, світоглядних установок, ставлення до світу, до інших людей, до всього того, що було змінено у людях внаслідок пережиття ними драматичного досвіду.

Коли йдеться про пережиття індивідуальної травми, то це відбувається в масштабах родини. Наприклад, мігранти, які пережили травму і оселились в інших країнах, не отримують допомогу, то, власне у дітей тих, хто має посттравматичний розлад, спостерігається гірший стан здоров’я, вони менш доглянуті. Однак це у масштабах однієї родини. А коли йдеться про масштабні події, такі, як Голодомор, то наслідки ще більші і знову ж таки не травма передається, а її наслідки.

Віталій Климчук, науковець, психотерапевт

‒ Український письменник, нині вже покійний, Микола Петренко був свідком Голодомору, і розповідав Радіо Свобода про цю трагедію, сказавши, що голод вироджував усе те добре у людських душах, натомість насаджував ненависть людини до людини. Багато свідків говорили, що боялись народжувати дітей, боялись власної тіні.

‒ Це і є наслідок травми, що люди боялись народжувати дітей, що у душах була поселена невпевненість у майбутньому, те, що легко передається у родинах. Невпевненість у майбутньому, недовіра до влади, недовіра один до одного, подекуди це все штучно спровоковані і задумані речі. Власне, для того вони створювалися, щоб роз’єднати українців, поселити в їхні душі усі ці речі.

‒ Що може бути страшніше для мами, коли поруч вмирає її дитина від голоду…

‒ Така ж ситуація з татом, який розуміє, що у нього 10 дітей, а він може нагодувати п’ятьох. Цей вибір, який стоїть перед ним, який взагалі поставав перед людьми щодня у час Голоду: коли ти сам поїсиш, то прирікаєш на смерть того, хто поруч. Звичайно, всі ці пережиття, коли завершився Голодомор, нікуди не пропали. А той факт, що про Голод не можна було говорити, жертви, які вижили, могли лише передавати найцінніший свій досвід дітям ‒ це досвід виживання через світоглядні настанови: як треба бути зі світом, як бути обережним, що потрібні запаси продуктів удома, як довіряти, особливо не хвалитися своїм добробутом перед іншими, бо можуть прийти і забрати все.

Розкуркулення селянина в селі Удачне Постишевського району Донецької області Павла Маслюка, 1934 рік. Автор зйомки: Марко Залізняк (Желізняк)

‒ Якби українці почали говорити на тему Голодомору значно раніше, скажімо наприкінці 80-х чи на початку 90-х, якою б була ситуація в Україні? Чи наслідки психотравми подолало б швидше українське суспільство?

‒ Якби українці мали змогу про Голодомор говорити більше і значно раніше, якби мали змогу говорити про неї зі світом, отримали б підтримку і допомогу від світу, то ми б жили у кардинально іншій країні. Типовий приклад, який не можна обійти, це Голокост, про який до сьогодні говорять, який визнаний величезною кількістю країн. А ми про Голодомор говоримо лише у чергову річницю. Але краще так, аніж ніяк не говорити.

«Труп загиблого від голоду на вулиці» (авторський підпис). Центр Харкова, 1933 рік. Фото Александра Вінербергера

‒ Що найважливішого ви зрозуміли, провівши дослідження про вплив Голодомору на людей, які його пережили і на їхній дітей?

‒ Це дало мені можливість зрозуміти, наскільки важливо говорити про травматичні події. Хай вони відбулись багато років назад. Піднімаючи досвід минулих поколінь, вони стають нам більш зрозумілими, через те ми менше засуджуємо їх і себе, у тому числі. Ми, українці, зараз є такими за рахунок цих травматичних подій, які ми пережили.

А з іншого боку, зрозумів, що ми вижили і не скорилися, донині залишаємося незалежними, попри всі складнощі та травми, які українці пережили у минулому столітті, які переживають сьогодні, громадяни України довели, що вони живучі. Лише б цю живучість у правильне русло спрямувати сьогодні.

Голодомор, війни, репресії багато чого знищили, але вони не знищили всього. Щось лишилось таке, чого не могли знищити і тримає нас живучими.

Під час пікету російського консульства з вимогою, щоб Росія визнала Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу. Львів, 27 листопада 2020 року

‒ Чи не видається вам, що українці обережно і тихо говорять про Голодомор. У День пам’яті жертв Голодомору не так багато горить свічок у вікнах в українських містах і селах? Чи навчились українці говорити про Великий Голод?

‒ Пару років тому ми навчились говорити про Голодомор. Зараз знову забуваємо. Так, видаються книги, але не у таких масштабах, якби хотілось. Інформаційна хвиля почала зростати і зараз усе зменшується і зменшується. Ми забуваємо про цю трагедію. Люди так побудовані, що їм не хочеться згадувати і говорити про щось неприємне. Про травматичну тему воліють не згадувати. Мав би бути лідер, який би вів цю тему у державі, насаджував її. Є органи влади всіх рівнів. Віктор Ющенко тему Голодомору зробив політично-важливою.

Архівне фото. Тодішній віцепрезидент США Джо Байден (ліворуч) і третій президент України Віктор Ющенко під час вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932–33 років. Київ, 20 липня 2009 року

‒ Тобто, тема Голодомору має бути не лише осмислена українським суспільством, але й бути пріоритетною у житті держави?

‒ Так. Голодомор це не лише питання травми, це величезне політичне питання. Не в сенсі політики, а політики внутрішньої і зовнішньої. Євреї змусили всі країни світу визнати Голокост як геноцид, а ми трагедію Голодомору дуже слабо просуваємо на міжнародному рівні. Особливо, зараз. Дуже багато країн досі не визнали Голодомор в Україні.

Поки людина не проживе цю травму, поки народ не наплачеться, а нам не дають наплакатися з цього приводу, бо щойно тема піднімається, як вона за пару років закривається, доти ця трагедія не пропрацьована, матиме наслідки.

Знову ж таки, я переконаний, що російські спецслужби у цьому відіграють певну роль, курують і саботують тему штучного Голоду в Україні. Тема Голодомору далі залишається політичною і невигідною. Ми живемо поруч із сусідом, для якого культ Сталіна стає все більш важливим, як і бажання сильної руки. А Голодомор ‒ це нагадування, що «сильні руки» закінчуються мільйонами смертей.

Вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року

‒ Міжнародне визнання Голодомору, як геноциду, допоможе колективному зціленню українського суспільства?

‒ Абсолютно, тому що визнання травми іншими людьми, іншими державами – це допоможе нам самим визнати цю травму. Це, насправді, не про жаління когось, а рух до зцілення. Не факт, що ми пробачимо, але сам факт каяття важливий, як визнання. Втім, у найближчі 10 років цього не станеться.