Перед Хмельниччиною: кримсько-український союз 1624–1629 років. Битва під Карасубазаром

Про те, як завдяки кримській допомозі Богдан Хмельницький зумів у 1648 році схилити шальки терезів на свій бік, знає кожен. Перемогам під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями знайшлося місце у всіх підручниках історії. Проте значно менше відомо, що той кримсько-український союз був не першим, і Хмельницький на переговорах із ханом міг апелювати до традиції. А ще менш відомо, що боротьба козаків і кримських татар проти спільних ворогів відбувалася на території півострова. Про довгу та драматичну (а хіба в минулому бувало по-іншому?) історію того союзу – у новому циклі статей на Крим.Реалії (проєкт Радіо Свобода).

19 (9) травня 1623 року Мехмед з дому Гераїв в оточенні почту зійшов на пристань у Кефе (теперішній Феодосії), де його зустрічав «весь Крим», і вирушив до Бахчисарая. Там 25 (15) травня його було урочисто проголошено ханом – третім цього імені – і на честь нового правителя над столицею прогримів салют. Його попередник Джанібек Герай не добровільно, але без збройного опору заздалегідь залишив місто та виїхав до Османської імперії.

Правління Мехмеда ІІІ почалося успішно – чи то силою, чи то умовляннями домігся від бея буджакських ногайців Кан-Теміра переселення до Криму. Той, нападаючи на польські землі, перешкоджав дотриманню мирного договору між королем та султаном. Однак упокоривши бея, хан продовжив його політику – принаймні не перешкоджав своїм підданим розоряти українські землі. При цьому Мехмед вимагав від польського короля Сигізмунда ІІІ приборкати козаків, одні з яких у липні обкурили пороховим димом околиці Стамбула, а інші у серпні чи вересні прорвалися через Перекоп і пограбували кілька сіл у центральному Криму.

Однак кримсько-турецький «медовий місяць» тривав недовго. У вересні султанський трон зайняв молодий Мурад IV, з перших днів оточений ворогами нового хана. А їх було чимало – попередній правитель Джанібек дав хабар головному євнуху палацового гарему Мустафі за допомогу у поверненні влади, а незадоволені твердістю Мехмеда ІІІ кримські беї звинувачували його у недбальстві. Проблем додавало те, що рідний брат хана Шахін десять років жив при дворі перського шаха – заклятого султанового ворога – і був відпущений до Криму на прохання Мехмеда. Шахіна також підозрювали у тому, що він із суніта став шиїтом. А коли пізньої осені Османська імперія зажадала перекинути на іранський фронт 10-тисячну кримську армію, хан відповів відмовою. Чутки про «зраду» Мехмеда набули ваги – і на початку травня 1624 року Мурад оголосив про скинення хана і повернення влади в руки Джанібека.

Карло Боссолі. Бахчисарай. Ханський палац

Цього разу сподіватися на мирний результат не слідувало, тому разом із претендентом османський флот віз у Кефе ще й загін яничарів. Мехмед ІІІ та його брат і калга Шахін, який прибув до Криму 19 (9) травня, також готувалися до війни.

По-перше, на плаху чи до в'язниці потрапили кілька явних супротивників хана.

По-друге, традиційне бейське ополчення цього разу було поділено на дві частини: батьки сімейств в одному загоні, їхні спадкоємці – в іншому; і за зраду когось одного на другого неминуче чекало повішення.

По-третє, Шахін привів на допомогу старих союзників – черкесів, кумиків та ногайців з Північного Кавказу, а крім того, мав і особисту гвардію з 2000 іранських лучників-кизилбаші. З’єднані сили братів перевершували будь-яке можливе військо Джанібека, але була й у них своя ахіллесова п'ята – майже повна відсутність вогнепальної зброї та артилерії. А це було саме те, чим славилися яничари.

Але в той момент успіх посміхнувся Мехмеду ІІІ. Наприкінці квітня чи на початку травня донські та запорізькі козаки пограбували Старий Крим, а запорожці окремо здійснили морський наліт на Кефе (скоріш за все, тоді вони діяли самостійно, а не за домовленістю з ханом). Частину «чайок» винесло на берег, і за усталеною традицією полоненим козакам був уготований продаж на галери. Але цього разу Шахін запропонував їм альтернативу – вступити до кримського війська – і немає сумнівів, що ті охоче погодились. Втім, можливо, ця історія стосувалася лише небагатьох запорожців, які виступили зв'язковими між Січчю та Кримом – бо на службі у Шахіна в липні опинилося 700-800 козаків, серед яких було навіть пів сотні донців. Іронія долі – у січні-лютому кримські війська спалили запорізькі судна на Дніпрі, а за пів року колишні вороги билися пліч-о-пліч.

Між 31 травня та 3 червня (21-24 травня) до Кефе прибули перші 12 османських галер. Султанський чауш оголосив про скинення Мехмеда ІІІ та передачу престолу Джанібеку. Але хан, як і слід було очікувати, відмовився поступатися владою і плисти до Стамбула. Турецький адмірал Реджеб-паша вступив із братами в переговори, запропонувавши їм посади намісників у Мореї та Герцеговині, але безрезультатно – їхні війська надійно перекривали Джанібеку шлях до престолу. Османські сили приростали, і незабаром їх налічувалося вже 40 галер, та ось тільки це зіграло з імперією злий жарт.

Довідавшись, що султан воює з ханом, і що великий флот прикутий до Кефе, запорожці розгорнули масштабну війну на морі. 9 липня (29 червня) від 80 до 90 «чайок» по 50 козаків у кожній спалили передмістя Стамбула. Вже 20 (10) липня напад повторився силами від 100 до 150 «чайок», і бої тривали три дні. А в серпні козаки зібралися напасти на Туреччину втретє, але неприємні вітри зірвали їхній задум. Чи були дії запорожців узгоджені з Мехмедом, як вони самі заявляли, чи ні – питання другорядне. Головне, що всі залишились у виграші. Зрозуміло, крім османів.

Карло Боссолі. Кафа (Кефе)

Після того, що сталося, Реджеб-паша отримав твердий наказ якнайшвидше вирішити справу і повертатися. 11 (1) серпня 1624 року османське військо (від 6 до 10 тисяч осіб) під командуванням Джанібека зі знятими з кораблів і стін гарматами вийшло з Кефе. Йому ніхто не перешкоджав – кіннота калги відійшла вглиб півострова, і підбадьорений претендент поспішав до Бахчисараю. Але на третій день на підступах до Карасубазара (нинішнього Білогірська) виявилися ханські загони, і більше того – дорога була перекопана і перегороджена барикадами із наповнених землею діжок. Яничар, досвідчених підкорювачів стін Константинополя і Белграда, це не могло збентежити, і вони рішуче рушили в атаку. Але раптом замість очікуваних татарських стріл в османських солдатів полетіли кулі – то з-за земляних укріплень стріляли козаки.

Яничари відступили назад до обозу, щоб узяти лопати й окопатися, але тут з'ясувалося, що шанцевого інструменту немає – командири просто не розраховували на повноцінні бойові дії. В результаті османи кілька разів ходили в атаку на барикади відкритою місцевістю – і щоразу відкочувалися з великими втратами. Тим часом кримська кіннота охопила турецький табір з обох флангів та тилу.

До ночі перестрілка стихла, й османські воєначальники зібралися на раду. Убитих було кілька сотень, серед них – один із командувачів Гасан-паша, а підкріплень чекати нізвідки – місцеві беї не поспішали стати під прапори Джанібека. Прості ж кримці зберігали вірність хану і обожнювали калгу. В результаті позосталі паші домовилися визнати Мехмеда ІІІ законним правителем і виписати йому вранці відповідну грамоту, чим купити собі безпечне повернення. Така угода означала б для Джанібека втрату свободи, а то й життя, тому він стрибнув на коня і помчав назад у Кефе.

Карло Боссолі. Річка Біюк-Карасу

За невдалим претендентом потягся його почет, а за ним – і османські вершники, бо тепер військова експедиція втратила будь-який сенс. Почувши кінський тупіт, всенародний улюбленець нуреддін Девлет Чобан-Герай рушив навперейми османам – і загинув у нічній сутичці. Після його загибелі ані про почесну капітуляцію, ані навіть про пощаду не могло бути й мови. На світанку ханська кіннота зім'яла турецький табір і безжально рубала втікачів усією дорогою до Кефе. Військова скарбниця османів, понад тисяча полонених та 33 гармати потрапили до рук кримських татар. Ще один із воєначальників, Ібрагім-паша, помер від отриманих ран уже в Кефе.

Ті, кому пощастило вціліти, шукали порятунку в морі. Про захист міста ніхто й не думав – не було ані війська, ані гармат, а Реджеб-паша та Джанібек перебували на кораблях. Кримці та козаки на день пізніше зайняли Кефе і влаштували там свято, грабуючи турецькі будинки та обмінюючи полонених яничарів на випивку. Хан, однак, до міста не увійшов, даючи можливість османській владі зберегти обличчя.

Реджеб-паша не міг зійти на берег і не міг вирушити до Стамбула – обидва варіанти вели до його загибелі. Тому він через посланця розпочав переговори з Мехмедом ІІІ і незабаром досяг відновлення статус-кво. Місто і більшість полонених були повернуті імперії, хан за кілька тижнів отримав від Мурада IV грамоту з підтвердженням свого статусу та цінні подарунки. Весь похід був оголошений самоправством візира. В результаті Мехмед вступив у Кефе як гість – на урочистості 25 (15) вересня під шум салютів йому присягали на вірність колишні прихильники і навіть родичі Джанібека.

Шахін щедро розплатився зі своїми союзниками-козаками. Кожному з них було виплачено по кілька десятків золотих османських монет, на кожен десяток козаків було виділено пару буйволів з возом для перевезення «чайок» і трофеїв на Запоріжжя.

Однак усі в Криму розуміли, що велика війна за свободу ще попереду.

Далі буде.

Перший кримсько-український союз | Історії про історію

Оригінал​ публікації – на сайті Крим.Реалії