На околицях окупованої Горлівки досі щодня точаться бої із застосуванням артилерії та важкого озброєння. Українські сили зайшли у село Південне (колишня назва – Ленінське), в його частину, відому як Чигирі. Бійці кажуть, що таким чином поліпшили своє тактичне положення й закрили бойовикам можливість заходити в село.
Місцеві жителі зізнаються, що до цього моменту в Чигирях боїв не було, усі снаряди пролітали над головами, бо вони були між позиціями. Нині тут згоріло 17 будинків, люди були евакуйовані. Про те, як позиційна війна змінюється гарячими перестрілками у колишній сірій зоні, читайте у репортажі кореспондентів Радіо Свобода, які провели ніч і день на вулицях і в окопах у селі під Горлівкою.
Сутеніє. Багряне сонячне проміння ховається за обрій. В одну мить стає темно, лише під світлом зірок можна розрізнити силуети солдатів, які збираються на ротацію. Сьогодні вони заходять у Чигирі й мінятимуть бійців, які уже декілька десятків днів перебувають на передових позиціях.
Колона шикується в один ланцюжок, всередину стаємо ми.
«Йдемо всі колоною, не зупиняємося. Починається стрілянина – разом з усіма лягаємо на лівий бік. Всі лягли – і ви лягли, всі встали й пішли – ви теж встали і пішли», – дає нам настанови перед виходом Іван.
Далі рух у повній тиші, без зупинок. Такі заходи безпеки передбачені для того, щоб противник не помітив групу людей і не відкрив вогонь.
Тим часом десь внизу чути тарахкотіння кулеметів. За декілька десятків метрів від нас зайнялася хата, туди поцілили російські гібридні сили. Будинок був порожнім, адже цивільне населення виїхало раніше. Ніхто з нас не зупиняється, проходимо повз палаючий дім і продовжуємо спускатися все нижче.
Вночі на тлі світлого неба видніються декілька високих териконів. Інколи здається, що от-от можна буде торкнутися їх рукою. Саме там засіли бойовики й ведуть не лише спостереження за селом, а й прицільний вогонь по дорозі, якою ми спускалися.
Ніч у Чигирях видалася спокійною. Не без стрільби, звісно, але, як кажуть військові, це ніщо у порівнянні з попередніми днями.
Ранок починається з кави
Побутує думка, що якщо вранці не випити чашку кави, то весь день піде коту під хвіст. Щонайменше, на фронті в це вірять, адже в першу чергу нас пригощають кавою і рекомендують не спішити гуляти по селу. В солдатів, навіть на передовій, у розпорядку дня і вмивання, гоління, і навіть фізична зарядка. Як це робить військовий Слава. Підтягується, відтискається і навіть качає м’язи кисті. Все це після обов’язкового вранішнього гоління.
Як брали Південне?
На момент операції в населеному пункті російських гібридних сил не було. Туди спускалися лише так звані патрулі з Горлівки. Під час заходу українських військових люди зі зброєю відійшли.
«Операція була засекреченою. В село заходили малими групами по 5–6 осіб. Зайняли оборону в селі, а друга половина населеного пункту укріплена ворогом. В село заходили в ніч із 8 на 9 травня. Основний бій відбувся 22 травня, йому не посприяла погода. Однак село все ж залишилося під нашим контролем. Ворог зараз поставив за мету – випалення землі. Попередили місцевих жителів і дали їм два дні, щоби вийти звідси. Потім почали випалювати село. За день найбільше горіло по 6–7 хат. Вогонь ведуть саме по хатах. Райони укріплені, а значить, нам вони нічого зробити не можуть. Стріляють і по цивільних, вчора жінку в груди поранили. Ось, чуєте, працюють снайпери. Таким чином вони мстяться місцевим, що дозволили нам зайти. Цивільні ж були незадоволені тим, що ми зайшли. Раніше ж по них не стріляли. Але пізніше, коли вони побачили, що ми намагаємося врятувати їх та їхнє майно, свою точку зору змінили», – коротко описує ситуацію військовий «Борисович».
Your browser doesn’t support HTML5
Спалене Південне
Спалені будинки нам показує «Принц», він веде нас до хат, які вигоріли під фундамент. Здавалося б, жодного вцілілого місця – все згоріло.
«В ніч з 27 на 28-е (травня – ред.) пройшов обстріл із боку Горлівки. Обстріл був із кулеметів великого калібру – 12,7 міліметрів. Під час обстрілу хати зайнялися. Був дуже сильний вітер, і вогонь перекидався на інші будівлі. Обстріл тривав близько години. Село було евакуйоване з нашою допомогою. Звичайних куль чи бронебійних вони використовували дуже мало. Зазвичай це бронебійно-запалювальні. Можливо, вони переслідують якусь мету: випалити село, бо цивільних попереджали, що терпіти нас тут не будуть», – розповідає військовий «Принц».
Вже незабаром повз нас проходить 26-річний Сашко. Щось про себе бурмоче, каже, що впав з велосипеда, коли мчав дорогою, яка прострілюється.
– Як часто приходите в село? – запитуємо
– Як вдається, – каже Олександр, – буває, раз на день, інколи раз на два дні. Тут же неспокійно.
Хлопець веде нас у хату, там скавулінням зустрічає пес, якому Сашко привіз недоїдки.
– Я його не можу взяти й відпустити, адже він одразу побіжить за мною. Куди ж я його подіну, а що, якщо пристрелять? – каже Сашко.
Із дому в сусіднє місто Торецьк на винайману квартиру разом із сім’єю він перебрався ще наприкінці травня. Він каже, що почали активно обстрілювати село з боку Горлівки. Скаржиться, що не може забрати багато речей, адже в село автівку не пускають.
«Тоді з цього боку дали «зелене світло», щоб впустити машини, але звідти почали стріляти. Ані швидка допомога не заїде, її теж обстріляли, коли жінку вивозили звідси», – розповідає Сашко.
Іще він іде до курей, які в сусідньому будинку. Годує їх і збирає яйця. У відрі менш ніж десяток яєць – він каже, що раніше було в декілька разів більше. Тепер курей погодувати видається рідко, тому і яєць мало.
– Приходжу сюди, ризикую життям. Оце одного разу виїжджав на велосипеді під гору. Почався обстріл звідти (показує на терикон у бік окупованої Горлівки), не падав, бо який сенс? На мені багато скла, сервізів, позаду піввідра яєць. Так і їхав, але Бог зберіг мене.
Менше пощастило Юрієві, він нині прийшов із братом, аби забрати залишки від спаленого будинку.
– Вантажимося і їдемо. Чим швидше накиваємо п’ятами, тим краще для нас, – підганяє свого брата Юрій.
– Ви були в цей час удома?
– Ні, я вже тоді покинув село. Розумієте, як каже мій племінник, це не те що там близьких втратити, це, напевне, ще й більше. Я… вдома вже й не хочеться собак заводити. Собаки ж тут згоріли, три собаки. 36 голубів ось тут згоріло, – в розпачі каже чоловік і береться вантажити залізяки, порожні банки і те, що ще вціліло, на тачку.
Неподалік у домах копирсаються місцеві мешканці: збирають вцілілий метал і вантажать на мотоцикл із коляскою.
– Оце у нас чотири будинки підряд, все погоріло, все господарство: кури, курчата. Самого лише собаку вдалося врятувати. Оце зараз допомагаємо ще й сусідці. Зберемо металобрухт, який залишився. Здамо, їй гроші повернемо, бо в неї дочка інвалід. Хоч за квартиру заплатить у Торецьку. Ще ось картоплі їй накопаємо.
– А держава вам чимось допомагає?
– Поки ні, нічим. Були збори, обіцяли. Але поки що нічим.
Навколо зруйнована практично вся вулиця, вірніше, це одне суцільне згарище. Єдине, що приховує ці наслідки війни, – зелень, рясні вишні й черешні, шовковиця і ще недоспілі абрикоси.
Десь у кінці вулиці гавкають собаки, село потрошку вимирає. Місцеві жителі якомога швидше намагаються покинути його, адже активна війна тут може розпочатися будь-якої миті.
Коли годинник перейшов за полудень, із боку Горлівки пролунало декілька пострілів. Військові заметушилися.
– Передай по рації, що в наш бік працював снайпер, – доповідає «Борода», він за командира на одній із позицій.
В окоп забігають декілька бійців, «Борода» бере трубу розвідника. Роздає орієнтири і дає команду «Вогонь!»
– «Принце», зараз буду працювати по балкону. Підтримай.
Із двох боків запрацювали кулемети. Пізніше до них долучився снайпер, який шукав у прицілі свого противника.
– Зараз працював снайпер у наш бік, ми ось намагаємося вирахувати, де і звідки, – між боєм розповідає нам «Борода». Загуділа уся частина передової у Чигирях. Над головою потріскують кулі, це нагадує хрускіт пальців.
За деякий час бій стихає. Над вечір нам рекомендують вийти: військові пояснюють, що після бою ворог може чекати і відкрити вогонь у найбільш неочікуваний момент. Це найнебезпечніше.
У супроводі декількох солдатів іще за білого дня виходимо через болотисту частину села, Чигирями пробираємося у більш безпечну зону. В той момент із висоти уже бачимо, що в селі здійнявся білий дим, який нам став у нагоді й закрив чітку видимість дороги.
Із височини Чигирі здаються такими маленькими, а терикони так близько, як і сама Горлівка. Так близько й так далеко. І десь там, по обидва боки лінії зіткнення, стоять люди, які тримають одне одного на прицілі.